Павло Леонтійович Полуботок – (біля 1660-1724) походить з давнього козацько-старшинського роду, засновник якого Ярема Полуботок в першій половині ХVI століття був райцею (радником) Чернігівського магістрату.

Чернігівський полковник в 1706-1722 роках, наказний гетьман Лівобережної України в 1722-1724 роках.

Вихованець Києво-Могилянської академії, був людиною добре освіченою, хороброю і вольовою. Користувався великим авторитетом у війську Запорізькому. В 1708 році був одним з претендентів на посаду гетьмана, однак Петро І П.Полуботку не довіряв, заявивши, що той дуже хитрий і може стати другим І.Мазепою. І наполіг на обранні в Глухові гетьманом Лівобережної України І.І.Скоропадського. 

 

Гетьман І.І.Скоропадський, уже будучи при смерті, призначив, до нових виборів,наказним гетьманом П.Л.Полуботка. Починається, вірніше, продовжується своєрідне змагання між Петром 1, який вирішив ліквідувати автономію України і не допустити нових виборів, і українською страшиною, що наполягала на проведенні нових виборів. Ці вимоги, в тому числі про ствердження царем прав і вольностей козацьких та скасування Малоросійської колегії, були викладені в Коломацьких петиціях 1723 року, складених в поході, на річці Коломаці, і підписані великою кількістю старшини і козаків.

Петиції розлютили царя, і він наказав арештувати П.Полуботка та ряд впливових старшин – полковника Д.Апостола, генерального бунчужного Я.Лизогуба, генерального осавула В.Жураковського та інших і ув’язнити їх в Петропавлівській фортеці. Дослідники вважають, що це були перші політичні в’язні цієї страшної тюрми.

18 грудня 1724 року П.Полуботок у в’язниці помер. Незадовго після його смерті, 28 січня 1725 року, помер і Петро І.

Ім’я цього гетьмана широковідоме у нас і далеко за межами України ще й тому, що з ним пов’язана легенда про грандіозний скарб, який ніби-то зберігається в Анг-лійському банку.

Щоб зрозуміти походження легенди про цей скарб (а може, і не легенди!), варто ще раз повернутися до політичної ситуації в Україні після смерті І.І.Скоропадського.

Російський цар, як уже сказано вище, а тепер уже і імператор, Петро І здійснював планомірні кроки до ліквідації автономної Української держави. Не дозволивши провести вибори нового гетьмана, цар тим самим ще раз порушив Березневі (Переяславські) статті 1654 року.

В «Історії русів» (тобто українців), найвидатнішому творі української національно-політичної думки кінця ХVІІІ століття, розповідається про останню зустріч Петра І з П.Полуботком в казематі Петропавловської фортеці, уривки з якої наводимо: «...Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загортаючи до скарбниці власне майно наше...Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де морять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться Тобі складати звіт перед Царем всіх Царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу»(«Історія русів», Київ,1991, ст.287-288).

Одночасно в Україні також відбулися масові арешти козацької старшини, а її майно конфісковано. Замість козацьких полковників на їх місце було призначено російських офіцерів. Так, Чернігівським полковником став Михайло Богданов, Стародубським – Леонтій Кокошкін, Ніжинським – Петро Толстой.

Але дивна річ: у військовій скарбниці Гетьманату, в маєтках П.Полуботка та старшини особливих цінностей не знайшли. Вони просто зникли. Кажуть, що те золото було направлене через Архангельськ в Англію і покладено на секретний рахунок в Англійському банку аж до часу здобуття Україною незалежності. Отже, якщо вірити цій легенді, на кожного громадянина сучасної України (враховуючи, звичайно, відсотки) припадає по кілька кілограмів золота.

Непогано, правда ж?

Кажуть, що це легенда. Такою ж легендою було і повідомлення Гомера про Трою та Троянську війну, в яку понад 2000 років ніхто не вірив. Та Г.Шліман, німецький дослідник, повірив в неї і знайшов в кінці ХІХ століття Трою та її золото. Зберігалось воно до Другої світової війни на батьківщині Г.Шлімана, в Берліні, та, як недавно стало відомо, перевезли його по закінченні війни до Москви, де воно і лежить в надійних підвалах. І це не одна така подія в історії людства.

В 1908 році в місті Стародуб Чернігівської губернії, колишньому полковому центрові Лівобережної України (тепер це територія Брянської області Російської Федерації), професор Санкт-Петербурзької консерваторії О.Рубець зібрав нащадків П.Полуботка. Прибуло їх аж 549 осіб, щоб обговорити питання пошуків згаданого скарбу.

У 20-х роках минулого століття уже радянські дипломати здійснили ряд кроків, спрямованих на пошуки цього скарбу в Австрії та інших європейських країнах. Безрезультатно. Однак інтерес до «золота Полуботка» не пропадав ні в часи М.С.Хрущова, ні тепер, після здобуття Україною незалежності. Час від часу ця тема, всерйоз чи з іронією, звучить і з уст народних депутатів. Отже щось спонукає, притягає людей, примушує їх до пошуків, очевидно, що це не просто красива легенда, яких безліч, а щось більше.

смт. Дмитрівка