55 – Сергію Павленку

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
 Ім’я цієї людини ввійшло в нашу свідомість якось непомітно, на хвилі грандіозних подій, що збурили наше суспільство в кінці 90-х років минулого століття. Були то не тільки події в столицях, а й чернігівська „ковбасна революція”, репортаж про яку так майстерно подано на сторінках „Комсомольського гарту” за підписом С.Павленка та чудовою фотографією мого давнього знайомого В.Інютіна. Потім ряд публікацій в  інших газетах, а з березня 1991 року бачимо його прізвище серед співробітників новоствореної газети Верховної Ради „Голос України”, де він працює і досі власним кореспондентом на своїй рідній Чернігівщині.

Сергій Олегович Павленко - наш видатний сучасник. Народився він у вересні 1955 року у м.Луцьку, на батьків–щині матері, а дитячі роки провів у с. Дягова нашого сусіднього Менського району, звідки родом батько.
 
Олег Васильович Павленко по закінченні навчання повернувся сюди з родиною і працював спочатку агрономом, а потім і головою колгоспу. А Сергій  закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, мріючи стати письменником. Та не так сталося, як гадалося. Після університету – робота в школі, а потім і в редакції чорнобильської газети „Прапор Перемоги”, районних газет на Черкащині та Чернігівщині. З того й почалося. Його публікації в періодиці: „Сільські вісті”, „Правда” - були помічені, високо оцінені, і вже у вересні 1987 року бачимо його редактором обласної молодіжної газети „Комсомольський гарт”. Молодий редактор докорінно перебудував творчий процес у колективі видання, домігся перетворення його в щотижневик і значного зростання тиражу газети, тобто її авторитету і популярності. Із березня 1991 року Сергій Олегович став працювати в новоствореній газеті Верховної Ради „Голос України”. Саме в цей час з’являються його перші публікації на історичні теми. Захоплення дослідженнями маловідомих або замовчуваних сторінок історії з часом переросло в головну мету його дослідницької роботи - і з часом він став загальновизнаним знавцем історії Лівобережжя кінця ХVII - початку ХVIII ст. Саме тут здобув  поважне ім’я історика, опублікувавши більше десятка  неординарних книжок. Одночасно продовжує працювати власним кореспондентом „Голосу України” в Чернігівській області. Тож і не дивно, що саме на її сторінках він нещодавно опублікував розлоге, на дві газетні сторінки, інтерв’ю з російським письменником Юрієм Сбітнєвим, яке проливає світло на особу автора знаменитого „Слова о полку Ігоревім”, твору також створеного на нашій славній Чернігово-Сіверщині. Але про це трохи згодом.

Коли в 1994 році вийшла книга-розвідка „Загибель Батурина 2 листопада 1708 року”, стало зрозуміло, що в науку прийшов хоч і молодий та малодосвідчений, але доскіпливий дослідник. Подумалось тоді, що досвід - то справа наживна. Подумав - і не помилився. Одне за одним виходять друком нові дослідження про добу гетьмана І.С. Мазепи, вводяться в науковий обіг новознайдені або ж прочитані по-новому історичні документи, які свідчать про прихід у науку талановитого дослідника.  Чого варті тільки такі праці, як „Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники”, грубезний том об’ємом понад 800 сторінок чи цикл статей у „Голосі України” і невелика книга „Опозиція на Чернігівщині: 1944-1990”, „Військові кампанії доби Мазепи” та інші не менш цікаві і важливі дослідження. Сергій Олегович став одним з найавторитетніших дослідників непростого  періоду в історії України кінця ХVII - початку ХVIII століть.  
          
