На суд історії

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
У списках репресованих і реабілітованих земляків, опублікованих Бахмацькою районною комісією, значаться і двоє курінців - батько й син - Пилип Андрійович Чабан (1883 р.н.) і Андрій Пилипович Чабан (1906 р.н.). Однак ці прізвища мало що говорять людям, які цих селян-трудівників не знали. А за скупою офіційною статистикою приховується доля скаліченої у 1937 році сталінським так званим ”великим терором’’ сім’ї.

 Мені вдалося випадково познайомитися з онукою П.А. Чабана Софією Іванівною Іващенко: вона пообіцяла подарувати музею статуетку ”Василь Тьоркін’’, за якою я до неї і завітала. Софія Григорівна сама почала розповідати мені про трагедію своєї родини, а також долю її нащадків. Розповідь захопила і вразила своєю правдивістю, детальністю і надзвичайним трагізмом, а також зворушило до глибини душі те, що літня вже жінка так хотіла поділитись з кимось сімейною історією, яка в 30-50-х  рр. ХХ ст. приховувалась, була таємницею за сімома замками.
 
Мені стало очевидним, що страшний злочин, заподіяний цій сім’ї варварським сталінським ре-жимом, непоправ-ний, якщо душевні рани до цих пір болять. Адже вони надзвичайно глибокі.
 

Тож нехай і молоде покоління, яке не зазнало жаху втрати в одну мить рідних людей через злу волю інших, яким надані влада і право нищити безвинних, беззбройних, знає про це і осудить головних катів і їх поплічників.

Ось яку важку оповідь я почула від Софії Григо-рівни:
”Мої дідусь, дядько, бабуся Марія Титівна і тітка (дружина дядька Андрія) Меланія Петрівна з Курені, були розкуркулені. Дід мав кузню, був дуже хорошим ковалем; сам записався до колгоспу, здав бричку на залізному ходу, двох коней і кузню. Дядько в колгоспі став трактористом і механіком. Утрьох працювали в колгоспі (дід, дядько, тітка), і в 1932 році отримали 60 пудів зерна - 1 тонну. Всі в колгоспі ахнули, що Чабан забрав увесь хліб, і взимку 1933 року їх розкуркулили. Бабуся як поклала окрайчик хліба за пазуху, ото і все, що вони взяли. Повезли їх у Доч, де формувався етап на висилку. Той чоловік, який формував етап, перерахував діда, дядька, бабусю і тітку і  сказав, що до виселення вони не належать. А вони просились, щоб виселили їх, куди і всіх. У відповідь почули: ”Не маємо права’’. ”А хату ви нам повернете?’’ - ”Не маємо права’’. Вони так і залишились. Розкуркулені дід і бабуся жили в дочки і зятя в Курені.
 

Дядько поїхав у Донбас, де працював шофером; донечка Галя була у них - народилась у 1930 р. Повернувся він у 1937 році і каже: ”Неначе все затихло, і я приїхав сюди. Піду до Кочетова в совхоз’’ [Г.Л. Кочетов - директор бурякорадгоспу. - Прим. Т. Стрикун]. Кочетов запитав: ”Що ти за спеціаліст?’’ - ”Тракторист і механік’’. ”Такий спеціаліст мені треба’’, - сказав Кочетов. Йому тоді прийшла перша легкова машина на район. Дядько три чи чотири рази відвіз Кочетова до райкому на нараду, і його забрали. Дідусь тоді робив на ”Табак-базі’’ (де зараз базар, в кінці його). Коли дядько не прийшов додому  (Кочетов дав йому квартиру в совхозі, і його жінка там працювала), то жінка повернулась в Курінь до чоловікових сестри і зятя, батька і матері.

 Забрали не тільки дядька, а й дідуся, обох з роботи. Вислали без права переписки. Все тітка Мелашка писала, а їй відповідали: ”На десять год без переписки’’. Це все свої робили щодо обвинувачення і засудження. Але ж ні дідусь, ні дядько не мстили після розкуркулення.

І досі та їхня хата в Курені стоїть, і там живуть люди (вулиця Городок, до самої греблі не доїжджаючи - третя хата). А в 1957 році бабусю визивали в сєльсовєт і питають: ”Ви такого знаєте? Це той, що продав діда і дядька. Подавайте на нього в суд.’’ Бабуся сказала: ”А ви повернете мені сина і хазяїна?’’. Вони відповіли: ”Ні!’’. Бабуся й каже: ”Так судіть їх самі, якщо вони винні, а в мене два внуки. Сина і хазяїна забрали безвісти, а ще хочете і внуків. Не буду я судитись.’’
 Батько мій Григорій Максимович Бридковський (1909 р.н.) з Курені, воював на фінській, прийшов, трохи побув і пішов у перший призов, і без ізвєстія. Похоронку отримали. Я і брат (1930 р.н.) після вигнання німців пішли працювати в колгосп, мати повела, як курчат. Вона й сама роботи не цуралась - скиртоправом була, в ланці - сіяла, поперед себе коробку в 16 кг, перев’язану рушником, носила,  і косила також. Медаль вона отримала зразу після війни. Звати її було Пелагея. Обидва брати мої працювали - старший на комбайні, а менший на тракторі. В 50-х рр. менший -  Михайло, був на цілині. Обоє також служили в армії.”

Т.М. Стрикун - директор Бахмацького
районного історичного музею