Щуча гребля

• 

Рейтинг користувача:  / 1

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: Понеділок, 02 лютого 2015, 12:45

Щуча Гребля була заснована на правому березі притоки річки Великий Ромен Хвощової, над болотом Рудим, очевидно, у XVII столітті. Ще й сьогодні ці землі жителі Дмитрівки, за давньою традицією, називають Заруддям. Хутір був заснований, як вважає О.Лазаревський, давнім козацько-старшинським родом Лизогубів. У гетьманському універсалі, виданому А.Лизогубу в 1708 році, згадується „гребля з млином Щуцьким, о двох камнях”. Звичка називати хутір, а потім і село, замість повної назви Щучим або Щуцьким збереглася до наших днів.

Романкова гребля через р.Хвощову біля Дмитрівки, яка згадується у листі Прилуцького полковника Л.Горленка до підданих з Дмитрівки і Рябух, датованому 1681 р. „...дозволили ми Павлу Довгому, товаришу військовому, греблю панську (тобто, яка колись належала за Речі Посполитої державцю пану Кіндрату Греку, про що згадується в акті 1641 р. - Б.К.) в селі Дмитрівці лежачую, фундувати (відремонтувати - Б.К.)”. На обох греблях, в Дмитрівці і Щучій Греблі, одночасно з їх будівництвом, було споруджено водяні млини.

Над назвою нового поселення перші його мешканці довго не думали, традиційно вже назвали ім’ям головного свого багатства, іменем одної із риб, що водилася в річці Хвощовій, Щучим чи Щучою Греблею. А риби в ті часи в українських водоймах водилося міряно-неміряно. І наші земляки зовсім не були оригінальними, згадаймо, хоча б такі назви як Короп, Линовиця, Веприк, Ведмеже чи багато подібних на обох сторонах Дніпра.

Маю за плечима багато років життя і завжди серед приємних і далеких уже спогадів зринають у пам’яті картини вдалих походів на риболовлю, на ту ж Хвощову із волоком, ятером чи ругелею. Запам’ятались ті походи багатими уловами щук, карасів, пліток, в’юнів, різного дріб’язку. Здається зовсім недавно, уже будучи директором Дмитрівської середньої школи, відвідував у час зимових канікул деяких не зовсім благополучних учнів. Якось один з їхніх батьків, перейшовши в розмові на більш нейтральну тему, розповів про вдале ловіння в’юнів. Настільки вдале, що я навіть не повірив і господар, щоб переконати Хому невіруючого, повів мене в сарай. Там, на площі в кілька десятків квадратних метрів, лежав шар товщиною в 20-30 сантимерів мерзлих в’юнів.

Здивованого учителя господар запросив особисто переконатись у можливості такого багатого улову і допомогти йому наступного дня перевірити ополонки, у яких він ловив тих в’юнів. Я не полінувався і рано вранці уже був у знайомій хаті. З сачками в руках пішли на замерзлу водойму. Різким рухом пробив тоненький лід, що утворився в ополонці за ніч, і витіг величезну пригорщ вертких в’юнів, за другим разом їх було набагато менше, а за третім - вловилося всього кілька штук. Інші, налякані рибалками та й подолавши вже наслідки задухи, звичайно ж, втекли. Такий спосіб зимової риболовлі практикується і в наші дні і не тільки в Щучій Греблі.

Від Андрія Лизогуба хутір перейшов у власнісь до його дочок, а потім до Кулаковського і Будлянського. Український історик Д.Р.Пащенко у своєму „Описі Чернігівського намісництва” (1779-84) повідомляє, що в 1780 році Щуча Гребля належала „таємному раднику Будлянському, від Крапивни за 4 версти, над болотом Рудим, при якому є гребля з млином з 1-м колом, в ній підсусідків 16 хат”.

Згодом хутір і його землі перейшли у власність П.Гамалії, кінець життя якого минув в недалеких звідси Лисогорах. Там, неподалік від вже неіснуючої церкви святого Платона Великомученика, збудованої Платоном Яковичем,, знаходиться його скромна могила з надгробком, спорудженим в 1974 році студентами Миколаївського суднобудівного технікуму з написом – „Видатному вченому- академіку Платону Яковичу Гамалії (1766-1817) від вдячних нащадків. Кам’яний козацький хрест, встановлений колись на могилі капітан-командора П.Я.Гамалії, в роки боротьби з релігією і спадщиною попередніх поколінь кудись зник.

Спадкоємицею академіка П.Гамалії стала мати Івана і Якова Костенецьких, також знаменитого козацько-старшинського роду, відомого ще з часів визвольної війни під проводом Богдага Хмельницького, з чого видно, що ці два роди були родичами. Ця жінка передала своїм синам у спадок по 100 десятин землі у Щучій Греблі. Відоме в нашій історії і прізвище ще одного славного сина цього давнього козацько-старшинського роду, якому Т.Г.Шевченко присвятив поему „Гамалія”.

Не менш відомий і рід Костенецьких, згадку про який зустрічаємо уже в 1664 році. На початку ХVIII століття один з Костенецьких, Григорій, очолював конотопську сотню. Однак найбільшу славу здобув Василь Костенецький, який народився в 1769 році в селі поблизу Конотопа. У московському храмі Христа Спасителя, спорудженого на честь 100-річчя перемоги над Наполеоном, його ім’я було викарбувано на п’яти меморіальних дошках, як людини, що відзначилась у боях під Смоленськом, Бородіно, Баутценом, Дрезденом, у „Битві народів” під Ляйпцігом. У тих боях він отримав п’ять поранень. За відвагу, вивлену під Бородіно, В.Г.Костенецький був нагороджений орденом Святого Георгія III ступеня та позолоченою шпагою з написом на клинку „За хоробрість”, не говорячи уже про інші нагороди...

