Професор графIки
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 22 січня 2016, 13:01
З творами цього художника всі ми добре знайомі, хоча часто і не підозрюємо, що то саме він створив малюнки давніх та і сучасних цінних паперів, у тому числі поштових марок та українських банкнот. Мова йде про Георгія (Юрія) Івановича Нарбута (1886-1920), нашого земляка-чернігівця. Народився він 9 березня (15 лютого) 1896 року на хуторі Нарбутівка поблизу давньої гетьманської столиці Глухова (тепер це Сумська область) в родині старовинного, але уже збіднілого шляхетського козацько-старшинського роду. Козак Мойсій Нарбут мав поблизу Глухова млин, навколо якого і утворився той хутір. Після скасування Гетьманщини заможні Нарбути стали поміщиками.
У сім’ї було 5 хлопців і 2 дівчини. Георгій та двоє його братів навчалися в Глухівській гімназії, яку майбутній професор графіки закінчив у 1906 році. Талановитий хдопець, відчуваючи потяг до прекрасного, самотужки здобув початкову художню освіту. Його молодший брат Володимир став відомим поетом, та рано загинув в 1938 році в застінках сумнозвісного НКВС.
У кінці серпня 1906 року Георгій вступив на факультет східних мов Санкт-Петербурзького університету, та дуже швидко перевівся на філологічний факультет того ж університету. Одночасно приватно навчався в художників Івана Білібіна і Мстислава Добужинського. У 1909 році поїхав до столиці Баварії - Мюнхена, де протягом трьох місяців удосконалив майстерність у студії відомого угорського живописця Шимона Голлоші.
У навчанні і роботі був надзвичайно витривалим і наполегливим. Ці риси характеру скоро перетворили його на визначного майстра у виконанні і зображенні шрифтів, віньєток та ілюстрацій до казок і дитячих книжок. Про ці риси характеру молодого Г.Нарбута його колега художник Л.Митрохін згадував: ”Нарбут сідав за малюнок зранку, працював увесь день, всю ніч, не лягаючи спати, а тільки викурюючи гори цигарок, працював ще зранку і до обіду здавав малюнок”.
Після повернення в Санкт-Петербург з Німеччини став членом мистецького об’єднання „Мир исскуства”. У 1910-1912 рр створив ілюстрації до казок Г.Х.Андерсена, народних казок, а також байок І.Крилова. У 1914 році, як добрий знавець стародавнього мистецтва і геральдики, проілюстрував „Малоросійський гербовник” Ю.Лукомського і В.Модзалевського. Свій герб Г.Нарбут ще в 1912 році підписав: ”Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець”.
У 1905 році проілюстрував працю Ю.Лукомського „Старовинна архітектура Галичини”, в 1915 році „Герби гетьманів Малоросії”, „Стародавні садиби Харківської губернії” та інші. Вивчаючи пам’ятки української старовини, кожного літа приїжджав на батьківщину, до Глухова. Під час однієї із цих поїздок познайомився і згодом одружився із землячкою Вірою Кир’яковою. Від цього шлюбу народилося двоє дітей – дочка Марина і син Данило. Після Лютневої революції в березні 1917 року переїхав до Києва. Про мотиви цього рішення він розповів архівісту Якову Ждановичу в кінці 1917 року: „Я Московщину не люблю, люблю Україну і їй віддам усі сили”.
У Києві Нарбути спершу мешкали на вулиці Володимирській у друзів. У місті ще було неспокійно – за нього змагалися війська Центральної Ради, тимчасового уряду і більшовиків. Гриміли вибухи і постріли, часто вимикали електроосвітлення. Під час переїзду із Петербурга в дорозі загубилася частина речей і родині часто бракувало найнеобхіднішого. Холеричний характер Григорія не давав спокою йому і тут. Цілими днями напружено працюючи в друкарні, він часто там і ночував, тим більше, що ходити міськими вулицями вночі небезпечно. Його дружина у своїх спогадах писала: „Життя в Києві в той час було жахливе у всіх відношеннях. Місто мало жалюгідний вигляд, це було справжньою провінцією. Вулиці не прибиралися, і в багатьох місцях вони заросли травою, у дворах – суцільне болото і сміття. Рух на вулицях швидко припинявся, вікна будинків зашторювалися, від чого погано освітлені вулиці здавалися темнішими і безлюдними”.
Через кілька тижнів Нарбути переселилися в орендовану квартиру на другому поверсі дерев’яного будинку в Георгіївському провулку поблизу Софії Київської. Навесні до них підселився давній друг і співавтор по „Малоросійському гербовнику” Вадим Модзалевський разом з дружиною Наталією. Отримавши посаду в Головному управлінні мистецтв при Міністерстві освіти УНР, він переїхав сюди з Чернігова.
