Дипломат із сосниці

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 28 листопада 2014, 09:17

Сосниця – давнє українське поселення, відоме ще з часів Київської держави. У наші дні – це селище міського типу, районний центр Чернігівщини, розташований на річці Убеді, притоці „зачарованої Десни”. Для пересічного громадянина – Сосниця пов’язана у першу чергу, з ім’ям О.Довженка, Саме тут він народився, саме тут є музей великого режисера, який затишно розмістився в батьківській хаті. Але в Сосниці народилася ще й людина, що мала безпосереднє відношення до становлення молодої, і в той же час древньої, відомої ще з біблійних часів, держави на Близькому Сході – Ізраїлю, про що знає далеко не кожний.

Мова йде про Василя Якимовича Тарасенка, (1907-1951), відомого українського педагога, дипломата й історика, автора актуальних праць з питань зовнішньої політики. Вирізнявся серед товаришів великими здібностями, наполегливістю і твердим характером. Був тією людиною, про яких пізніше говорили, що вони займають активну життєву позицію. Умів знаходити вірних друзів на підтримку і розуміння яких і він, і вони могли завжди розраховувати. Ця його суспільна активність проявилась ще в юні роки і перетворила молоду людину на комсомольського і партійного активіста. Втім у ті роки навіть мріяти про якесь помітне місце в житті, без перебування в комсомолі та партії, навіть не доводилось.

Отже, у 1924 році Василь закінчив Сосницьке педагогічне училище та вступив на навчання до Катеринославського вищого інституту професійної освіти, згодом працював у навчальних закладах Катеринославщини (Дніпропетровщини).

І ось Василь, ця суміш вогню і холодного розуму, закінчує в 1939 році історичний факультет Київського університету, стає народним учителем. А через якийсь час і директором школи. Здавалось би сільський хлопчина досяг вершини кар’єри, та раптом несподіваний кар’єрний зліт – молодого директора школи призначають помічником голови Раднаркому далекої і маловідомої для нього середньоазіатської республіки Таджикистану. Хто з учителів, та ще й із звичайної родини, може похвалитись таким стрімким доланням життєвих сходинок?

Та ось спалахнула війна, і Василь Якимович повернувся в Україну, поїхав в армію і з серпня 1941 по жовтень 1942 року хоробро воював на Південно-Західному фронті, визволяючи окуповану фашистами Батьківщину. В одному з боїв був поранений, мав бойові нагороди, та все ж за станом здоров’я був демобілізований з армії. Якийсь час працював на партійній роботі, а з серпня 1944 року і по липень 1945 року був помічником Міністра закордонних справ УРСР Д.Мануїльського.

Якийсь час був радником посла СРСР у Вашингтоні, довелось при нагоді тимчасово виконувати і обов’язки посла. У серпні 1945 року його призначають заступником голови делегації УРСР з підготовки Першої сесії Генеральної Асамблеї ООН, а потім і главою української делегації при Організації Об’єднаних Націй. У 1946 році брав участь, як заступник глави делегації УРСР, у Паризькій мирній конференції.

Усе має початок і кінець, скінчилась і війна. Учитель за фахом, В.Я.Тарасенко очолює Запорізький педагогічний інститут, але педагогічна робота пов’язана з 1950 року тільки з Київським університетом ім. Т.Г.Шевченка, у якому він пройшов шлях від студента і рядового викладача до доктора історичних наук та професора. У 1951-75 рр. завідував кафедрами нової історії, нової історії та міжнародних відносин, нової та новітньої історії. У 1976-86 рр. професор нової та новітньої історії.

Не минули Василя Якимовича і наклепи та підсиджування. Адепти борців з „ворогами народу” тричі намагалися виключити його з партійних рядів, обвинувачуючи в опортунізмі, троцькізмі і такому знайомому всім нам українському буржуазному націоналізмі.

