З цієї причини у нас, на півдні Чернігівщини, в околицях давньоруських городів Бохмач,Сиволож, Дмитрів, Біла Вежа, тобто здавна колонізованих та обжитих землях, була створена так звана Біловезька німецька колонія, що складалась із таких сіл: Великий і Малий Вердер, Городок, Рундивізія, Кальчинівка, Біловежі Другі. І хоч переселенці прибули з одного краю, але належали до двох релігійних конфесій – католики поселились в Великому і Малому Вердері, а протестанти-лютерани в решті чотирьох сіл. Зберегли вони  тут і мову та свої народні звичаї, свідчення чому можна знайти в Бахмацькому історичному музеї. Важким був початок життя переселенців з Німеччини, не менш гірким, багато в чому драматичним і трагічним був кінець цих „німецьких кущів”, як називали ці поселення їхні сусіди-українці. Іншою назвою цих поселень були „пруси”, хоча до Прусії переселенці не мали ніякого відношення, прибули вони в Україну з Гессена, німецької землі, що знаходиться на заході, а  Прусія на сході країни. В роки Другої світової війни частина жителів була вивезена фашистами на Захід, а решту, після вигнання окупантів, радянська влада депортувала в Сибір, на Урал і в Казахстан. Директор Бахмацького історичного музею Тетяна Миколаївна Стрикун в останні роки провела ґрунтовне дослідження історії згаданих поселень і опублікувала їх в пресі, до якої ми і відсилаємо допитливого читача. Тут же  хотілось поговорити про людей, учасників драматичних подій воєнних і післявоєнних років. Тривале співжиття з сусідами-українцями привело до утворення численних змішаних сімей, особливо в ХХ столітті, нащадки яких розділили долю нещасних людей – одні були депортовані, а дехто, особливо ті що проживали в сусідніх селах , залишились на батьківщині і тепер з жахом пригадують ті нещадні і жорстокі часи.

Після смерті Й.В.Сталіна , в роки хрущовської відлиги, всі депортовані народи, а їх було аж 14, були реабілітовані і повернулись на місця свого попереднього проживання. Не торкнулось це тільки німців та кримських татар. Їх було реабілітовано також, однак, всупереч логіці, повертатись на свою малу батьківщину не дозволили. Тільки з розпадом Радянського Союзу ці люди одержали , з великими обмеженнями, можливість для повернення. Автономну Республіку Німців Поволжя в Росії так і не відновили та й у нас, в Криму, створили не національну, а адміністративну автономію і до цих пір триває жорстке протистояння між татарами-репатріантами і тими, хто поселився на їхніх землях і в їхніх оселях.

Не видно німців і в наших, колись німецьких селах на Чернігівщині, в Бахмацькому районі, хоча там пустують колись багаті і родючі землі, а деякі села взагалі зникли з лиця землі – Городок, Рундивізія (Круглолугівка,) і тільки високі бур’яни на місці колись добротних жител вказують  на ті місця, де  ще відносно недавно буяло життя. Мешкаю я в Дмитрівці, колишньому райцентрі, на вулиці, якою до війни котили „червоні обози”, везучи сюди, на залізничну станцію та Держмлин №13, найбільший на Україні, з багатих німецьких сіл збіжжя та інші продукти сільського господарства на переробку та відправлення в промислові центри та на експорт, тож і бачив їх з дитинства. В 1937 році вперше потрапив до піонерського табору і познайомився там з німецькими хлопчиками- однолітками, а було нам тоді по 11 років. З часом те знайомство переросло в дружбу, що тривала багато років і тільки життєві бурі розметали нас по різних куточках планети.

 Одним з тих друзів був Армін, сирота, що перебував на колгоспному патронаті, та Фріц Міллер, син директора школи з Кальчинівки. Звичайно, автобусного сполучення в ті роки ще не існувало і наші зустрічі  після піонерського табору  були не частими, однак знайомство і взаємна приязнь не переривались. В 1938 році воно зміцнилось спільним горем – і мого, і Фріцового батьків „замели” органи НКВС, зникли вони, як камінь у воді, а ми стали наче зачумленими, бо звали нас дітьми „ворогів народу” з усіма пов’язаними з цим „приємними” наслідками. Тільки вже в кінці 90-х років, в дні перебудови , коли в газетах почали друкувати списки невинно репресованих, а тепер реабілітованих „ворогів народу”, прочитав і я про реабілітацію їх обох. Виявляється,  вони були розстріляні, без суду і слідства, за вироком  печальнознаменитої трійки, уже наступного дня після арешту.

