Автор духовного гімну України – наш земляк
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 24 серпня 2012, 22:56
Наша славна Чернігово-Сіверщина завжди була щедрою на талановитих подвижників української національної культури і держави, відродження її незалежності.Початкову освіту отримав вдома, від матері та діда, старосвітського священика. Цілий рік відвідував повітову школу в Ніжині. Згодом його влаштували, як сина „благородних”, але не імущих батьків, до „сирітського дому” в Чернігові, де він проживав і навчався в чернігівській чоловічій гімназії, закін- чити яку йому так і не вдалося – витурили з неї за те, що писав вірші рідною мовою. Закінчивши дворянську повітову школу в Ніжині, мав намір отримати вищу освіту в Ніжинському ліцеї князя Безбородька, але і тут, через матеріальні нестатки та погане здоров’я, хворобу очей, зазнав фіаско. І все ж, уже перебуваючи на державній службі, всупереч усьому, Олександр складає іспит на звання кандидата права і стає юристом. Можливо, саме завдяки цим випробуванням його ніколи не полишає непогамована жага знань. Мав запальний, холеричний характер, був завжди заклопотаний безліччю власних і громадських справ.
У 1853-1854 рр., здається, здійснив подорож по Лівобережжю, в усякому разі про це йдеться в автобіографічній повісті „Молодий вік Максима Одинця”, в ході якої добре ознайомився з життям і побутом різних верств тогочасного суспільства, починаючи від кріпосних селян і закінчуючи великими землевласниками, власниками кріпосних „душ”. У ці ж роки знайомиться із забороненими творами Т.Г.Шевченка („Сон”, „Кавказ”, „І мертвим і живим...” та іншою „неблагонадійною” літературою.
Молодий юрист переїжджає до губернської Полтави, працює в суді, займається адвокатською практикою. Дуже скоро став відомим українським публіцистом, письменником, громадським діячем і педагогом. Друкуватися почав у ”Черниговском листке” в 1858 році. Уже в перших творах – оповіданнях, повістях, драмах, поезіях відстоював українську національну ідею, сповідував ідею малих справ. Твори О.Кониського з`являються в багатьох періодичних виданнях в Росії, „Черниговских губернских ведомостях”, „Искре”, „Основі” та за кордоном – у галицьких українських виданнях „Галичині”, „Слові”, „Вечорницях”, „Русалці”, „Меті”. З останніми він не поривав зв’язків, навіть перебуваючи на далекій Півночі.
Криючись від „недремного ока”, більшість своїх матеріалів друкує під численними псевдонімами, яких у нього було значно більше сотні (Ф.Горовенко, В.Буркун, О.Хуторянин, О.Верниволя та ін.), що втім не стало на заваді тому, що його ім’я скоро набуло популярності як на батьківщині, так і за кордоном.
Перебуваючи на службі в Полтаві, організовував, разом з іншими полтавськими діячами, В.Лободою, В.Куликом, Д.Пальчиковим, недільні та вечірні школи для українських і суботні - для єврейських дітей, створював для них підручники („Українські прописи”, „Арихметика або Щотниця”, „Перша граматика або читання”). Як член-кореспондент Петербурзького товариства грамотності звертається до нього та ряду урядових установ з вимогою створення української національної школи, наголошуючи на „дійсній потребі навчання тутеш- нього (тобто українського) населення на туземній мові”.
Часто виступає з публічними лекціями, разом з членами Громади організувує громадську бібліотеку – одним словом, вів активну, велику і різноманітну громадську роботу, є одним із найдієвіших членів Полтавської громади. Адвокатська практика стала для нього головним інструментом захисту інтересів принижених і покривджених земляків, особливо селян.
Не поминув і такої важливої сторони суспільного життя, як церковне, опублікувавши в пресі ряд статей на релігійні теми. Звичайно ж, як й інші громадівці, попав у поле зору поліції, і хоча, як зазначалося в одному з жандармських донесень, нічого протизаконного в їхній діяльності не знайшли і вона „...зводилась виключно до введення в Малоросії національних малоросійських звичаїв, мови та поширення самої грамотності”, це здалося підозрілим, тим більше, що то був час переслідувань українських діячів в усій імперії. Тож Олександра Кониського, поряд з кількома іншими громадівцями, без суду і слідства, висилають на Північ, у Вологду, а згодом ще далі – у Тотьму.
Та і в умовах заслання О.Кониський не припиняє літературної діяльності: пише вірші, оповідання, статті і нариси, друкує їх в галицьких виданнях і скоро здобуває в Галичині загальне визнання. На тлі досить ще незначних здобутків місцевих літераторів його твори стають помітним явищем суспільного життя.