Кажуть, що його врятували вірні друзі, може це й так, та здається, що сам Бог беріг його для найважливішої дипломатичної місії в житті вчителя, у житті мільйонів невідомих ще йому людей. І знову несподіванка, за пропозицію самого В.Молотова, другої людини в державі, В.Я.Тарасенка призначають радником радянського посольства у Вашингтоні. Минає ще якийсь час, і він очолює українську делегацію в ООН. Ось тобі і сільський учитель!

До цього пояснимо, що в СРСР в 1945 році відбулися конституційні зміни. Дві республіки, Україна і Білорусь, у знак визнання їхньої ролі в розгромі фашизму були визнані одними із засновників ООН. Ці республіки, звичайно ж формально, були суверенними, мали свої конституції, у яких декларувалось право на вільний вихід із складу СРСР, право на зовнішньополітичну діяльність та власні збройні сили. Ось і сталося так, що починаючи із 24 жовтня 1945 року в складі ООН була не лише делегація СРСР, а і формально незалежні делегації Української і Білоруської РСР.

Одержали союзні республіки в ті доленосні дні і нові державні прапори. Якщо до цього всі вони в ролі державного прапора користувались, як і СРСР, червоним полотнищем з абревіатурою назви республіки та серпом і молотом у верхньому лівому кутку, то відтепер державний прапор складався з кількох горизонтальних смуг різного кольору, в яких, як вважалось, зашифровано і назву титульної нації. В Україні державним прапором стало полотнище, що складалось із двох горизонтальних смуг: червоної, що становить 2/3 ширини прапора і лазурової, яка становить 1/3 ширини прапора та золотого серпа і молота із червоною п’ятикутною зіркою над ними в тому ж таки лівому кутку прапора. (Лазуровий колір у наш час вважається синонімом блакитного, голубого, хоча Б.Грінченко у своєму знаменитому „Словарі української мови” навіть не реєструє цього слова, бо не існувало його в мові українців. Національний та і державний прапор України – жовто-блакиний, а з часів гетьмана П.Скоропадського – синьо(блакитно)-жовтий).

Становище на Близькому Сході після закінчення Другої Світової війни було надзвичайно складним, єврейське населення Палестини, яка на той час була підмандатною територією Великобританії, боролось за створення власної держави. Його підтримували одноплемінники в різних країнах світу. Великі держави, у першу чергу Радянський Союз і США, прагнули послабити позиції Великобританії на Близькому Сході з його колосальними запасами нафти і домоглися 29 листопада 1947 року прийняття на Генеральній асамблеї ООН радянсько-американської резолюції про поділ Палестини на дві незалежні держави – єврейську і арабську.

Як з’ясувалося пізніше, у цій постанові крилася справжня інтрига. Отже, Генеральна асамблея прийняла постанову, відповідно до якої прийнята резолюція залишиться в силі лише в тому випадку, коли, якщо на наступній сесії, призначеній на 14 травня 1948 року, тобто на день закінчення британського мандату на Палестину, не буде прийняте інше рішення. Це повторне голосування мало відбутися не пізніше 18 години того дня, тобто 14 травня 1948 року.

Тим часом становище у світі докорінно змінилося, розпочалася „холодна війна” з її гонкою озброєнь, і один з авторів резолюції, Сполучені Штати, яким видається вплив Великобританії на Близькому Сході менш страшним ніж вплив Радянського Союзу, змінює свою позицію на 180 градусів і вирішує виступити проти поділу Палестини на дві держави. Таких країн, що не хотіли поділу Палестини, на 14 травня набиралось уже 40, а за поділ залишились тільки Радянський Союз та його сателіти, усього 6 держав.

І ось настало 14 травня, останній робочий день Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН. Стомлені за день напруженої роботи, делегати чекали голосування щодо нової англо-американської резолюції, яка не передбачала поділу Палестини, а, отже, і створення єврейської держави. Вів засідання представник Аргентини пан Арсе. У кінці засідання виступив представник Радянського Союзу, Міністр закордонних справ А.Громико. До обумовленого часу, тобто 18-ї години, залишаються лічені хвилини, і тут головуючий перервав виступ А.Громико і оголосив результати . Радянський Міністр повертається на своє місце, бурмочучи щось на зразок того, що все пропало.

