Військовий міністр

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Hrekov Oleksander
Важко шукати матеріали про людей, імена і навіть згадки про яких замовчувались, або нещадно викреслювались з будь- яких публікацій. Одним із таких наших земляків є військовий міністр в уряді  Української Народної Республіки Греків (Греков) Олександр Петрович. Народився він 21 листопада 1875 року в селі Санич Глухівського повіту Чернігівської губернії в сім’ї Петра Гавриловича та Марії Григорівни (дівоче призвіще Дідевич) Грекових.
 
 

Існує дві версії про походження майбутнього генерала і міністра. Одна з них гласить, що рід цей споконвічно місцевий, а зрусифіковане прізвище походить від козака Грека: могло так статися, саме так цього втікача на Січ записали в реєстр(список), а потім і „облагородили” за допомогою отого закінчення. Для багатьох представників козацької старшини, що стали російськими „дворянами”, це було звичайне явище.


Другу версію озвучила донька міністра, Єлизавета. Вона твердить, що засновник роду, грек Легофетус, прибув на нову Батьківщину ще в 1472 році в складі оточення грецької царівни Софії Палеолог, яка згодом стала дружиною московського Великого князя Івана III. Через складність вимови незнайомого імені грека того нарекли просто Грековим. Українізоване написання російських прізвищ було прийнято в 1918 році, здається, за гетьмана П.П.Скоропадського. Так, наприклад, ще один виходець з Чернігівщини, також генерал війська УНР, став Петрівим.


На момент народження Олександра Петровича його батьки були поміщиками середньої руки. У сім’ї панувала, як і в сім’ях майже всього російського дворянства, французька мова, діти отримували домашню освіту, потім складали екзамени за курс гімназії і вступали до університету. Варіант для бідніших дворян – складали екзамени за початкову школу, вступали до гімназії і далі, за звичаєм, ішли до університету.


...Домашню освіту отримав і молодий Олександр Греків. Коли йому виповнилось 20 років, юнак склав екзамени за гімназію і вступив до Московського університету, на юридичний факультет. Адже в родині, за сімейною традицією всі хлопці ставали юристами. Університет молодий О.Греків закінчив у 1897 році і зразу ж показав свій незалежний характер. Замість того, щоб шукати місце роботи за отриманим фахом, вступає до Московського (згодом Олексіївського) військового училища. Минуло ще два роки і в серпні 1899-го його випускають з училища.

 

У російській армії практично не було офіцерів із закінченою цивільною освітою і таких людей дуже цінували. Як правило, подальша їхня кар’єра була забезпеченою. Так сталося і з О.Грековим.Для служби він обирає лейб-гвардії Єгерський полк, що дислокувався в столиці імперії Санкт-Петербурзі. Однак, із точки зору радянського військового, у царській армії панували дивні порядки. Дозвіл О.Грекову на службу офіцером повинні були дати збори офіцерів полку. Враховуючи його походження та освіту, збори одразу ж дали згоду на вступ Олександра Петровича до полку, куди він і був зарахований на початку серпня 1899 року. Тоді ж отримав звання підпоручика.

 

Вища освіта надавала молодому офі-церові додаткові привілеї. Це видно, наприклад, із того, що підпоручика приймають в 1902 році на навчання до Миколаївської академії Генерального штабу, куди зараховували, як правило, тільки офіцерів із званням не нижче поручика чи штабс-капітана. Чин поручика він отримав, уже навчаючись в академії. Закінчує Академію Генерального штабу О.Греків по першому розряду (як би сказали сьогодні, з „червоним дипломом”) і вже в кінці 1905 року його зараховують до складу офіцерів Генерального штабу з автоматичним присвоєнням звання штабс-капітана.


У 1905 році одружився з Наталією Іванівною Кабат. Від цього шлюбу у них був син Олег, який рано помер, і донька Єлизавета, яка до останнього часу проживала у Відні. Дружина в посаг отримала невеликий маєток поблизу Курська, куди подружжя часто приїжджало на літо з Петербурга.


Після академії офіцер повертається в свій гвардійський полк, в якому до кінця 1907 року відбував обов’язковий ценз дворічного командування ротою. Далі йдуть чергові сходинки службової кар’є-ри: старший ад’ютант штабу 2-ї гренадерської дивізії в Москві, потім знову старший ад’ютант 1-ї гвардійської дивізії, але вже в Санкт-Петербурзі. Тут він часто буває в царському палаці, спілкується з членами родини Миколи ІІ, бере участь у вихованні його дітей. Отримує звання капітана.


Із кінця жовтня 1910 року О.Греків постійно перебуває в столиці, спочатку помічником ад’ютанта, а потім ад’ютантом штабу військ гвардії та підрозділів військ Петербурзького військового округу. Йому присвоюють звання підполковника, нагороджують першими орденами.


Та ось почалася війна і О.П.Греківа призначають начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, сформованої на базі запасних батальйонів. У дивізії також служив майбутній відомий діяч, генерал-майор армії УНР М.Юнаків. Служив О.Греків на Південно-Західному фронті начальником штабу 6-го армійського корпусу. В 1915 році став полковником, а в 1917 і генералом. Переважну більшість рядових і офіцерів корпусу становили українці й коли надійшов наказ про його українізацію, особливих проблем не виникло.

 

У кінці 1917 року, ще до більшовицького перевороту в Петрограді, О.Грекі-ва призначили в штаб 1-ї армії Північного фронту. Шлях на нове місце служби пролягав через Київ, і генерал, побачивши і зрозумівши, що відбувається в столиці України, залишається на Батьківщині, запропонувавши свої послуги урядові УНР. Прохання генерала було радо сприйнято і незабаром його призначають командиром 2-ї Сердюцької дивізії, яка тільки-но почала формуватись. Трохи згодом його призначають начальником штабу Київського військового округу.


Військовий міністр УНР М.М.Порш, адвокат за фахом та полум’яний революціонер, відкидає пропозиції бойового генерала про організацію невеликої, але боєздатної армії та підготовку до оборони столиці, і той змушений подати у відставку, тим більше, що той же М.Порш обвинувачує генерала у бонапартизмі.


До цих пір не забулися блискучі лекції з історії України, які читав нам у Харківському університеті доцент С.М.Королівський. Саме з тих лекцій уперше довідався про хід української революції в 1917-1918 рр., про багатотисячні українські демонстрації в Петербурзі, Києві та інших містах імперії, над якими майоріли тисячі синьо-жовтих прапорів, чи як тоді говорили жовто-блакитних (до речі, порядок кольо-рів на національному і державному прапорі змінив П.Скоропадський, так воно залишилось і до наших днів), про приїзд до Києва міністрів Тимчасового уряду.


Зустрічати тих міністрів вийшли десятки тисяч киян, і міністерське авто пливло в безкрайому морі людей, що розлилося від залізничного вокзалу в напрямі до сучасного пам’ятника М.Щорсу і далі до Центральної Ради (педагогічного музею), плило з приголомшеними в ньому міністрами.


Були ті лекції, як крапля води в пустелі для спраглого, бо ж мова йшла про велике і доленосне, про те, про що до цього не можна було навіть заїкнутись. Читались ті лекції через кілька років після смерті вождя всіх народів. Чомусь не забулася фраза з однієї з них: „Над куполом Центральної Ради вже рвалися більшовицькі шрапнелі, а Центральна Рада гарячково, з подачі військового міністра М.М.Порша голосувала закони про демобілізацію армії”.


Про власну ж армію не задумувались.


Через кілька днів М.Порша відправили у відставку, та було вже пізно...

 

Далі буде...

 

Б.Киричок, краєзнавець,
смт.Дмитрівка