Незвичний клімат, суворі умови приводять О.Кониського до серйозного захворювання, яке загрожує втратою зору. Доводиться клопотатись про зміну умов заслання та про належне лікування. Нарешті приходить дозвіл на виїзд спочатку до Воронежа, а потім і за кордон. Так він опиняється в Австро-Угорщині, у Львові, а згодом і в Німеччині, в Дрездені, Ляйпцігу. Минає якийсь рік, лікування і зміна клімату виявились ефективними, стан здоров’я по-ліпшується, і Олександр Якович повертається в Україну.
Тут, під гласним наглядом поліції, він живе і працює, головним чином адвокатом в Єлисаветграді, Бобринці, Катеринославі. У 1872 році перебирається до Києва, „матері городів руських”, якого він не залишав уже до самої смерті.
Поселившись в Києві, О.Кониський бере найактивнішу участь у виданні газети „Киевскій телеграфъ”. В умовах драконівських гонінь на україн- ську мову та суцільних заборон це була для нього хоч якась трибуна, можливість щось сказати хоч мовою сусіда. Навіть після варварського Емського указу Олександра II про ще більш жорстоке переслідування українського друкованого слова О.Кониський зумів видати в 1881 році літературний збірник „Луна”, в якому помістив неопубліковані поезії Т.Г.Шевченка, твори М.Старицького, І.Нечуй-Левицького, Я.Щоголева та свої особисто.
Це був провісник виходу в світ, після напруженоїборотьби і поне- вірянь, у 1883 році альманаху М.Старицького „Рада”, який І.Франко влучно назвав „весняним громом по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду”. Стояв Олександр Якович і біля витоків створення славнозвісного видавництва „Вік”, яке мало надзвичайно важливе значення у розвитку і поширенні українського художнього слова.
Літературним творам О. Кониського властиві реалізм і демократизм у змалюванні болячок і суперечностей тогочасного суспільства, щире вболі- вання за інтереси знедолених „низів”, критика гнобителів трудящих мас. У цьому сенсі його твори залишаються актуальними і сьогодні, в умовах панування „дикого” капіталізму і ще ніколи небаченого, майже блискавичного розшарування суспільства, що неминуче приведе до нових соціальних катаклізмів. Ці катаклізми досі оминали Україну, але чи надовго цей спокій?..
Боже великий, єдиний,
Русь-Україну храни,
Волі і світла промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки, щедроти
Ти на наш люд зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світла,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!
1885 року Олександр Кониський написав для дитячого хору поезію з символічною назвою: „Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни...” Нині виконанням Молитви нікого не здивуєш. Виконують її в українських церквах практично всіх конфесій, виконують і на публічних зібраннях.
Вперше почув, а потім і прочитав її десь у 1990 чи 1991 році. Був приємно вражений талановитим змістом твору, не менше здивування викликало і авторство музики. Адже ТАКОГО нам про М.Лисенка ніколи не говорили, чорне табу панувало над значною частиною творчості великого композитора. Не прочитав у тій публікації тільки одного –імені автора Молитви. Та й сьогодні не всі його знають. Не футболіст же! Гріх забувати про таких людей!
Наближалося 100-ліття першого видання „Енеїди” І.Котляревського. О.Кониський запропонував видати з цієї нагоди збірник кращих зразків україн- ської поезії за останні 100 років. Як і все нове в житті, ідея з величезними труднощами, але і з небаченим успіхом була втілена в життя – українське друковане слово пішло в широкі народні маси. Ось саме тоді група патріотів - С.Єфремов, В.Доманицький, В.Дурдуківський, Ф.Матушевський, В.Прокопович, О.Лотоцький - і засновують видавництво „Вік”, яке за час свого існування видало понад 400 найменувань книжок, загальним накладом понад півмільйона примірників. Неймовірний, як на ті темні часи, успіх!
Шанованим серед діячів полтавської Громади було ім’я громадської діячки і меценатки Єлизавети Милорадович (1832-1890). Меценатська діяльність Є.Милорадович поширювалася на обидві частини України, підросійську і підавстрійську. Пересікалися її життєві шляхи з життєвими шляхами О.Кониського у Полтаві, пересікалися і у Львові. У 1890 році Єлизавета Милорадович-Скоропадська, яка походила зі старовинних чернігів- ських козацько-старшинських родів Маркевичів і Скоропадських (по батькові) і Тарновських (по матері), померла, заповівши на засноване у Львові Товариство ім.Т.Шевченка 20 тисяч крон, суму, як на той час, досить значну. Жінка ця, до речі, перебувала під наглядом російської влади, уряд підозрював її у діяльності на відновлення Козацької держави, Гетьманщини.
