Діамант Батуринського краю

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Батурин надихав не лише величних гетьманів України. Наш рідний край подарував світу багато видатних діячів науки, культури, мистецтва. Відомим уродженцем батуринської землі, ім’я якого назавжди вписано в сторінки історії, був Василь Павлович Маслов-Стокоз. Знаю, що наш земляк - талановитий поет і публіцист. Розкажіть про нього більше.


Микола Бокань

Прокоментувати лист до редакції ми попросили наших постійних помічників-дописувачів з НІКЗ «Гетьманська столиця». Розповідає науковий співробітник Марина Хармак:


Це так, але Василь Павлович Маслов-Стокоз був ще і революціонером, і патріотом, і перекладачем.


Народився він у родині купця Павла Васильовича Маслова та Ганни Степанівни Стокоз у Батурині у 1866 році. Тоді це був Конотопський повіт Чернігівської губернії.


Безтурботне дитинство майбутнього письменника завершилося після трагічної загибелі матері : «...утонула в реке Сейм...». Зовсім кепсько стало, як заслали до Сибіру батька.


Далі Василька виховував рідний дядько - Михайло Васильович. Освіту та звання домашнього вчителя Василь Маслов-Стокоз отримав у Прилуцькій чоловічій гімназії. З 1884 році жив і працював учителем у Борзні. Ще юнаком почав брати активну участь у антимонархічному революційному русі, що й стало причиною його першого затримання. 28 червня 1884 року за доносом був обшуканий та заарештований “за хранение запрещенных книг (львовского издания) и сношении с подозрительными лицами”. Згідно з вироком Конотопського суду, засланий на 2 роки до Сибіру у містечко Березів Тобольської губернії як політичний злочинець. По хворобі, за рекомендацією лікарів, переселений у містечко Кокчетав Акмолинської губернії (Казахстан). Перебуваючи у засланні, Василь Павлович не занепадає духом. Підтримувавактивне листування з громадським діячем, поетом Іваном Франком. Останній надсилав йому книги та журнали.


У зв’язку з постійним негласним наглядом та стеженням поліції Василь Павлович змушений постійно переїжджати. Так, восени 1887 р. Маслов-Стокоз перебрався до Катеринодару (нині Краснодар), а у січні 1888-го до Кам’янця-Подільського. В цей період, прагнучи популяризувати українську літературу, Василь Павлович активно публікувався на сторінках празького журналу“Отто”.


В березні 1889-го у зв’язку «циркуляра департамента полиции, как подлежащий аресту за революционную деятельность», за підтримки І. Франка Василь Павлович емігрує за кордон, до Швейцарії (Цюріх). В еміграції Василь Павлович налагоджує тісні зв’язки з революціонерами-емігрантами, де знайомиться з публіцистом Петром Кропоткіним. Останній запрошує вступити до організованого ним революційного гуртка та пропонує публікуватися на сторінках революційного англомовного видання «Free Russia», яке «знакомило английскую и европейскую общественность с событиями в России, а также для организации поддержки в борьбе с царизмом». Саме з цього часу революціонер Маслов-Стокоз і публікує свої статті. З метою конспірації підписується псевдонімами «Батуринський» або «Жук». До найвідоміших його публіцистичних та історіографічних праць належать: “Западники 40-х годов”, “А.И. Герцен, его друзья и знакомые”, “Материалы истории общественного движения в России”, «Михаил Петрович Драгоманов», «К биографии Н.И. Костомарова», «К биографии И. Тургенева». У цих публікаціях Василь Павлович вдається до грунтовного аналізу творчого доробку авторів. З під пера талановитого письменника світ побачили й оповідання «Михайло» та комедія «Сватання». Його авторству належить і українська любовна лірика, яка вперше опублікована І. Франком у 1903 році під назвою «Пісня пісень». Ці вірші у 1924 році поклав на музику видатний український композитор Василь Барвінський.


Василь Павлович був одружений і виховував двох дітей. Помер Василь Маслов-Стокоз далеко від батьківщини 25 березня 1918 року.


Як зазначив вітчизняний літературознавець Віктор Дудко, саме Василь Павлович Маслов-Стокоз першим увів до публіцистичного твору елементи наукового пізнання складних суспільних явищ, був одним із лідерів українських письменників діаспори поч. XX ст., людиною різноманітно обдарованою, виявивши хист перекладача, поета, редактора та видавця.


Щоб мати уяву про талант нашого земляка, подам вірш поета.

Пісня пісень

Вже загорілися зорі вечірнії,
Вітер тихесенько віє,
Поле, росою вечірньою скроплене,
Сном оповите ясніє.
Тільки вершина Кармеля далекого
В сяйві рожевім зникає.
Тиша настала, і всюди замовкнуло...
Милого серце чекає.
«Деж ти, коханий мій! Де ти, хороший мій,
Тихий шатер свій ховаєш?
Де ти пасеш своє стадо? Опівдні,
Де ти, скажи, оддихаєш?
Чуєш ти голос мій? Бачиш ти, любий мій,
Чорні, пекучі сі очі?
Довго шукала тебе я, коханого,
В сутіні літньої ночі.
Довго шукала, і ось він, коханий мій!
Вид його щастям палає,
Під головою в мене правая,
Ліва мене обіймає.
Стелею кедри над нами сплітаються
Поле все вкрите квітками;
Стелються рожі чудові Саронськії
Килимом пишним під нами».
Пісня чудова, повік незабутня
Ллється з високого трона...
Промені ранку ще грають на радіснім,
Світлім чолі Соломона.
Хлопець державний до ліри схиляється,
Струн доторкнувся руками:
Пісня любови могутня і милая
Котиться, ллється струмками.

(Вірш опубліковано у збірці «Акорди: антологія української лірики» за редакцією І. Франка у 1903 році поруч з наступними авторами як: Леся Українка, Богдан Лепкий, Павло Грабовський, Панас Мирний, Іван Франко, Степан Руданський, Пателеймон Куліш, та ін.)