Ще взимку діти Нарбутів захворіли коклюшем і лікарі радили батькам частіше тримати їх на свіжому повітрі. Г.Нарбут відвіз родину на приміську дачу свого давнього приятеля мистецтвознавця Миколи Біляшівського, а сам повернувся в Київ. Жив з родиною порізно, навіть не спілкуючись з допомогою пошти. Дружина Віра Кир’якова нарешті не витримала і повернулася додому. Про побачене вона згодом написала: „Я геть не впізнала своєї квартири. Модзалевські перевезли з Чернігова всі свої речі. Без мого відома, але, очевидно, зі згоди Георгія Івановича, по-своєму обмеблювали всю нашу квартиру, ліквідували мою і дітей кімнату. Все говорило без слів, що повновладною господинею стала Модзалевська Наталія Лаврентіївна”. Звичайно, ж виникла сімейна сварка і Віра назавжди залишила і квартиру, і чоловіка. Подружжя офіційно розлучилося, а в січні 1910 року Г.Нарбут бере шлюб з Наталією Модзалевською. Ось такі чудеса в решеті – до останніх своїх днів Георгій Іванович проживав у одній квартирі зі своєю новою дружиною та її колишнім чоловіком. Втім не все так просто в цьому житті, і не випадково приятель професора графіки історик Олександр Оглоблин так характеризує дружбу Г.Нарбута і В.Модзалевського: „Вони були дуже потрібні один одному. Бурхливий, нестримний, вічно взискуючий дух Нарбута шукав тихої й відданої, глибокої й розумної дружби. Він ставив великі вимоги до неї. Й навряд чи в усьому звичайному Нарбутовому оточенні знайшлася б інша людина, яка більше, або навіть так само, відповідала б цим вимогам, ніж Вадим Модзалевський”.
Віра Кир’якова, перша дружина Г.Нарбута, згодом вийшла заміж за Броніслава Лінукевича, колишнього секретаря В.Винниченка. У 1962 році написала спогади про свого першого чоловіка, померла в 1962 році в Черкасах, де проживала останні роки життя у сина Данила.
Данило з часом став театральним художником. Згодом, уже в незалежній Україні, отримав звання народного художника та звання лауреата Шевченківської премії. У Чернівцях до цих пір пам’ятають, що саме Данило Георгієвич у свій час розписував український музично-драматичний театр імені О.Кобилянської. Помер в 1998 році, похований в Києві. Дочка Марина стала відомою танцівницею і хореографом, працювала в українських та зарубіжних театрах. Потім стала однією із засновниць Балетної компанії Західної Австралії. Померла 2011 року...
Влада в Києві перебувала в руках Центральної Ради, у столиці створювалася Українська Академія Мистецтв, в якій він у вересні став професором графіки, наймолодшим з її восьми засновників, а з грудня того ж року ректором Академії, яку відкрили 5-го грудня. Напередодні цієї вікопомної події в педагогічному музеї, тодішній резиденції Центральної Ради, відбувається виставка творів її викладачів. Г. Нарбут представлений на ній 11-ма творами, зокрема сімома малюнками „Української абетки” та своїм силуетним портретом. Ці твори маловідомого в Україні художника викликали серед українських митців справжній фурор. Його колега, професор Василь Кричевський, згадував: „На нас усіх цей веселий, огрядний чоловік з живими проникливими очима в одягу „земгусара” одразу вплинув приваблююче”.
У часи УНР та Української держави в обіг надійшло понад 20 зразків українських паперових грошей, авторами малюнків яких були різні художники. Втім, зважаючи на те, що добру половину з них, тобто 13 із 24-х, створив саме Г.Нарбут, авторство всіх їх йому і приписувалось. Перший грошовий знак УНР, банкнота в 100 карбованців, була введена в обіг 7 грудня 1917 року, автором якої був Г.Нарбут. Наскільки добре він знав вітчизняну історію видно з того, що на банкноті було зображено родовий знак Володимира Великого ще за кілька тижнів до проголошення тризуба державним гербом Української Народної Республіки.
З утворенням Центральної Ради і визнання її Тимчасовим урядом Росії постало питання про створення доукраїнської державної символіки. Автором проектів державного герба УНР був відомий художник В.Кричевський. Після тривалого обговорення Мала Рада схвалила Герб УНР у вигляді золотого тризуба на синьому тлі. 22 березня 1918 року Центральна Рада затвердила його як Герб УНР у формі великого і малого герба з відповідним орнаментальним оздобленням. В сучасній Україні до цих пір існує тільки Малий Герб, тривають дискусії про вигляд і зміст Великого Герба України.
В УРСР державним гербом був модифікований герб радянської Росії – золоті серп і молот у променях сонця на червоному полі в обрамленні колосків пшениці з п’ятикутною червоною зіркою та написом „Пролетарі всіх країн єднайтесь!” Протягом існування УРСР це зображення час від часу зазнавало незначних змін.
