Держу в руках грубезну книгу. Це „Реєстр війська Запорозького”, тобто список  козаків і старшин українського війська, складений після Зборівської угоди 1649 року, підписаний гетьманом Б.Хмельницьким та Генеральним писарем І.Виговським і перевиданий в Києві в 1995 році. В списку тому понад 40000 імен і прізвищ, розподілених по полках і сотнях  того війська. Скажете, що цей список? Здавалось би, гола статистика. Але коли пильніше вчитатись і вдуматись, то це є, як висловився один сучасний вчений-історик, „колективний портрет української нації” середини ХVІІ століття. Всі козаки з цього списку, за незначними винятками, українці. Всі вони письменні, отже, свідомі і добре підготовлені до життя громадяни, про що Павло Халебський, який подорожував Україною в 1654 році, в своєму щоденнику в суботу 10 червня записав: „Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви...” Всі мають ім’я і прізвище, незалежно від того, що більшість із них ще якийсь рік тому були кріпаками. Для порівняння: в сусідній Росії прізвище селяни одержали тільки в середині ХІХ століття, після відміни кріпосного права в 1861 році.

 

Отже, переглядаю реєстри (списки) Красноколядинської, Кропивненської і Корибутівської (згодом центр цієї сотні було перенесено до Голінки) сотень Прилуцького полку та Бахмацької сотні – Ніжинського, майже всі землі яких входять до складу сучасного Бахмацького району. Щоб виразити свої враження від того читання, користуюсь реплікою з незабутнього Миколи Гоголя: „Ба, знакомые все лица!” Переконайтесь самі: Яременки, Яценки, Павленки, Третяки, Охріменки, Луценки, Бабичі, Дмитренки і т. д., а ось і зовсім прозорі : Васько Батуринець, Пилип Хвастовець, (в нашій мові раніше звуку Ф не існувало),Васько Переяславченко, Гаврило Роменець, Іван Донець і т.д. А ще краще – загляньте в районну телефонну книгу і знайдете там більшість прізвищ з Реєстру.  Не зупиняюсь на таких уже зовсім екзотичних як Іван Поросюк, Василь Лемішка, Олекса Лупоносов (брат, а є і Лупоносенко), Грицько Піхотинець, Іван Богадля ( це з Бахмацької сотні), Клим Максименко та Іван і Костюк Вирвихвостенки (з Батуринської сотні), Іван Козироденко, Василь Дурний, Іван Товстий, Дем’ян Козорізенко, Євтим Ручка, Тиміш Гиря, Демко Каша, Іван Дитина і т.д. - з решти названих сотень. Істини ради відмічаємо, що більшість прізвищ із згаданих сотень закінчується на –енко. Зважаючи на характер занять наших предків (а це було землеробство), не сумніваюсь, що їхні нащадки і зараз проживають там, де проживали козаки згаданих сотень війська великого гетьмана.

 Якщо хто побажає вибудувати чітку вертикаль свого родоводу, то повинен пам’ятати, що від середини ХVІІ століття вже підросло 18 поколінь нашого народу і щоб дійти до засновника свого роду, чи хоча б козака з Реєстру, треба буде перелопатити не одну сотню або й тисячу документів в різних архівах країни.

 

 

Першим по праву називаю Павла Васильовича Яценка, героя Радянського Союзу. Його ім’я вже давно носить одна з вулиць селища. Народився Павло Васильович в давньому козацькому селі Дептівка, тоді Дмитрівського району. І після закінчення семирічки в ній, як тоді було за звичай, „добровільцем” був направлений в Донбас, на роботу в вугільній промисловості. Влітку 1940 року успішно закінчив Макіївське гірничо-промислове училище,  та працював за фахом всього кілька місяців. В жовтні того ж  року призвали в Червону Армію і послали в прикордонні війська до Середньої Азії. В 1942 році молодого прикордонника посилають в діючу армію. Воював під Сталінградом, стояв там грудьми, захищаючи місто, а згодом проривав німецьку оборону на Курській дузі, визволяв Білорусь, Польщу. Так, при форсуванні Прип’яті розігрався кровопролитний, смертельний бій. Фашисти постійно контратакували, кидали в бій багато танків та живу силу. Обслуга гармати, якою командував П.В.Яценко, знищила 3 танки, дві протитанкові гармати, примусили замовкнути 10 кулеметів, осліпили два спостережні пункти.

