"Ждіть, вони прийдуть..."

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
«Батьки й матері прощалися з дітьми, чоловіки з жінками, брати з сестрами, любов з любов’ю, надія з надією, прощалось нездійсненне заміжжя, несуджене материнство».
О.Довженко
 
 
„Порадник” продовжує свій проект „Спогади бахмачан про війну”.

Марія Федосіївна Романенко вчителювала у Фастовецькій школі, нині – на заслуженому відпочинку. І постійно збирала спогади земляків, повіряла їхні долі та свої думки паперу. Ось одна з них – доля простої сільської жінки, яка живе поряд з нами і якій ми маємо вклонитися. Уклонитися всьому їхньому поколінню за те, що зберегли для нас, підняли з руїн наш край.


На початку вересня 1941 року  німецькі  війська зайняли Глухів, Бахмач,  а  вже 15 вересня вороже кільце навколо радянських військ замкнулося. 500тисяч радянських бійців потрапили в оточення. Прилуки захоплені гітлерівцями.
 
Не оминула гірка доля й село Фастівці. Гнані шаленою силою ворогів, оточені в кільце, скрізь гинули червоноармійці. У школу привезли поранених, яких відступаючі залишили, їх доглядали місцеві жителі. Багато з них померло, і поховали в Братській могилі в центрі села.

Хазяйнують німецькі прихвості, зрадники. Мадяри розстрілюють цілі сім’ї. Декого везуть у Плиски і там їх чекає смерть, інших - у Бахмач, а там - живими в яму. Сполохались люди. Одні подалися в партизани, інші - по селах до родичів.

Почали вивозити  в Німеччину на каторгу. Серед молоді і наша героїня – КЕДА КЛАВДІЯ ФЕДОРІВНА.

Заболіло материнське серце за своєю кровиночкою: „Мені ж їх четверо малими залишив Федір, - плакала Марфа Павлівна. - Я ж їх виростила, виколихала. А Клава - старшенька, помічниця моя. Відведи, Господи, руку смерті від моєї дочки”.

Як рослини гинуть без води від спекотного сонця, так і материнське  серце в’яне від туги за дітьми, біліють коси,  гасне  зір.

Німеччина. Чужина.

«Працювали вантажниками на військовому заводі, - розповідає Клавдія Федорівна. - Жили в бараці, спали на нарах. Було дуже тяжко. Неволя. Чужа сторона. Грузили у вагони ящики із снарядами. Здоровіші робили, а ослаблених відправляли в крематорій. Кожного дня смерті дожидали.

Та ось дочекались - наближалася довгождана Перемога.

Нас забили в бараці й хотіли спалити. Визволили американські війська і передали Радянській Армії.

Повертаючись додому, ми бачили руїни міст і спалені села, поля, зриті бомбами та снарядами, окопами, безліч трупів і зброї, обпалені танки й розбиті машини.

Ось і Бахмач. Станція спалена, місто зруйновано. Добрались до Більмачівки. А тут нас зустріли. Нарешті - Фастівці!

У хаті вже зібралось багато жінок. Переступила поріг, а вони засипали запитаннями:”Чи бачила мого Степана? Івана? Василя?..”

Стримуючи хвилювання і біль у серці, Клавдія Федорівна сказала: «Не плачте, жіночки. Дорога важка й далека. Ждіть. Вони прийдуть...»

Ще не відголосили по загиблих, й рани на живих ще нили на негоду, й спогади, як хвилі, перекочувалися старим полем, і картини боїв не давали спати спокійно... Але треба було жити, відбудовувати, ростити хліб.

Вийшли в поле сіяти. Незвичайною була сівба. Війна пожерла багату колгоспну техніку. Орали волами, коровами. Сіяли дідівським способом - із щедрих хліборобських рук. Сіяли інваліди, жінки, діди й підлітки. І знов підняли країну, заколосили поля хлібами, омивши їх удовиними сльозами...

66 років відділяє нас від того часу, часу смерті й боротьби, часу нашої Перемоги.

87-ий рік нашій героїні.

«54 роки пропрацювала на фермах, - розповідає Клавдія Федорівна. - Виростила дочку Віру, а вона - двох синів, оженила, онуків дождала. А оце із Прилук приїхала мене доглядати, дай їй Бог здоров’я».

Многії Вам літа, Клавдіє Федорівно. Пройшли Ви тяжкий і тернистий шлях життя. Низький уклін Вашим рокам і Вашим натрудженим рукам!

Марія Романенко, с.Фастівці