Він створив і перші поштові марки УНР номіналом 30, 40 і 50 шагів. Марка в 30 шагів була виконана в синіх тонах. У восьмикутнику було зображено профіль жіночої голови у вінку з колосків пшениці, так би мовити „українізована античність”. Талановитий малюнок було помічено і високо оцінено не тільки в Україні. Французький журнал „l’Amour de l’Art” рекомендує вітчизняним митцям брати за зразок марки Нарбута при виготовленні державних поштових знаків. Цей малюнок було використано і при виданні Першого стандартного випуску поштових марок сучасної України в 1992 році.
У часи правління гетьмана П.Скоропадського Г.Нарбут створює ескізи нових грошових знаків, розробляє проекти офіційної форми для гетьманського двору, для урядових установ та війська. Для державного сенату ним було створено також і проект крісла. Не залишився поза його увагою і державний герб, головним елементом якого він вважає символ Війська Запорізького, козака з мушкетом, а тризуб розміщував зверху герба над щитом. В ті ж часи він входив і до комісії з розробки українських орденів. Наполягаючи на використанні в їхньому оформленні тризуба та жовто-блакитної стрічки. При створенні ескізів грамот і запрошень, професор Української Академії Мистецтв використовував розроблений ним самим шрифт, створений на основі письма Пересопницького Євангелія.
Банкнота в 50 карбованців у свій час стала популярним грошовим знаком, про який згадують як відомі письменники, так і звичайні громадяни, які не мали навіть уявлення про людей, які їх створювали. Так відомий письменник і сучасник графіка Булгаков називає ці купюри „лебідь-юрчиками”, тобто по імені директора Державної скарбниці, ім’я якого було позначено на тій банкноті. У просторіччі ж люди часто називали ці грошові знаки „лопатами”, маючи на увазі зображеного на ній селянина з лопатою в руках. Не слід забувати, що близько 80% населення України в ті часи взагалі були неписьменними і не могли прочитати, що там було написано, зображення ж лопати в руках хлібороба було всім зрозумілим. Ще і після Другої світової банкноти ці зберігалися в багатьох родинах. Уперше ж і я почув про цю незвичайну назву на Житомирщині від свого тестя.
У кінці 1919 року Григорій Іванович тяжко захворів, з ніг звалив черевний тиф. Пересуватись стало важко, і професор закріпив до свого ліжка дошку і малював на ній напівлежачи. Він створив один з останніх своїх малюнків „Фортуна” і експонував його на виставці робіт професорів і учнів УАМ в Георгієвському провулку.
Тим часом здоров’я митця погіршувалося. Лікарі видалили каміння з жовчного міхура, але це не допомогло хворому. Про печінку сказали, що її хоч викинь. Ці події відбуваються на тлі наступу армії УНР на Київ. Один із його учнів в Академії Р.Лісовський у своїх „Споминах” згадує про останню розмову з учителем: „Доносилася сильна гарматна стрілянина, наступали наші, а ми тут сиділи втрьох з його нерозлучним приятелем Модзалевським. Нарбут неначе віджив і з повною радісною надією прислухався до пострілів та казав, що ніяк не може діждатися наших”. 7 травня 1920 року війська УНР увійшли до Києва, а 23-го Георгій Іванович помер. Йшов йому тоді 34-й рік.
Відомий історик і мистецтвознавець та музеєзнавець Федір Ернст, який одночасно з Нарбутом навчався в Глухівській гімназії, так описав похорон професора: „Чудовий весняний день. Сонце заливає вулицю, зелені сади й широкі майдани привітного Києва. Вирушив жалібний похід. Хотіли здобути сірих волів, щоб везли, за старим українським звичаєм, його труну – але не знайшли. Довелося найняти ломового візника, прибрали воза старими українськими килимами, укрили труну червоною китайкою. Спереду йшов військовий оркестр, студенти Академії в яскравих вбраннях несли квіти. Вся художня сім’я Києва – за труною. На зеленій Байковій горі лежить його тіло”. Його вірний товариш, 38-річний Вадим Модзалевський, пережив друга менше ніж на три місяці, життя забрала дизентерія. Його також поховали на Байковому цвинтарі, поряд із Г.Нарбутом.
Пам’ять видатного українського графіка увіковічнена в ряді видань та матеріальних об’єктів. Ось деякі з них:
· в 1985 році з нагоди 100-річчя від дня народження митця Міністерство зв’язку СРСР видало художній маркований конверт;
· в 1992 році режисер Юлія Лазаревська зняла кінофільм „Георгій Нарбут”;
· того ж року в Києві, на будинку №64 по вулиці Володимирській бу-ло встановлено на його честь меморіальну дошку;
· 2006 року, з нагоди 120-річчя від дня народження митця пошта України емітувала пам’ятну марку з купоном та конверт першого дня, які гасились спеціальним поштовим штемпелем;
· того ж року Національний банк впровадив у обіг пам’ятну монету номіналом 2 гривні „Георгій Нарбут”.;
· до 90-річчя перших українських поштових марок Укрпошта видала два пам’ятних поштових блоки з портретами їх авторів Г.Нарбута та А.Середи.
Борис Киричок, краєзнавець