В боях за Брест та ж обслуга гармати, яку, до речі, солдатський фольклор влучно називав „Прощай, Родина”, відбила 5 контратак противника, знищила понад 100 гітлерівців, 6 кулеметних гнізд, 10 автомашин, полонила близько 50 ворожих солдатів. За ті безперервні бої і мужність та героїзм, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 року П.В.Яценку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Про інший бій під Брестом ми розповіли в „Нарисах з історії Дмитрівки”. А попереду ще були жорстокі бої при світлі дня і темряві ночі аж до завершення війни в Берліні. Одер форсував Павло Васильович уже командиром взводу, молодшим лейтенантом. Був там поранений. Не обійшла війна і його рідних –загинули в воєнній хуртовині мати Федора Архипівна та брати.

Демобілізувавшись, працює інструктором в Дмитрівському райвиконкомі, згодом - начальником відділення зв’язку в селищі, головою селищної ради. Жовтень місяць став для нього доленосним – в жовтні народився, в жовтні призвали в армію, в жовтні отримав найвищу воєнну відзнаку Героя Радянського Союзу, в жовтні, 8 дня, і помер, похований в Дмитрівці.

Прізвище Третяк в Реєстрі війська Запорозького зустрічається неодноразово, практично серед козаків всіх його полків. Згадав його і я, бо ж маю давнього друга і колегу, Миколу Семеновича Третяка з Бахмача, і не маю сумніву, що й Бахмач добре знає людину, яка внесла чималий внесок в скарбницю добрих справ міста. „Дитина війни”, народився він в 1937 році в селі Шевченковому, Вовчанського району на Харківщині. Випускник Ніжинського педінституту, М.С.Третяк працював спочатку в Бахмацькій районній комсомольській організації, згодом учителем математики, завучем міської школи №4, а потім і директором  шкіл №5 та №1, вийшов на пенсію з посади директора Бахмацької гімназії. Приємно знати, що і молодше покоління нащадків козаків того Реєстру високо тримає, як кажуть спортсмени, планку.

Ще один земляк, односелець Павла Васильовича Яценка , Олександр Степанович Яременко також народився в Дептівці, також його предки воювали в складі Корибутівської сотні Прилуцького полку але, за молодістю, звичайно ж, у війні участі не брав, навіть не числиться серед  дітей війни, бо народився після війни. Проте є він достойним продовжувачем кращих традицій свого славного роду. Батько його, Степан Федорович, 1924 року народження, був мобілізований до Червоної армії в перші ж дні після визволення Дептівки і пройшов всю війну аж до її переможного завершення в Берліні. Був двічі пораненим, та Бог боронив, і залишився солдат живим. Ще й на Далекий Схід потрапив, щоб там, спільно, поставити крапку на Другій Світовій війні. 

Про козацьку закваску свідчить і життєвий шлях його сина Олександра. Закінчивши в 1972 році Дмитрівську середню школу, Саша пішов учитись в Київський інститут народного господарства (тепер Київський Національний економічний університет ім. В.Гетьмана), успішно його закінчив і був направлений на роботу в Головне Управління ощадкас в Україні, згодом працює в Держплані УРСР та України. 4 роки трудився на посаді заступника міністра фінансів, а потім і заступником міністра економіки, радником прем’єр-міністра. А останні 5 років Олександр Степанович – заступник голови Рахункової Палати України. Можна тільки догадуватись, які грандіозні фінансові потоки з бюджету контролює цей конституційний орган.
Дійсно, козацькому роду нема переводу!