Одразу ж після звільнення міста почалася його відбудова. З метою партійного керівництва цим процесом Чернігівський обласний комітет Комуністичної партії України відрядив до Бахмача товариша Шпичака, який очолив райком компартії – його було обрано першим секретарем. Першим післявоєнним головою виконавчого комітету Бахмацької районної ради був В. Науменко, а головою виконавчого комітету Бахмацької міської ради – Неїзжалий, партійний активіст з села Бахмач-1 [1]. Районний комітет комсомолу очолив Семен Хомич Олексієнко.

 

Роботи було багато. Спершу був відновлений залізничний вузол. 9 вересня був звільнений Бахмач, а вже десятого вийшли вцілілі залізничники для відбудови залізниці [2]. Районний військовий комісаріат одразу ж після звільнення міста провів мобілізацію чоловіків призовного віку до лав Радянської армії, а з місцевих дівчат та молодих жінок Бахмацьким райвіськкоматом була утворена команда МПВО (міської протиповітряної військової охорони). Інструкторами у цій команді були фронтовики-відставники, а штаб розташовувався на другому поверсі теперішньої середньої школи №4. Восени того ж 1943 року відновили свою роботу середні школи №48 та №49.

Міський клуб був відкритий у приміщенні колишнього дитячого садка по вул. Пролетарській, де він і розміщувався до 1956 року, поки управління Південно-Західної залізниці за типовим проектом не збудувало новий клуб залізничників імені В.І. Леніна.

Рушійною силою відбудови міста була залізнична будівельна дільниця під керівництвом інженера Халая. Залізничні будівельники спершу відтворили віадук (міст) на лінії Бахмач-Часниківка, потім збудували нове приміщення вокзалу станції Бахмач-Київський та службові приміщення. Вони ж реставрували лінійні будки, встановили систему зв’язку у колійних парках та на лініях. Окрім того вони ж побудували величезні льохи для зберігання овочів, продовольчо-промисловий магазин №3 біля Гомельського переїзду. За допомогою будівельників-залізничників було реставровано й введено у дію середню, з росі-йською мовою викладання, школу №49. Всього й не перелічиш, що збудували або відтворили залізничні будівельники; лише дякуючи їм, Бахмач відносно швидко заліковував й розгладжував рубці, які були нанесені війною.

Перемогу у війні з фашистами бахмачани відзначали багатолюдним мітингом перед приміщенням райвиконкому. У мітингу взяли участь учні обох місцевих шкіл, майже все населення міста; були присутні гості –солдати-фронтовики. Всі промови виступаючих закінчувалися вигуками „Ура!”; було таке загальне піднесення, що, мабуть,  хто був присутнім на ньому, не забуде той мітинг ніколи.

Швидкій відбудові міста посприяло також відкриття у 1947 році в урочищі Станкевичевого поля (нинішній район консервного заводу) Чернігівською обласною торгівельною базою лісоторгового складу пиломатеріалів; завідувачем складом там був старий комерсант Кохан. Він так поставив справу, був такий, як кажуть, „пробитний”, що до його складу завозили матеріали навіть з далекої Бессарабії  [3].

 [1.] Через деякий час його змінив Іван Пантелеймонович Куц. (Примітка Д. Дороша).
 [2.] Більш докладно й змістовно післявоєнна історія Бахмача викладена у „Історія міст  і сіл Української РСР. Чернігівська область” ( К., 1972), С.141-145.
 [3.] Після Кохана завскладом був Дмитро Спиридонович Семенченко. (Примітка Д. Дороша).

На цьому закінчую друкування нарисів Д. Дороша, бо далі у його нарисі (аркуші 115-117) вміщено ті відомості про місто, які є вторинними, бо були вже опубліковані у нарисі Б.А. Хатнюка „Місто Бахмач” у виданні „Історія міст  і сіл Української РСР. Чернігівська область” ( Київ, 1972; стор. 133-145).