У вересні 2010 року, коли Сергій Олегович відзначав своє 55-ліття, одержав і я до свого дня народження подарунок – його книгу „Загибель Батурина...”. Не ту, що була видана в 1994 році на сірому папері і сяк-так зброшурована, а ошатний томик, виданий „Українською Видавничою Спілкою” в 2007 році. Подарував її мені давній друг з сусідньої Брянської області Російської Федерації. Анатолій Павлович Косов, людина бувала, яка обійшла на кораблях торгового флоту всю планету й побувала в багатьох портах усіх континентів і, отже, бачила світ, бачила і його культурні цінності. Тому і вибрав для подарунку книгу про колишню гетьманську столицю. Згадав же про цей епізод, бо нещодавно, під час екскурсії до Батурина, випало слухати пояснення екскурсовода, здається, Наталії Сердюк, у групі туристів, де було і двоє французьких ліцеїстів, Максим і Кароліна. Вони вивчають, точніше удосконалюють знання української і були просто захоплені майстерною розповіддю екскурсовода (крім рідної і української, вільно говорять німе–цькою, з успіхом освоюють і англійську. Чом не приклад для нашої молоді?). З інтересом прислуховувався до їхніх коментарів і раптом почув таке, що примусило мене з гордістю подумати про Батурин. А Максим, звертаючись до Кароліни, сказав: ”Тепер і Україна має свій міні-Версаль.” Варто додати, що дійсно маємо тепер заміську державну резиденцію, де можна достойно приймати зарубіжні делегації будь-якого рівня. Є тут місце і для перемовин на найвищому рівні, і для відпочинку їх учасників. Може гордитись цим і Сергій Олегович, який доклав стільки сил і знань для відновлення історичної пам’яті про місто на Сеймі.
Справжнім науковим подвигом у біографії журналіста й історика С.О.Павленка стало заснування і видання в Чернігові історичного журналу „Сіверянський літопис”, перший номер якого побачив світ у 1995 році, журналу, що з часом став авторитетним науковим виданням загальноукраїнського масштабу, публікації в якому зараховуються при захисті кандидатських і докторських дисертацій. Незмінним головним редактором цього видання з самого його початку і є С.О.Павленко. Журнал став добре відомим далеко за межами України, про що свідчить передплата на нього провідними бібліотеками світу. Постійна робота над собою, збагачення знань, адже після університету Сергій Олегович закінчив ще й Київський інститут політології та соціального управління, захистив кандидатську дисертацію, і є тією основою, яка дозволила йому досягти згаданого вище, є запорукою нових здобутків в історичній науці.

Але повернемося до згаданого інтерв’ю, узятого в Юрія Сбітнєва С.Павленком. Ю.Сбітнєв – відомий російський письменник з українським корінням. Його діди-прадіди походять з Новгорода-Сіверського. Отже, зрозумілий і його інтерес до нашої історії, тим більше до цього колишнього княжого граду, де, як вважає багато дослідників, і було написане знамените „Слово...”. Нещодавно в Чернігові Ю.Сбітнєв презентував свою дослідницьку роботу „Таємниці рідного Слова...”, у якій висловив дві цікаві і несподівані гіпотези: 1. Автором „Слова” є жінка. 2. Ця жінка - княгиня Болеслава, внучка Володимира Мономаха, Олега Святославича, Всеслава Брячиславича, тобто родоначальників усіх руських князів.

Навіть академік Д. Лихачов, який багато років присвятив вивченню поеми, переклав незрозуміле для нього слово на свій лад, поряд з Бояном як ім’я: ” Сказалы Боян и Ходына, Святославовы песнотворцы старого времени Ярослава, Олега-князя любимцы...”

А Ю.Сбітнєв, бачте, шукав і знайшов це слово чи похідні від нього і у нас, і в Білорусі, і в Росії, і навіть у Болгарії. Істинно сказано: „Ищите и обрящете!”. Уперше почув це слово і я в інтерв’ю Ю.Сбітнєва, і слово це „ходина”, що означає жінку, залишену своїм чоловіком і відправлену ним до її батьків. У ті далекі часи нелюбих дружин князі відсилали або до батьків, або в монастир. Саме такою нещасливою жінкою, хоч і талановитою та високоосвіченою, і була княгиня Болеслава. Але хто цікавиться її печальною жіночою долею і подвигом створення геніального художнього твору світового значення „Слова о полку Ігоревім” та непростими шляхами наукового пошуку, нехай прочитає інтерв’ю з автором гіпотези Ю.Сбітнєвим („Голос України”, 30 листопада 2010 року).

     Б.Киричок, краєзнавець