Саме О.Кониський і В.Антонович стали розпорядниками згаданого немалого спадку від Є.Милорадович-Скоропадської. І ось тут ще раз проявилось, як би сказав наш сучасник, стратегічне мислення Олександра Яковича. Свого часу він висував ідею створення свого, україн- ського наукового закладу. Створити його в Києві було неможливо, на перешкоді були гоніння з боку царського уряду і місцевих „дядьків отечества чужого”, тому товариство організували в 1873 році за кордоном, у Львові, завдяки благодійним внескам небайдужих людей з обох частин України. Завданням Товариства ім.Шевченка засновники вважали „спомагання розвою руської (малоруської) словесності”. Із 1893 року воно стало, знову ж таки на домагання О.Кониського, одного з його фундаторів, Науковим товариством ім.Т.Шевченка (НТШ), прообразом Української Академії Наук. Він розробив його організаційну структуру, запропонував видавати „Записки Наукового товариства ім.Шевченка”. Згодом, разом з І.Франком, спільно розробили статут Товариства.
Крім науки, чимала роль Наукового товариства і в об’єднанні, соборності двох половин України - сходу (російської) і заходу (ав- стрійської). Ось на діяльність цього Товариства і був спрямований спадок Є.Милорадович-Скоропадської.
Залишив Олександр Якович помітний слід і в науці. Він першим зрозумів велич поетичного таланту і громадського подвигу Тараса Григоровича в ім’я визволення свого народу, зрозумів, що він повинен стати його символом. Одним із головних завдань Наукового товариства він поставив дослідження і написання біографії поета і письменника, доки ще були живі його сучасники, доки ще можна було знайти автентичні документи.
Роботі над науковою біографією Т.Шевченка Олександр Кониський віддав останні десять років життя. Ця монографія є найповнішим документом, на який спиралися, з яким звіряли свої пошуки всі наступні дослідники життєвого і творчого шляху українського пророка. Біографія вийшла двома мовами, українською і російською. Україномовний варіант вийшов у Львові в двох томах. У 1898 році в Одесі – її однотомний варіант російською мовою під назвою „Жизнь украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко. Критико-биографическая хроника”.
У видавництві Наукового товариства готувались до друку також щоденник і листи поета. О.Кониський видав і „Пробу улаштування хронології до творів Тараса Шевченка”, присвятивши її М.Грушевському. Останнього Олександр хотів бачити наступником національної справи Т.Шевченка і тому свою працю назвав „Біографією Тараса Шевченка-Грушівського”, начебто підкреслюючи цю спадковість. Адже Шевченко, як часто буває в Україні навіть в наші дні, то вуличне прізвище.
І.Франко високо оцінив наукову біографію Т.Шевченка, зазначивши, що цією монографією автор „поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому”. Не одне десятиліття двотомник О.Кониського залишався найдосконалішою працею за багатством зібраного матеріалу, і до неї постійно зверталися наступні покоління дослідників.
Тяжкі випробування випали на його долю – постійні переслідування, заслання, проблеми зі здоров’ям, поневіряння на чужині, не всі його мрії вдалося втілити в життя, багато планів та ідей опрацьовували вже його учні, чи як він їх по-дружньому називав – „годованці”.
Не тільки просвітницькою, літературною і науковою діяльністю був зайнятий Олександр Якович. Є на його рахунку не одна справа, знай про яку недріманне око, не минути б йому повторного”туристичного туру” „в края не столь отдаленные”. Серед них організація нелегальної молодіжної громади із студентів Київської духовної семінарії, цього оплоту русифікаторів на Україні, яку згодом С.Єфремов назвав „Ельдорадо”. Пройшовши в Громаді школу національної свідомості, багато хто з колишніх семінаристів стали окрасою національної культури, науки, державними діячами - О.Кошиць, К.Стеценко, М.Павловський, С.Єфремов та інші.
У Радянському Союзі твори О.Кониського були заборонені практично з 1920 року. Інколи друкувались якісь „нейтральні” вірші, в 1986 році у видавництві „Дніпро” вийшли „Вибрані твори”, збірник оповідань та повістей автора.
Помер Олександр Якович Кониський на 64 році життя, 12 грудня 1900 року, в Києві, де і знайшов свій вічний спочинок на Байковому цвинтарі. У некролозі, написаному С.Єфремовим, одним із його найталановитіших учнів і майбутнім заступником Голови Центральної Ради, сказано про свого вчителя: „Велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому, але дух його – живий між нами і довго ще нагадуватиме нам про наші обов’язки – любити нашу вітчизну і працювати, не покладаючи рук, на неї”.
Іван Матвійович Стешенко, близький друг і соратник покійного, виступаючи на похороні, пророче сказав: „Заслуги небіжчика оцінять тільки тоді, коли народ наш прокинеться до свідомого життя”. Важко і повільно прокидаємось...
Борис Киричок, смт. Дмитрівка