Село Бахмач. Сторінки історії 1147-2014 рр.

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 22 липня 2016, 08:38

ПОРАДНИК” продовжує цикл статей, присвячених історії рідного краю. Відомо, що місто Бахмач бере свій початок від поселення з такою ж назвою, що відоме з 1147 року. Напевно, краще, ніж змогли написати історію нашого краю автори книги «Село Бахмач. Сторінки історії 1147-2014 рр.» Н.Б.Гришко, ВА.О.Пушенко, Г.С.Рула, В.Н. Соловецький не скажеш. Тож пропонуємо уривки з книги нашим читачам.

Географічне положення і природні умови

За існуючим адміністративним поділом село Бахмач - центр Бахмацької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області розташоване в північно-східній частині України.

За рельєфом це низовинно-рівнинна місцевість із значною заболоченістю. Ґрунти, в основному, чорноземні. У східній частині села, Рокитках, - солонцюваті, а в західній, Деркачівці, -сіропіщані.

Центр села, так зване Містечко (колись укріплене місце “град”), являє собою підвищення, оточене з півночі, заходу та півдня западиною, яка поступово перетворилась у болото. Ця западина - в минулому русло річки Бахмачки.

На території села, у басейні колишньої річки Бахмачки, було 4 ставки, два з яких ніколи не пересихають у районі Поросючки та Гори. Найглибшим є місце біля Пашкової греблі, де колись річка Бахмачка впадала в річку Борзенку.

Навколо села в різних місцях існували озера: Колодчене, Лебедчене, Попове, Мале, які поступово перетворились у болота. Озеро Велике є й нині.

Клімат помірно-континентальний.

Серед дерев переважають осики, тополі, клени, рідше берези та дуби. У низинних місцях ростуть верба та вільха. Ліси та болота багаті лікарськими рослинами.

Найбільший лісовий масив розташований на захід від села в урочищі Острів. У І половині XX ст. біля хутора Пашкового був великий дубовий гай, який нині розораний.

У бахмацьких лісах водяться лисиці, зайці, лосі, дикі кабани, кози, різноманітні птахи.

З корисних копалин є глина, пісок, торф.

Від назви села Бахмача походить назва міста Бахмача.

За 7 кілометрів від села проходить автомагістраль Москва-Київ.

Судноплавних річок близько немає.

За кількістю дворів та площею село Бахмач - одне з найбільших у Чернігівській області. Станом на 1929 р. у ньому було більше півтори тисячі дворів (друге по величині після села Курінь у колишньому Конотопському окрузі). У 1929 році у зв’язку з колективізацією територія адміністративно була розділена на дві сільради: с. Бахмач Перший і с. Бахмач Другий. Межею стала Білоруська залізниця (колись Лібаво-Роменська), що проходить приблизно посередині села.

У 1954 році разом з укрупненням колгоспів двоє сіл з’єдналися в одну адміністративну одиницю - село Бахмач, до якого приєдналися хутори Пашків, Острів, Кошмалів та Часниківка.

Станом на 1 січня 2014 року населення Бахмацької сільської ради становить 3006 чол.

Село Пашків

Село Пашків розташоване на захід від села Бахмач на відстані трьох кілометрів. Засноване близько 1860-1865 рр. Перші поселенці: Йосип Павлович Романенко, Гаврило Гранович Пашко, Петро Гранович Пашко. Земля, яка знаходилась навколо села, не входила в “земляну порізку”, а тому довгий час тут жили лише нащадки Пашків. До 1918 року в населеному пункті налічувалося 7 дворів.

У 1925 році після поділу землі в хутір Пашків із села Бахмач переселилися 8 сімей. Станом на 1958 рік у хуторі налічувалося 36 дворів.

На відстані одного кілометра на північний схід від Пашкового хутора був розташований хутір Цибанів, який ще називали Вовків. Хуторська земля належала пану із м. Сосниці, у якого був батрак Вовк. Цей наймит отримав у спадщину землі із лісом (9300 га). Від його прізвища походить назва населеного пункту.

Одна із доньок Вовка, яка вийшла заміж за Цибаня, жила на обійсті померлих батьків, а тому хутір почав називатись Цибанів.

До 1918 року жили в Цибаневому хуторі лише Цибані: Трохим Романович, Іван Трохимович, Дмитро Пилипович, Петро Пилипович.

У 1930 році ці два хутори об’єднані в один - Пашків, а його жителі створили колгосп “Прапор Комуни”.

У 1937-1938 роках у хутір переселилася частина поселенців із хутора Острів. У 1958 році в колишньому Цибаневому хуторі налічувалось 34 двори. У 1950 році він разом з іншими колгоспами села Бахмача був об’єднаний у колгосп ім. Хрущова. Нині це село Пашків, де станом на 2013 рік налічується 35 мешканців.