Та історія, як кажуть, на тому не скінчилась. В кінці 1943 року мене мобілізували до Червоної Армії і шляхи 17-літніх новобранців пролягли на Далекий Схід.      Поїхали і німці, ті, що ще залишились в тих селах після визволення від фашистів, теж на схід, але уже як „спецконтингент” , Про це я тоді, до речі, нічого не знав і тільки з часом довідався про примусову депортацію.

Тому можна уявити моє здивування, коли на початку 1945 року я одержав листа-трикутника, підписаного красивим каліграфічним почерком і взявши в руки та прочитавши зворотну адресу з прізвищем Ф.Міллер подумав, що то ще одна дівчина, що в ті часи було дуже поширеним явищем, пише на фронт бійцеві. З подивом побачив, що те таємниче „Ф” є не Фаїна чи щось подібне, а Федір, і писав того листа мій давній, ще по піонерському таборі, знайомий Фріц Міллер, із зрозумілих причин перетворений на Федора. Яким чином він роздобув  адресу моєї польової пошти, я так до цих пір і не знаю, можливо одержав її від моїх близьких чи знайомих.

Був він на той час в армії, але „трудовій”. Що то було за формування, краще і не згадувати, бо мало чим відрізнялося від концтабору. Однак писати про те було зась, та й військова цензура не пропустила б такої крамоли. Фріц, чи тепер уже Федір, те добре розумів і  описував він, як гарно живеться йому в тій армії, як гарно годують, з яким натхненням перевиконує виробничі норми, з яким ентузіазмом працює секретарем комсомольської організації і тому подібну „муру”. Написав з іронією „муру”, бо і в Червоній Армії ми в ті часи практично голодували, а що вже говорити про армію трудову... Листувались ми аж до моєї демобілізації в кінці 1950 року, а потім згубили один одного.

Та ніщо безслідно не зникає. Кілька років тому Бахмацький історичний музей влаштував зустріч колишніх наших земляків з німецьких кущів, які пройшовши  всі кола Дантового пекла вижили, виїхали на свою історичну батьківщину до Німеччини, а тепер приїхали сюди, щоб вклонитись священним для них могилам родичів і близьких. Були то Райт Яків Андрійович з сином Валентином та їхній небіж  Валентин Вотчал. Запросили на ту зустріч і мене та голову сільської ради з Фастовців, як людей, знайомих і з проблемою в цілому, і з людьми німецьких поселень в районі конкретно. В своєму виступі я згадав про Фріца і Арміна, сказавши, що вони походять з Кальчинівки. Почувши такі подробиці, розчулений і заплаканий Райт схопився з місця, підбіг до мене і обнявши, уточнив, що Ф.Міллер і його батько походили з Великого Вердера.  Мене ж вразила його мова – мова бахмацького чи дмитрівського селянина, яка не зазнала ніяких змін протягом більш як 25-річних поневірянь по таборах ГУЛАГу. Нещодавно шановна Тетяна Миколаївна повідомила, що В.А.Райт захворів і уже відійшов у вічність. Минулої осені  ще приїжджали гості з Німеччини, дві жінки, Еріка Шмедт і Ліллі Ган , в Біловежі Другі. Одна з них народилась там, а друга, молодша, уже в Німеччині, та своєї малої батьківщини бачте не забули. Старша мови не забула, а молодша володіє тільки німецькою. Нічого з давніх приміщень на колишньому дворищі не збереглося і тільки стара груша на колишньому городі, що чудом уціліла, нагадувала те місце, де колись було людське житло.

