Після підписання Зборівського миру на західному кордоні воєводств, залишених за Військом Запорізьким, була встановлена так звана „лінія”, яка проходила поблизу Овруча, Коростишева, Вінниці, Браїлова, Царгорода, Чернівців, Ямполя, на захід від цих міст. Для охорони цього кордону стояли сотні Київського, Білоцерківського, Вінницького і Брацлавського полків, яким гетьман послав підкріплення.

Північний фронт прикривав від можливого нападу литовських військ чернігівський полк Мартина Небаби. На допомогу йому гетьман послав частину сотень Чигиринського і Кропив’янського полків. При цьому угрупуванні перебував і син гетьмана Тиміш Хмельницький.

Але оборона західних рубежів виявилася слабкою, і уже в лютому 1651 року гетьман Калиновський наніс несподіваний удар по Брацлавському полку. 20 лютого в жорстокому бою під Красним загинув рицарською смертю один із кращих українських полководців того часу - брацлавський полковник Данило Нечай. А польські війська продовжують нас-туп і оволодівають Мурафою, Шаргородом, Чернівцями, Стіною, грабують торгове місто Ямпіль. Проте, повернувши війська на Вінницю, зустрічають тут сильний опір із боку вінницького полковника Івана Богуна, який, залучивши до оборони міщан і селян, перетворив місцевий монастир на сильно укріплений пункт і відбив наступ переважаючих сил поляків. Роблячи успішні бойові вилазки проти ворога, Богун врешті - решт заманює значні сили польської кавалерії на заздалегідь підготовлені й майстерно замасковані ополонки, де загинуло багато вояків шляхетського війська. Талант полководця та особисту мужність Івана Богуна неодноразово визнавали його вороги. Прибулі підкріплення, сотні Полтавського і Уманського полків, несподівано для поляків атакували їхній передовий полк і на голову розгромили його. Польський офіцер, розповідаючи про цей бій, записав: „Як це сталося, що гетьман (Калиновський) не знав про запорожців, поки не побачив їх у вічі – невідомо. Зараз же настала жахлива паніка, що перевершила пилявецьку. Втікали з корогвами (прапорами),одні через браму, другі через вал, одні верхи, другі пішки”.

Зважаючи на обставини, Калиновський змушений був відступити до Кам’янця, а потім і взагалі залишити територію запорізького війська, а прислані Богданом Хмельницьким полки знову зайняли і укріпили лінію кордону, встановлену Зборівським миром.

Тим часом тривала підготовка до основної сутички противників. Б.Хмельницький сконцентрував свої сили в районі Білої Церкви. Звідси він направив три полки під командуванням військового осавула Дем’яна Лисівця навздогін Калиновському. Однак той, уникаючи бою, передислокувався на північ, в район Соколя, прагнучи об’єднатися з військами, очолюваними королем.

Король Ян Казимир з-під Соколя повернув на Дубно. Український гетьман, плануючи зустрітися з ним, теж повернув на Волинь. Унаслідок цих маневрів війська противників зустрілися під містечком Берестечком (тепер Рівненська область).Польські війська стали табором над річкою Стир під Берестечком, а український табір- навпроти польських позицій на західному березі річки Пляшівки. Він був дуже великий, на сім верст в довжину і ширину, укріпили його валами, на яких розмістили артилерію. Татарський хан Іслам-Гірей зі своїми військами став окремим табором.

Бої розпочалися сутичками легкої кавалерії 18 червня. Наступного дня українські війська, маючи в тилу значні резерви, перейшли в наступ. Ряд підрозділів атакували поляків з флангів. Там же діяли також і польські полки. Основний бій розгорівся на полі між обома таборами. Польська кіннота вдарила по правому флангу козаків і глибоко вклинилася в їхні бойові порядки. Та в цей критичний момент із засідки збоку нанесли удар козацькі частини і відрізали від основної частини польського війська, оточили і знищили. У тому бою полягло понад 7 тисяч поляків, серед трофеїв козакам дісталося 28 прапорів, у тому числі прапор Миколи Потоцького.

Третього дня бою всі очікували головного наступу українського війська, та бойові дії обмежились сутичками легкої кавалерії, або „гарцівників”, як її називали козаки. Причиною такої тактики Б.Хмельницького була поведінка кримського хана Іслам-Гірея. Перших днів бою татари брали деяку участь в ньому, та потім хан почав „комезувати”: то поле бою для нього невигідне, то він не сподівався на прибуття такого великого польського війська, то через свято вони не можуть іти в бій та інше. Нарешті 20 червня хан взагалі залишив поле бою і почав відступ. Гетьман помчав за ханом, щоб з’ясувати причини такої поведінки і повернути його на поле бою, але хан не тільки не повернувся, а й захопив його з собою. Це була явна зрада, до якої спричинилося, очевидно, і не вперше, польське золото.

Українське військо раптом виявилося обезглавленим. Козацька старшина в цих умовах обирає наказним гетьманом кропив’янського полковника Филона Джалалія, а згодом цю посаду очолив миргородський полковник Матвій Гладкий. Бої продовжувались, хоча старшина і не наважувалась на наступ. 23 червня козаки взяли висоту, що піднімалася над ворожими позиціями. На 28 червня запланували великий наступ, але на заваді стали сильні дощі.Тим часом польське командування, дізнавшись про відхід хана, вирішило оточити козацький табір і блокувати його. Із магнатських замків підвозили артилерію. Козаки ж укріпляли оборону. Старшина, щоб здобути перепочинок, почала переговори з королівським штабом, який висунув неприйнятні умови – видати гетьмана і всіх полковників. Отже, перемир’я не було досягнуто. За таких умов старшина приймає рішення не продовжувати тут боротьбу, а залишити укріплення під Берестечком і оборонним табором відійти на козацьку територію з тим, щоб там організувати нові сили проти польського наступу.

Керівництво відступом доручили Івану Богуну, який під вогнем ворожої артилерії почав будувати переправу через річку Пляшівку та навколишні болота. У діло йшло все, що попадалось під руку – вози, одяг, лоза тощо. У цей критичний момент серед обслуги обозів, селян і необстріляних козаків поширились чутки, що старшина зрадила військо і втекла. Почалась страшна паніка, безладна втеча, скупчення на переправі величезної маси людей, яких ніяким способом не можна було привести до порядку. Багато з них загинули в тій тісняві й навколишньому болоті.

Польське командування зуміло використати цю паніку і атакувало козацький табір. Унаслідок цього удару змушені були відступати і козацькі полки. Героїчно оборонялися і ті, що потрапили в оточення. Ар’єргардний загін із 300 козаків бився до остан-нього і коли сам король, вражений їх мужністю, запропонував їм життя, козаки відмовились від королівської милості. Великий поет такими словами згадав про їх подвиг:

Їх тут триста, як скло,
Товариства лягло...

Утім бій під Берестечком не був такою тяжкою поразкою, як це змальовувала польська шляхта. Головне, армія була збережена. Поразка не тільки не викликала паніки, але ще посилила рішучість народних мас до боротьби за остаточне визволення країни. Богдан Хмельницький, повернувшись з татарського полону, проявив величезну енергію для організації оборони. Своїми універсалами він підняв козаків і селян на подальшу боротьбу.

 

 Продовження буде