360 років тому, в 1648 році повстав український народ під проводом Б.З. Хмельницького, виборюючи свою волю і незалежність. На хвилі національного відродження того ж року створив самобутній адміністративно-територіальний устрій молодої козацької держави, поділивши її на полки і сотні - аналоги сучасних областей і районів, втім з набагато більшими правами місцевого самоврядування, ніж тепер(!) Північна частина сучасного Бахмацького району ввійшла до складу Бахмацької сотні Ніжинського полку, а південна – до складу Кропивненської, Красноколядинської і Корибутівської сотень Прилуцького полку. Створений в 1923 році Дмитрівський район частково охоплював землі саме цих трьох сотень.

А в наступному, 1649 році гетьман Богдан Хмельницький і Генеральний писар Іван Виговський підписують Реєстр (список) Вій-ська Запорізького, тобто тогочасної української армії, який налічував понад 40 тисяч прізвищ. Серед тих лицарів свободи, в складі названих сотень Прилуцького полку бачимо багато знайомих прізвищ: Супруна Яценка і Івана Яременка, Марка Ющенка і Матюші Карпенка, Грицька Федченка і Курила Ярмошенка та багатьох, багатьох інших. Їхні потомки і зараз проживають на сучасній Бахмаччині. Один з них – Павло Васильович Яценко, славний потомок і сам лицар свободи, герой минулої війни.

 

Народився він у давній козацькій сім’ї в Дептівці, тодішнього Конотопського повіту, а з 1923 року Дмитрівського району, закінчив в ній 7 класів і був, як тоді водилося, направлений “добровільно” на Донбас, на роботу в вугільній промисловості. Там був посланий на навчання в Макіївське гірничо-промислове училище, яке успішно закінчив влітку 1940 року. Та не довго тішився молодий гірник дипломом. Уже в жовтні того ж 1940 року покликали його до війська. А там незабаром і війна.

Служив спочатку в прикордонних військах в Середній Азії, згодом, в 1942 році був направлений в діючу армію. Воював під Сталінградом, стояв грудьми в обороні, а потім наступав на Курській дузі, визволяв Білорусію, Польщу. Саме там, в районі державного кордону на річці Західний Буг, поблизу Бреста, він і здійснив те, за що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29.10.1944 року командиру гармати 5-ї батареї 938-го винищувального протитанкового артилерійського полку сержанту  Яценку Павлу Васильовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Була то ціла низка кровопролитних боїв, про один з яких варто розповісти і нам.

 

 

В той пам’ятний день командир протитанкової гармати, відомої в солдатському фольклорі під влучною назвою “прощай, Родина”, сержант Яценко одержав наказ зайняти бойову позицію на невеликій висоті, яка, однак, панувала над навколишньою місцевістю і розвилкою доріг, недавно відбитою у ворога. Командування передбачало, що противник спробує відбити назад це важливе перехрестя шляхів. Так воно і сталося. Протягом дня фашисти кілька разів контратакували, але безуспішно. Надвечір піхота, що прикривала позицію артилеристів, відійшла на інший рубіж. На висоті залишилися одні артилеристи. В цих складних обставинах Павло Васильович приймає єдино правильне рішення – одного з бійців висуває в балку, що проходила збоку від розвилки доріг, і дає завдання освітлювати ракетами підступи до висоти. Передбачення молодого командира гармати підтвердилось: з настанням темряви фашисти кинули на висоту свої танки. П’ять разів в ту ніч броньовані потвори сунули на сміливців і кожного разу відкочувались назад під влучним вогнем протитанкової гармати сержанта П.В. Яценка. А вранці кілька стовпів диму, що здіймався до самих хмар, позначили місце нічного бою.

А скільки їх, жорстоких боїв при світлі дня і темряві ночі було ще попереду. Адже закінчив війну Павло Васильович в районі Берліна, уже молодшим лейтенантом, командиром артилерійського взводу. Форсував Одер, був поранений. Не обійшла стороною війна і його рідних – загинула в воєнній хуртовині його мати Федора Архипівна та брати.

Після демобілізації працював Павло Васильович інструктором в Дмитрівському райвиконкомі, згодом начальником Дмитрівського відділення зв’язку, головою селищної ради. Багато сил і енергії вклав в спорудження нового приміщення пошти, яке і зараз прикрашає центр селища. Заслужено користувався загальною повагою і любов’ю земляків, був частим гостем в школах Дмитрівки і навколишніх сіл, розповідаючи дітям, своїм землякам про важкі і славні будні фронтового життя, закликаючи свято берегти мир, завойований такою важкою ціною, укріпляти державу, як зіницю ока, берегти незалежність країни.

Вдячні земляки ще багато років тому назвали одну з вулиць селища його ім’ям, ім’ям славного потомка козаків Богдана Хмельницького. Помер Павло Васильович Яценко 8 жовтня 1993 року і похований в Дмитрівці. Жовтень місяць став для нього доленосним – в жовтні народився, в жовтні одержав найвищу військову відзнаку, в жовтні скінчився і життєвий шлях.