У Санкт- Петербурзі на другому поверсі Зимового палацу є невелика картинна галерея, повністю присвячена Вітчизняній війні 1812 року. Ліцеїст О.Пушкін, який її відвідав, захоплено написав про неї: „У русского царя в чертогах есть палата, Она не золотом, не бархатом багата...” Побував і я разом з учнями Дмитрівської школи в тій палаті. Перше, що мене вразило, це засилля серед тодішніх воєначальників іноземних прізвищ. Серед небагатьох слов’янських раптом побачив під одним з тих портретів і знайоме з дитинства ім’я, бо ж пов’язане з двома найбільшими в Дмитрівці підприємствами – В.Г.Костенецький, генерал-лейтенант артилерії.

Вийшовши у відставку, генерал-лейтенант артилерії В.Костенецький повернувся на рідну Конотопщину в село Вирівку. Помер в 1830 році. Храм Христа Спасителя було зруйновано в роки радянської влади і відновлено вже після розпаду Радянського Союзу. Цінні матеріали про В.Г.Костенецького зберігаються в Конотопському історичному музеї.

Яків Олександрович господарював ще дідівськими методами і з часом майже розорився, перетворившись на типового українського селянина. І.С.Касяненко, старожил Щучої Греблі, який парубкував ще на початку минулогго століття, якось у розмові з ним змалював колоритну фігуру цього „пана”: босого, у вишитій верхній сорочці, з широкополим солом’яним брилем на голові. що зручно вмостившись на возі, керував парою круторогих волів. До цих пір, на схилах яру поблизу Семилісок, збереглися залишки його садиби і саду, колись обнесених неглибоким ровом.

Зовсім по-іншому склалася доля молодшого брата Івана. Одружившись з багатою нареченою, Іван Олександрович оселився в Щучій Греблі. Свої 100 десятин орної землі вигідно продав, залишивши у власності кілька десятин серед ярів на північній околиці хутора, на березі струмка, що впадав у Хвощову. Тут він спорудив ошатний будинок та насадив красивий сад. До будинку вела ялинова алея. Садибу обнесли цегляною огорожею. У радянські часи в будинку знаходились сільська бібліотека та клуб.

Починався злет у долі маленького хутора. У наші дні хуторів уже немає, усі вони перейменовані в села. До грошей, одержаних від продажу землі, Іван Олександрович додав посаг молодої дружини, і всі кошти вкладав у спорудження цукрового заводу на протилежному боці струмка, де знахолилась його садиба. Скоро, пізньої осені 1906 року, висока заводська труба гудком та густим димом сповістила околицям про початок роботи цукроварні, де трудилося понад 250 робітників. службовців та технічного персоналу. Через якийсь час і дмитрівський вальцьовий млин, найбільший в Україні, переходить у власність успішного підприємця, у якого перетворився І.О.Костенецький.

Був Іван Олександрович Костенецький не тільки освіченою і діловою людиною, а і тим, хто дбав про добробут і культуру своїх земляків та робітників заводу. Якось до нього прийшла група односельців з проханням збудувати в Щучій Греюлі церкву.Іван Олександрович уважно їх вислухав, якусь хвилину роздумував, а потім порадував прохачів: „У церкву, як ходили в Дмитрівку, це недалеко, так і будете ходити, а от школу я вам збудую”. І збудував. Приміщення школи з розпадом Радянського Союзу і початком „прихватизації” поспішно продали і розібрали, а дітей змушені були навчати в приміщенні сільського клубу. Для сезонних робітників заводу було споруджено кілька гуртожитків та індивідуальних приміщень для інженерно-технічного персоналу та службовців.

Печальною була доля заводу, його зруйнували в 1920 році. Тепер на тому місці успішно господарює птахоферма, а в колишній ямі для жому комфортно розмістився селищний смітник. В 1930-32 рр в колишньому приміщенні заводу працював сільськогосподарський технікум. Його землі знаходилися на лівому березі річки Хвощової, якраз проти колишнього заводу. Ще сьогодні можна побачити залишки гребельки, яку насипали студенти, щоб добиратись на те поле. Був на цій гребельці через Хвощову і якийсь примітивний місток, але від нього і сліду не лишилося. Мало що залишилося і від колись далеко не останнього в районі колгоспу „Заклик комунара”. Колгосп той ще в радянські часи ліквідували і приєднали до дмитрівського колективного господарства. Укрупнення те теж негативно відбилося на долі хутора чи вже села. Зараз від того господарства залишились тільки руїни...

У наші дні частиною Щучої Греблі вважається і поселення Семиліски. Створили його переселенці з Крапивни, про що вже майжке всі забули. Пам’ять про ту подію збереглася хіба що в святкуваннях храмового свята. Жителі Щучої Греблі відзначають його, як і дмитрівчани, на Трійцю, а мешканці Семилісок продовжують святкувати його одночасно з мешканцями Крапивни. З часом Дмитрівка і Щуча Гребля практично злилися в єдине поселення, в якому вони зберегли свої історичні назви, однак адміністативно входять до Дмитрівської селищної ради.

Борис Киричок, краєзнавець,
смт.Дмитрівка