Про що розповідають старі світлини... (До 145-річчя залізниці і міста)

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Отже, їдемо далі. Як і обіцяв у попередньому числі „Порадника” на вас, шановні читачі, чекає розповідь про вокзали станцій 1-го (у Конотопі) та 2-го класів (у Ніжині та у Кореневе) Курсько-Київської залізниці. Але спочатку, зауваження до нотатки Владислава Самойлова „Бахмачу залізничному – 145”, де без зазначення джерел вказано, що селище залізничників на місці сучасного міста Бахмача виникає у 1898 році. Це твердження є неправильним. Селища (а селищем тоді вважався населений пункт, який мав більше 10 постійних мешканців) при залізничних станціях виникають одразу після спорудження залізниці, бо концесійними умовами було передбачено будівництво службового житла для залізничників, які обслуговували станцію. Це службове житло у вигляді так званих казарм та напівказарм збереглося й донині; ми можемо й зараз бачити такі залізничні казарми у Бахмачі. Кількість цих житлових приміщень залежала від класності станцій. Згодом до цих перших станційних мешканців приєднувалися інші залізничники, які не могли претендувати на службове житло та інші мешканці – підприємці, основним заняттям яких було обслуговування пасажирів і вантажів, телеграфісти, поштовики тощо. Так і виникали селища навколо станцій - вони і мали відповідну назву. Наприклад, селище при станції Бахмач Курсько-Київської залізниці, селище при станції Бахмач Ландваро-Роменської залізниці. У майбутньому ці селища або зливалися з населеним пунктом, який дав назву станції (як, наприклад, у Конотопі, у Ніжині), або ставали окремими населеними пунктами (як, наприклад, Бахмач). Щодо зазначеного у нотатці В.Самойлова року (1898, правильно: 1897), то це рік проведення у Російській імперії Першого всеросійського перепису населення; попередній перепис, але лише податного населення (Десята ревізія) проводився за майже 40 років до цього, у 1858 році. Результатами перепису 1897 року й було вперше офіційно зафіксовано існування селищ при вищезгаданих станціях Бахмач, а злиття цих селищ у єдиний населений пункт відбулося у 20-х роках ХХ століття. Чи значить, що вони не існували до 1897 року? Ясна річ, що ні. Вищезгданае мною, вважаю, впевнило вас у цьому. Остаточну відповідь могли би дати папери Конотопського повітового земства, де, починаючи з 1865 року, вівся облік мешканців-платників земських податків усього повіту, у тому числі й у селищах при станціях (це натяк для майбутніх дослідників Бахмача).

Повернемося до нашої подорожі Курсько-Київською залізницею. Залізниця мала (окрім кінцевих) одну станцію першого класу – Конотоп. Тут були розташовані й Головні залізничні майстерні залізниці, які почали функціонувати з 1 липня 1869 року, та паровозне депо. Який вигляд мав старий вокзал станції Конотоп ви можете побачити на мал.1 (на жаль, кращого фото я не знайшов). Все, що я поки що знаю про цей вокзал, це те, що він мав так звані імператорські кімнати, де під час подорожі могли відпочити і перекусити найвищі сановники Російської імперії. Вокзал не зберігся, але (теж лише за моїм припущенням) залишки критої платформи цього вокзалу ми можемо зараз бачити на критій платформі станції. Сучасна будівля вокзалу була збудована у 1953 році у типовому стилі так званого „Сталінського ампіру”.

Їдемо далі. Станцій другого класу на Курсько-Київській залізниці було дві: Кореневе (зараз Курська обл.) та Ніжин. Вокзали цих станцій були збудовані за однаковими проектами, і один з цих вокзалів (у Ніжині) ще й досі виконує свою функцію. Старих фото вокзалу у Ніжині я не знайшов, але аналогічні фотосвітлини вокзалу у Кореневі дозволяють нам здійснити подорож у часі і побачити, як виглядав первісний вокзал у Ніжині (див. мал.2, мал.3). До речі, на станціях першого і другого класів пасажирські поїзди зупинялися на 20-30 хвилин, як зазначено у розкладі – на „буфет”. Тобто тут можна було поїсти гарячих страв. Така необхідність була нагальною, бо подорож від Курська до Києва і навпаки тривала 15-16 годин. Окрім того, нагадую, у тогочасних поїздах не було туалетів, тому пасажир свої природні потреби міг справити лише під час зупинок на станціях. Вагони тоді не опалювалися; на станція можна було купити розпечений до червоного камінь, який клали під лавку клієнта. Лише так можна було зігрітися. До того ж вагони не мали спальних місць; усю подорож пасажир мусив сидіти. Освітлення теж було відсутнє; хто хотів – мусив мати з собою свічки. Не було ні умивальників, ні туалету. Тобто тогочасна подорож була випробуванням для будь-якого пасажира. Лише з появою на російських залізницях у останній чверті ХІХ століття так званих „пульманівських” вагонів (перший був побудований у США у 1867 році) у пасажирських поїздах з’являються стаціонарне опалення і освітлення, спальні місця, поділ на купе, туалети, переходи-гармошки між вагонами. Тоді ж у середині поїзда з’являється і вагон-ресторан, що дозволило, наприклад, шлях від Києва до Курська і навпаки скоротити майже на 1,5 години, бо відпала потреба у довготривалих зупинках на „буфет”

Наступного разу чекайте розповідь про станції третього-четвертого класів Курсько-Київської залізниці на прикладі станції Бахмач.


Михайло Виноградов, краєзнавець.
м.Бахмач