Микола Костомаров і Чернігівщина

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
2010 року Чернігівська обласна адміністрація, у зв’язку із 125-річчям від дня смерті М.Костомарова, вирішила відкрити музей та реставрувати будинок і садибу у селі Дідівцях, поблизу Прилук. Видатний історик жив і працював тут протягом останнього десятиліття свого життя. Цей знак шани до знаменитого українського історика, письменника, етнографа і громадського діяча схвально сприйнятий усією нашою громадськістю.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 року  в селі Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії, де і провів перші роки свого життя, (тепер це Ольховатський район Воронезької області Російської Федерації). Батько його був поміщиком, і, як це тоді часто бувало, прижив  сина зі своєю кріпачкою Тетяною Мельник, шлюб з якою взяв уже після народження сина - і отже, той був кріпаком. Позбувся кріпосної залежності малий Миколка в 1832 році завдяки старанням, наполегливості та немалим витратам  матері. Батька хлопчика в якійсь заворушці вбили кріпаки, і той не встиг влаштувати долю свого позашлюбного сина.  Лягло це на тендітні плечі матері, яка змушена була викупляти свого сина у спадкоємців чоловіка.
 
Т.Г.Шевченко познайомився з матір’ю  М.Костомарова в 1846 року в Києві. 6 квітня 1847 року, коли заарештованих кирило-мефодіївців везли до Петербурга, вона, як і інші близькі , зустрічала їх у Броварах. 19 травня 1847 року поет побачив Тетяну Петрівну з  вікна каземату „Третього відділу” в Петербурзі, коли та йшла на побачення з сином:

...твоя, мій брате, мати,
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята.

По дорозі із заслання  Тарас Григорович відвідав Тетяну Петрівну в Саратові, де вона жила, відколи там перебував на засланні Микола Іванович. Повернувшись із заслання до Петербурга, бачився з нею на квартирі в М.Костомарова.

Микола закінчив Воронезьку гімназію, а потім історико-філологічний факультет Харківського університету. Кілька років перебував на військовій службі, та розчарувався в ній і став готуватись до наукової праці. У 1841 році подав на захист дисертацію „Про причини і характер унії в Західній Росії”, але через спротив церковних кіл дисертація була заборонена і спалена. Наступного, 1842 року він успішно захистив іншу дисертацію „Об историческом значении  русской народной поэзии”. Працював учителем гімназій у Вільно та Києві, ставши згодом ад’юнктом кафедри російської історії Київського університету святого Володимира, та в інституті шляхетних дівчат, у ці ж роки написав перший літературний твір - драму„Сава Чалий”.

Молодого вченого все більше захоплювали суспільні проблеми, і він стає поряд із М.Гулаком. О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем одним із засновників таємного товариства -  Кирило-Мефодіївського братства. Згодом до товариства приєднався і Т.Г. Шевченко. Братство ставило мету: об`єднання слов’янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосного права: ”Усі слов’янські народи нам бачилися об’єднаними між собою у федерації, подібно до стародавніх грецьких республік чи Сполучених Штатів Америки, з тим, щоб усі перебували в міцних зв’язках між собою, але кожна щоб свято зберігала свою автономію...”. М.І. Костомаров написав для товариства програмні документи: „Книгу буття українського народу” та „Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, інший документ цього ж ряду - „Записку”- створив В.Білозерський. У березні 1847 року за доносом студента Петрова товариство було розгромлено, а його учасників заарештовано і засуджено. Після року перебування в Петропавлівській фортеці М.Костомарова відправили на заслання до Саратова, Т.Г.Шевченка – в солдати, П.Куліша - до Тули і т.п. Тільки новий імператор Олександр II амністував кирило-мефодіївців у 1855 році.

Березень того року був для Миколи Івановича вдвічі тяжчим, адже його арештували  за день до одруження з коханою дівчиною Аліною Крагельською, ув’язнили разом з Т.Г.Шевченком, який приїхав на те весілля. Була вона не тільки красунею, а й надзвичайно обдарованою і розумною особистістю, яка запалила серце не одної молодої людини. Ференц Ліст, перебуваючи на гастролях у Києві, публічно захоплювався її грою на фортепіано, а письменник Д.Мордовець в основу роману „Професор Ратмиров”  поклав історію кохання Аліни і Миколи. Те ж саме зробив і В.Домонтович (В.Петров) у романі „Аліна і Костомаров”. Є чудова народна пісня, неначе створена про Миколу Івановича, де співається:                   
Любив тебе я дівицею,
Любив тебе молодицею,
Довго-довго буду ждати,
Поки станеш удовицею...

Якщо уявити, що за день до вінчання між молодими відбулась розмова: „– Завтра ми повінчаємось і щасливо заживемо. –Так, милий!”, то те „завтра”  розтяглося на 28 років і відбулося 9 травня 1875 року в Дідівцях у церкві святої Параскеви. (Чомусь та церква в 1920 році загадково згоріла).

Та це – пізніше, а тоді так воно і сталося, як співається в пісні. Батьки Аліни були категорично проти шлюбу дочки з ув’язненим і в 1851 році умовили дочку вийти заміж за полковника М.Д.Киселя, родове гніздо якого і знаходилося в уже згаданих Дідівцях. У новій сім’ї панували повага і взаєморозуміння, з часом народилося троє дітей. Тяжко хворий М.Кисіль у 1865 році разом з сім’єю перебирається до Дідівців, але в 1870 році помирає. Через 26 років Аліна і Микола зустрілись знову і відчули, що перше кохання не вмерло, що воно ще живе в обох серцях. У травні 1875 року, як сказано вище, вони обвінчались і щасливо прожили разом наступні 10 років.

Б.Киричок, краєзнавець
(Далы буде)