Є такий пасажирський поїзд Берлін-Харків, яким і прибули до Бахмача згадані жінки. І зразу ж, маршруткою, у Дмитрівку, сподіваючись у колишньому райцентрі знайти якісь документи про рідних і родичів. Марні сподівання, Дмитрівка уже не райцентр та й ніяких архівних документів у ній не зберігається. Виручила Віра Петрівна Пальчиківська, начальник місцевого поштового відділення. Розповівши розгубленим німкеням про загальну ситуацію з їхньою малою батьківщиною, вона доклала всіх зусиль, щоб знайти місцевого краєзнавця і влаштувати зустріч з ним. Ось так я познайомився з ними. В кількагодинній бесіді в приміщенні залізничного вокзалу не тільки вони, а і я узнали багато цікавого. Виявилось, що вони, завдяки Інтернету і публікаціям в німецькій пресі, досить добре знайомі з історією виникнення Біловезької колонії і розповіли про такі невідомі нам події минулого, як утворення вихідцями з колонії на теренах Російської імперії ще 18 подібних поселень, про приїзд в Біловежі в 1941 році колишніх її жителів. що перебували в складі німецької армії і захотіли відвідати батьківщину своїх батьків і створену на основі їх спогадів та ґрунтовного дослідження історії колонії Філіпом Шютце монографії „Запрошення цариці, Байтраг (книга) про переселення сімей з Гессена до Росії”. Розмова була довгою, тим більше, що мовного бар’єру між нами не існувало, і закінчилась запрошенням, при нагоді, відвідати їх в Німеччині, про що зберігається їхній запис в моєму записнику. Дай Боже нашому теляті їхнього вовка з’їсти ! Наступного дня вони вже були гостями  Бахмацького історичного музею і шановна Тетяна Миколаївна продовжила з ними спілкування .

Мій брат Анатолій, гірничий інженер, довгі роки працював директором великої вугільної шахти на Уралі , в місті Грем’ячинськ Пермської області РРФСР і розповідав, що в трьохтисячному колективі шахтарів було чимало вихідців з Дмитрівського району, в тому числі німців і називав їхні імена, які я на жаль забув. Та ось нещодавно зустрів в Чернігові давнього друга, Чорноівана А.К., людини  небайдужої до історії взагалі і рідного краю особливо, який свого часу проживав в тому ж таки Грем’ячинську і теж зустрічав там людей з наших німецьких сіл, був з деким з них в добрих стосунках і  назвав мені одного з них, Василя Рея, не забувши підкреслити, що той говорив такою ж нашою місцевою говіркою , як і Райт Я.А., хоча  і перебував тривалий  час в інтернаціональному, а отже російськомовному середовищі спецпоселенців та вчорашніх зеків, яким не дозволявся виїзд на батьтківщину і залишених тут на поселення.

Пе6ред війною в районі на слуху були імена ударників і передовиків, чи стахановців, як їх тоді почали називати, з німецьких колгоспів - знаменитої ланкової п’ятисотниці Сартісон, братів Христіана і Данила Еделів та інших, яких не запам ’ятав. Села ті відзначались високою культурою праці, заможністю. А їх жителі  були людьми дисциплінованими і трудолюбивими. Саме тут з’явились перші в нашому районі тротуари, електроосвітлення та інші здобутки культури. Розпочали навіть перебудову двоповерхового приміщення пасторату в Білих Вежах 2 під кінотеатр, недобудовану коробку з червоної цегли якого бачив в 1942 році. Працював ливарний завод, на якому виготовлялися чавунні піддувала, плити, дверцята до груб і тому подібні необхідні в кожному господарстві речі. В 1939-1940 роках цей завод включили до складу райпромкомбінату, демонтували і перевезли в Дмитрівку. На в’їзді до селища, з боку Бахмача, викопали канави під фундамент, та на тому все і скінчилось. Обладнання розтягли на металолом, канави осипалися і позаростали бур’янами. В післявоєнний час на тому місці спорудили майстерню з обробітку деревини, яка зараз ще дивиться на світ розбитими вікнами.

