Батурин ремісничий: обробка металу
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 03 липня 2015, 08:37
Ремесло українців, пов’язане з обробкою заліза, дуже давнє. Глибоке коріння мають і ковальські заняття батуринців. Адже розвитку ремесла у Батурині, пов’язаного з обробкою заліза, сприяла наявність місцевої сировинної бази. Територіально більшість рудень та гамарень на Лівобережжі у давнину зосереджувалась саме на Чернігівщині.
Перші згадки про майстрів з обробки металу у нашому краї зафіксовані у переписі населення Батурина за 1666 рік: переписувачі нарахували 12 ковалів. За гетьманування Івана Мазепи кількість майстрів з обробки металу значно збільшується. У переписі населення за 1726 р. зустрічаємо вже ковальський цех, що налічував 15 майстрів. За гетьманування Кирила Розумовського кількість ремісників, задіяних у обробці металу, наступна: 7 дворів з цехмістром Яцком Пилипенком та 7 дворів “не умеющие никакого ремства”. З 1751р. У околицях міста розпочинається будівництво машинної кузні з водяним приводом ковальських молотів . А при дворі у гетьмана „находились 4 кузнеца”.
В описі Батурина за 1760 р. збереглися відомості про розташування 12 кузень і їх власників у місцевості “береговая слободка по улице “Корнеевка”: “на городовом месте против городка три кузницы козака Синицы, козака Якова, Лаврина Коваля; в пяти местах кузницы Федора Козла, Герасима Цибы, Василя Колмика, Харитона Нецкого, Иосифа Рыжего; две кузницы Никифора и Корнея Филлиповых и две кузницы Никиты Ребещенко и Максима Снежко...” .
В описі нерухомого майна Андрія Розумовського в Батурині за 1836 р. також фіксуємо місця розташуваннь кузень: “близ старого двора, где был фельдмаршалский дом, в другую сторону находится конюшенный двор с конным заводом, в нем кузницы и дом для кузнецов; при местечке Батурине, но в отдаль от перевоза, вниз по течению р. Сейм, при суконной фабрике находится маленькая кузница; около большого двора, называемым Кочубеевским, кузницы... ”.
Жили і працювали батуринські ремісники-металообробники “около города на предместье”, що диктувалося як протипожежними заходами, так і їх функціональним призначенням .
Кузні у XVII-XVIII ст. будували з дерева, переважно зрубної конструкції. Стіни часто обмазували з протипожежних міркувань глиною. Більш заможніші майстри зводили муровані майстерні. Двері й вікна розташовували зі сходу або півдня, щоб приміщення добре освітлювалося. Інтер’єр кузні складали: горн або пара горнів, одне-два ковадла, верстат для інструментів, ящик для вугілля та ємність для води. Горн встановлювався біля задньої стіни, щоб уникнути протягів. Праворуч від горна розташовували великі ковальські міхи. Ліворуч від горна зберігали вугілля у купі або в ящику. Перед горном розміщували ковадло, що закріплювалося на масивній колоді, вкопаній вертикально в землю. Навколо колоди з ковадлом часом набивали обруч з гніздами для дрібного інструменту (пробійників, зубил, молотків тощо). Поряд стояли великі п’ятикілограмові молоти. Ящик для інструментів тулився до глухої стіни, поряд з вугіллям, а верстат із лещатами й інструментом - під передньою стінкою кузні з вікном для кращого освітлення.
У XVIII ст. вартість горна звичайного - 25 руб., міхи та наковальню майстри купували від 8 до 12 руб. Нерідко міхи майстри шили самі обов’язково з кінської шкіри .
Ковалі займалися ремеслом цілорічно, та найбільш навантаженими були весняний та осінній періоди . Як зазначають джерела, тривалість робочого часу майстра з металообробки у середньому складала 14 годин. Тобто робота в кузні розпочиналася зі сходом сонця й закінчувалася із заходом. Як правило, в кузні працювали два робітники - коваль і підмайстер-молотобоєць. Переважно підмайстрами до ковалів йшли підлітки від 13 до 16 років. Вони отримували платню у розмірі 15-20 руб. за рік. Крім підмайстрів, ковалеві допомагали сини, які прагнули перейняти батькове ремесло. Нерідко після смерті майстра його справу продовжувала дружина, використовуючи найману робочу силу .
