У 1942 році загинув на війні Ільченко Іван Петрович. Його дружина, Уляна Федотівна, залишилася сама із дітками. А їх було п’ятеро дівчаток: Надя, Віра, Марія, Галя, Ніна.

Старенька хатинка, маленькі діточки. Холод, голод. Цілий день на полі. Ввечері треба сходить до скирди за соломою, щоб протопити піч. Косили стерню, згрібали в купи і теж - на топливо. Картоплю на полі вибирали лопатами, гичку за собою у в’язочки в’язали і теж на топливо. Спочатку нею обкладали на зиму хату, утеплювали, а весною піч топили.

Варила мати дуже смачні нехитрі страви: квашу із калиною, гарбузяну кашу. Відварить цукровий буряк у великому чавунці, відцідить, а завтра - уже узвар з великими грушами, п’єш не нап’єшся.

Маленькі дівчатка гусей пасли, а більшенькі на городі сапували. Працьовиті всі були, як і мама. А зимою Уляна пряла на основу, а дівчатка - на потканнє. Із вечора до півночі прядка гуде. Із нового року мати вносить у хату верстат і тче полотно. Його багато треба - декілька довгих шматків. А потім із валу - рядна. А ще треба наткати рушників, ковдру, щоб укриватися, лижник. Настане весна, відбілить у долині шматки полотна, понашиває діткам одежі, на клоччі - валенчики. Усе вміла робити Уляна Федотівна і дітей виростила працьовитими.

Минули роки, дівчатка підростали, пішли працювати доярками на ферму. Мати - в ланці. Копієчку до копієчки складали, щоб побудувати нову хату.

Через 17 років від Дня Перемоги в центрі села на старому кладовищі посадили дерева і спорудили із цегли стіну, на якій розмістили чорні дошки. На них білою фарбою написані прізвища, ім’я та по батькові жителів села, які не повернулися з фронту. Пам’ятник встановили - солдат із автоматом у руках.

На свято Перемоги було відкриття обеліску. Зійшлися люди, лунали гучні промови ораторів. Потім всі розійшлися. Уляна Федотівна залишилася одна. Підійшла до солдата, доторкнулась рукою і прошепотіла: «Прийшов, мій суджений... Дочекалася».