Це чує В.Тарасенко, і в ту ж мить схоплюється з місця, і, забувши поставити на стіл табличку з назвою країни, мчить з нею в руці до трибуни, викрикнувши ламаною англійською „I want to state my point of view”, тобто „Я хотів би висловити свою точку зору”. Останні слова заяви В.Тарасенка, сказані з акцентом, вчулися голові як „point of you”, тобто як „Я хочу поговорити про Вас”, той зрозумів це як загрозу, злякався, вибіг із зали, голосно кличучи на допомогу поліцію. До цього варто нагадати, що бажаючий виступити повинен був підняти із свого столу цю досить велику, масивну табличку з написаною на ній назвою країни (в кулуарах ту табличку делегати жартома називали „колодою”) і заявити про своє бажання виступити.

Тим часом В.Тарасенко піднявся на трибуну і експромтом почав виголошувати промову, затягуючи час, яку закінчив тільки тоді, коли в залі пролунали гучні оплески. То аплодували нью-йоркські євреї, які були спостерігачами на засіданні асамблеї та делегати від Радянського Союзу, України, Білорусі, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Аплодували тому, що стрілка годинника перевалила за позначку 18-та година. Доктору Арсе не залишилося нічого іншого, як оголосити про те, що оскільки голосування не відбулося до 18-ї години, залишається в силі попереднє рішення про поділ Палестини на дві держави. Так на політичній карті світу з’явилася нова держава – Ізраїль.

Перші післявоєнні роки були роками становлення нового світового порядку, у цьому брав найактивнішу участь Радянський Союз. Однією з найгостріших міжнародних проблем було визначення статусу Палестини. Це питання неодноразово розглядалося Організацією Об’єднаних Націй. У 1947 році розпочалася арабо-єврейська війна, в якій Радянський Союз надавав допомогу євреям.

Головними політичними гравцями були СРСР і США. Відбувалися зміни, як сказано вище, і в самому Радянському Союзі. Вони впливали і на зовнішньополітичну діяльність країни, що можна помітити і на персональному складі керівництва делегації на спеціальну сесію Генеральної Асамблеї. Й.В.Сталін послав туди діячів першої величини.

Міністерство закордонних справ очолював А.Громико, якого в травні 1948 року змінив маловідомий у суспільстві Яків Малик. Його заступником став Андрій Януарович Вишинський, ще недавно печально відомий генеральний прокурор, ім’я якого найтісніше пов’язане з великим терором. Невипадково до нього надовго прилипло прізвисько „Андрій Ягуарович”. Саме на нього Й.Сталін поклав відповідальність за діяльність радянської делегації на Генеральній Асамблеї.

В.Тарасенко, маючи незалежний характер, часто сперечався з Я.Маликом, коли той намагався давати йому якісь керівні вказівки. У справу втрутився А.Вишинський, звинуватив його в екстремізмі і намагався відкликати з посади. Та в суперечку втрутився Й.Сталін, який постійно тримав руку на пульсі діяльності делегації, заявивши „Нам часом і екстремісти потрібні”. В.Тарасенко залишився керівником „незалежної” української делегації.

Наступного дня, 15 травня, голову української делегації відвідала єврейська делегація, очолювана Моше Шаретом та Аббою Евеном. Вони передали йому подяку щойно створеного тієї ночі в Тель-Авіві ізраїльського Тимчасового уряду та його глави Давида Бен Гуріона. Одночасно вони вручили В.Тарасенку книгу Тори, а М.Шарет, від імені прем’єра Д.Бен Гуріона, попросив дати згоду на присвоєння тому звання почесного громадянина Ізраїлю. Це був би перший випадок надання почесного громадянства представникові іноземної держави. Цю проблему М.Шарет обговорив з В.Тарасенком і, враховуючи неминучі для нього негативні наслідки за таку згоду, вирішили утриматись.