Звісно, це ремесло досить трудомісткеке і потребувало значних капіталовкладень. Тому і праця майстрів оцінювалася відповідно. Так, підковування коня підковою замовника коштувало від 4 до 7 коп., а підковою майстра - від 15 до 20 коп., за дверні прибори по 30 коп., натягнути колесо коштувало 15 коп., виготовити сокиру - 40 коп., деталі для виготовлення лавки — 25 коп., накладка до лемеша - 30 коп.
За підрахунками дослідника О. Русова, річний прибуток коваля у XVIII ст. становив близько 100 - 120 руб. Порівнювальні ціни на майно та товари у вказаний період: хата рублена із сіньми і прикомірком від 10 до 25 руб.; вівця - 50 коп.; гуска – 10 коп.; відгодована свиня – 1 руб. 50 коп.; шапка смушева - 30 коп.; кожух звичайний - 1 руб. 20 коп., можемо припустити, що дана категорія ремісників мала досить не поганий заробіток .
Згідно положень Магдебурзького права ковалі сплачували до міської казни податок “в несколько грошей сообразно с их доходами” за рік. Відповідно перепису населення 1666 р., майстер-коваль сплачував податок у розмірі від 8 до 16 алтинів. Щоб прогодувати сім’ю, ця верства населення займалась і землеробством - “пашню пашет двумя волами и лошадью”. А у перепису населення за 1750 р. фіксуємо наступне: “С ремесленных цеховых жилых дворов никакого окладу не берется”. Тобто майстри-металообробники, що об’єднувалися у цехи, звільнялися від повинностей, і, як військова одиниця, здійснювали оборону міста та обслуговували артилерію.
Попит на певні види продукції стимулював виокремлення з-поміж ковалів спеціалістів вузького фаху. Так з’являються котлярі і слюсарі: “мещане Пронко, Кирилл Иванов - котляры, Никифор Данилов - ремесленный человек - слесарь...”. Котлярі спеціалізувалися на виготовленні казанів, котлів, рідше - різноманітного металевого посуду. Слюсарі ж займалися тим, що виготовляли різноманітні пристрої, дрібні деталі, механізми, такі як замки, дверні петлі, засуви.
Дослідник І.Спаський прирівнює слюсарів до майстрів по обробці дорогоцінних металів. Можливо, що названий у джерелах батуринський слюсар Никифор Данилов, був ще й майстрем по обробці золота чи срібла. Адже, як зауважує дослідник М.Петренко, центрами ювелірного виробництва на початку XVIII ст. були міста Ніжин, Ромни, Стародуб і Батурин.
Попри велику кількість у Батурині ремісників-металообробників (20%), спеціалісти-зброярі не виділені жодним джерелом. Тож можемо лише припускати про наявність у Батурині майстрів цієї спеціалізації. Як зазначає дослідник Ю. Редько, значна частина прізвищ у зазначений період була пов’язана саме з родом занять людини і походила від назви її професії. Тому згадані у опису Батурина 1726 р. місцеві жителі Тишко Шабельник та Іван Шабельник могли спеціалізуватися на виготовленні та ремонті холодної зброї.
Як зазначають джерела, майстри з обробки дорогоцінних металів та зброярі належали до міщанського і козацького станів. Вони мали свої будинки, часто на ратушній чи монастирських землях, за що сплачували “оклад”. На подвір’ї власних садиб вони мали майстерні .
Ковальська справа належить до традиційних українських ремесел, вона сягає корінням глибини століть і являє собою мистецтво виготовлення із заліза предметів різного призначення і виду. У Батурині ковальське ремесло зникло, будучи витісненим промисловим виробництвом з верстатами і операційними лініями. Про майстрів-ковалів нам нагадують лише яскраві прізвища: Коваль, Коваленко, Ковалюх...
Марина Хармак,
науковий співробітник
НІКЗ ”Гетьманська столиця”