Голод 1933 року і в німецьких селах перетворився на справжні жнива скорботи. Тема ця була заборонена і ніхто не смів її торкатись. Тільки в останні роки працівники Бахмацького історичного музею ( тим часом Дмитрівський район ліквідували, а більшу частину його населених пунктів приєднали до Бахмацького району), зібрали матеріали, можливо що і не повністю, про той голод, в числі іншого і по „німецьких кущах”. Так , в селах Великий і Малий Вердер від голоду померло 256 осіб, серед них 60 дітей. Ряд сімей вимерли повністю. В 2003 році при підтримці райдержадміністрації видано книгу спогадів про голод 1933 року в межах сучасного Бахмацького району.

Пам’ятається, в 1942 році по селах району поповзли чутки про звірячу розправу фашистських карателів, загону мадярів, що прибули з Бахмача, над сім’ями Данила і Християна Еделів ( один з них перед війною працював головою сільської ради, а другий - головою колгоспу). П.А.Солодько, який в 1942 році, після провалу нашої наступальної операції під Харковом попав в полон, потім утік з нього і майже рік, до визволення території району в вересні 1943 року, проживав в Курені, залишив в своїх записках такий спогад про цих вояків :”…на нашій території були спочатку угорські війська. Вони були жорстокішими за німців. Часом людину, яка йшла з села до райцентру на базар, затримували й розстрілювали, нічого не виясняючи”. З приходом окупантів брати пішли в підпілля. Під новий рік вони таємно проникли в село провідати рідних, взяти щось з теплих речей чи харчів, та за доносом когось з сусідів були схоплені і тут же, разом з малолітніми дітьми, розстріляні. Екзекуція розпочалася з сім’ї Християна, яка налічувала 10 осіб, в числі яких були одномісячні близнюки Микола і його сестричка. Розстріляли всіх, разом з братом Данилом, який на той момент саме був в тій оселі. Поки гриміли постріли, Данилова сім’я втекла. Це однак не перешкодило депортації вцілілих від фашистської розправи близьких Данила Кіндратовича Еделя, після вигнання окупантів, до Сибіру. Його син Валентин , 1926 року народження, в 70-х роках ХХ століття кілька разів приїжджав на батьківщину, і знайшовши в архівах документи про антифашистську діяльність свого батька та його брата, домігся встановлення на могилі розстріляних пам’ятника, спорудженого, до речі, за підтримки тодішнього керівництва Бахмацького району. Цей надгробок довгі роки, уже і вийшовши на пенсію, доглядала жителька Кальчинівки, в ті часи листоноша Фурса Раїса Миколаївна, яка переселилась сюди з іншої області України. Валентин же час від часу приїжджає сюди, щоб віддати шану своїм невинно убієнним родичам і батькові.

Ще в ході війни та в перші повоєнні роки в ці опустілі села переселили якихось людей з Курської області сусідньої РРФСР, які жили в опустілих німецьких садибах, аж поки будинки та сараї від ветхості не стали розвалюватись, а потім ці нові переселенці роз’їхались по різних містах. Довелось і мені, працюючи в 1950-1958 роках у Григорівській школі, навчати дітей цих переселенців – Карпових, Пухлачових, Грєшникових, Бондарєвих…

Проіснували ці поселення на нашій землі з 1767 до 1943 року, їх своєрідним духовним і адміністративним центром були Білі Вежі, а сама колонія , що складалася з 6 сіл,  названих на початку цього нарису, в яких налічувалось 627 дворів, називалась Біловежською, а серед німців Пелемешер. В 1918 році колонія мала 9500 десятин землі ( 1 десятина = 1,09 га),  і межувала на сході з залізничною лінією Бахмач-Дмитрівка, на півдні - з пониззям річки Остер і на заході з залізничною лінією Бахмач-Прилуки. З  проведенням на початку 20-х років адміністративної реформи повністю була включена до складу Дмитрівського району. Якщо про інші німецькі колонії на території колишньої Російської імперії існує велика наукова література, то ця, Біловезька, через віддаленість він основних центрів проживання переселенців, залишилась малодослідженою і тільки в останній час з’являються цікаві публікації. Це є також і сторінка історії України.               

                               Б.Киричок,  краєзнавець.