Про це М.Шарет зателефонував Бен Гуріону і той виразив жаль і розуміння, бо добре знав звичаї і політичну обстановку в СРСР, а тому ще раз звелів передати В.Тарасенку добрі побажання від себе особисто та уряду Ізраїлю. І справді дуже важко уявити, що хтось одержав без дозволу „зверху” почесне ізраїльське громадянство, навіть глава делегації „самостійної Української РСР” на сесії Генеральної Асамблеї ООН, і Москва не сказала б свого категоричного „ні”.

До завершення каденції йому залишалось ще два місяці, та дипломату надали дострокову відпустку в США. На роботу в ООН він уже не повернувся. В.Я.Тарасенка усунули від роботи із знайомим уже формулюванням „за проізраїльську позицію і український сепаратизм”. А дома, в Києві, висварив його і М.Хрущов, тодішній керівник республіки: „Якого біса ти поліз на трибуну? Хай би Громико виступав, так ні, знайшов тебе, дурня!” На ті слова Василь Якимович „наївно” відповів, що зробив те з власної ініціативи, а Микита Сергійович тільки рукою махнув: „Тим гірше для тебе”.

Втім більш серйозних санкцій так і не було. У 1949 році він знову очолював делегацію Української РСР на 4-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Василь Якимович довгі роки, як уже згадувалось, працював у рідному для нього Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка, очолював одну з кафедр, з якої був звільнений через необережний виступ проти хабарництва. Очолював громадський фонд „Україна-Ізраїль”, листувався з відомими ізраїльськими політиками Біньяміном Нетаньяху та Давидом Леві.

Будучи автором і редактором кількох робіт з новітньої історії та міжнародних відносин, він створив свою наукову школу американістів та істориків-міжнародників, виховавши в ній 10 кандидатів наук. Один із них, Б.В.Гончар, досі очолює кафедру в університеті.

Уже після розпаду СРСР, у дні святкування 50-річчя Ізраїлю, Василь Якимович, разом із донькою Наталією та сином Олегом, відвідали цю прекрасну країну, побачивши в ній грандіозні зміни і висловив сподівання, що і Україна зможе повторити „ізраїльське диво”.

Незадовго до смерті В.Тарасенка журналіст М.Гольд узяв у нього інтерв’ю, у якому заслужений дипломат зробив про ту поїздку заяву. Ось її зміст: „Ми переповнені захопленням від побаченого та почутого. Ми отримали можливість спостерігати дуже багато явищ, про існування яких у нас було лише смутне уявлення. Так, дійсно, Ізраїль – це чудо, перлина Близького Сходу. Перетворились пустеля, пісок і камінь на квітучий сад. Особисто мені це доставило величезне задоволення. Я випробував подив, захоплення та заздрість, але заздрість в доброму розумінні, – чому моя країна Україна, що володіє природними багатствами, не може повторити чудо Ізраїлю? Можу лише втішити себе мрією, що і в Україні станеться диво. Я безмірно радий, що в травні 1948 року відіграв певну роль у зриві плану створення єдиної арабо-єврейської держави і тим самим вніс свій особистий вклад у створення Держави Ізраїль”.

Закінчити ці рядки варто риторичним запитанням: чому тоді, 14 травня 1948 року, Василю Якимовичу надали високу трибуну ООН? Чому переляканий доктор Арсе втік з місця голови Асамблеї? Чому всі присутні, неначе зачаровані слухали майже півгодинну промову глави делегації України? Чому ніхто не вимагав голосування? Що сталося в залі, яка сила паралізувала всіх присутніх? І яка сила підняла В.Тарасенка з місця і повела його на трибуну ООН? В одному з інтерв’ю він зізнався, що і сам собі не може цього пояснити. Як тут не згадати, що всяке диво може створити тільки вища сила. Так очевидно і сталося на тому історичному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, коли після двотисячолітньої перерви відродилася держава древнього народу.

Помер Василь Якимович Тарасенко 22 березня 2001 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

 

Борис Киричок, 
краєзнавець,
смт.Дмитрівка