Село Кошмалів

Село Кошмалів розташоване на відстані 6 км на захід від села Бахмач. У 1892 році в хутір поселилися Федір Кошмал, який для п’яти синів побудував окремі садиби. Никифор Кошмал для двох синів звів будинки. Пізніше тут поселився Опанас Копа, який також для своїх трьох синів поставив три двори. Оскільки Кошмали в хуторі переважали, то його стали називати Кошмалів. До 1917 року в ньому налічувалося 12, а в 1958 році - 27 дворів.

Станом на 2000 рік населення становило 2 жителі. У 2007 році помер останній мешканець села Анатолій Григорович Шульженко. На сесії сільської ради від 15 листопада 2012 року розглядалось питання про зняття з обліку с. Кошмалів, але з ряду об’єктивних причин депутати проголосували проти.

Село Острів

Село Острів розташоване на захід від села Бахмач на відстані 7 кілометрів. Населений пункт отримав назву від свого розташування, тому що оточений річкою Борзенкою, болотом та лісом і знаходиться у важкодоступній місцевості, де жителі ховалися від кочівників.

В. Євфимський, історик:

“Завдовжки Острів коло б верст, а завширшки від 1 до 3; з материком острів з ‘єднується тільки греблею, на якій, як переказують, ще недавно існували млини. Майже половина острова вкрита лісом, а решта - зайнята під ниви та сіножаті. На Острові лишилося кілька могил, з яких найбільша - коло 40 аршин, а заввишки — 3 аршини; могилу цю давно вже орють, і вона щороку зменшується; раніше вона була значно більша. Біля цієї великої могили є ще три менші”.

Хутір належав І. Мазепі, а в 1708 році переданий у власність казни, тому називався “казенним” селом. З відновленням Гетьманщини частину орної землі Острова передано графу К. Розумовському.

Це господарство з сараями для худоби, водяними млинами, валушею для виробництва сукна і ґуральнею обслуговували городищенські селяни. Очевидно, з 1861 року воно поступово знищилося, а землі невеликими ділянками викуплені городищенськими селянами.

У 1914 році з Городища в Острів першим переселився Федір Іванович Шкавро, а за ним ще декілька сімей. У 1918 році в Острові уже було 9 дворів. Ці землі в 1928 році були приєднані до села Бахмача. Більшість жителів - вихідці із села Городище.

У 1929 році в Острові збудована школа на дві кімнати, в якій навчалося 50 дітей.

Г.Я. Плюта:
“Острівська початкова школа існувала десь біля 40-х років XX ст. і доповнювала своїм контингентом учнів Бахмацької середньої школи № 2. Довгий час завідуючим Острівської школи працював Семен Прокопович Федоренко, учителем - Віра Іванівна Медведєва. Школу закрили за відсутністю в с. Острів дітей шкільного віку “.

У 1957-1958 навчальному році у школі було 2 класи-комплекти, де навчалося 45 дітей. У 1958 році в хуторі налічувалося 57 дворів. У 1930 році в Острові створений колгосп “Червоний пролетарій”. Взимку 1932 року він приєднаний до колгоспу “Червоний городок” села Часниківка. У 1958 році села Острів і Часниківка складали 5-ту бригаду колгоспу “Прогрес”.

Нині село Часниківка підпорядковане Городищенській сільській раді.

До села Бахмача належав хутір Гойдоньків. У 1924 році він налічував 3 двори, але зараз такий хутір не існує.

Рішенням Чернігівської обласної ради від 27.12.2001 року недалеко від села Острів створено гідрологічний заказник місцевого значення. Т. Шевченко, учитель:

“Гідрологічний заказник “Острів” - це райський куточок не лише нашої місцевості, а й всієї Бахмаччини. Цей заболочений масив площею 170, 5 га має значне екологічне, науково-пізнавальне та господарське значення, є регулятором гідрологічного режиму прилеглих територій. Болотний масив - це місце зростання болотної рослинності (осика, очерет звичайний, гадючник вязолистий, жовтець їдкий) та різних видів болотних птахів (качки, водні курочки, лиски), земноводних та плазунів. Зооценоз масиву включає ондатру, видру, косулю, дикого кабана, лисицю, зайця-русака, денних і нічних хижих птахів.

Унікальне створіння природи під назвою “Острів“ поєднує в собі річку Борзенку, заболочений масив поблизу неї, листяний ліс із дубів, верб, кленів, осокорів та польові угіддя. У плавнях — лози, що мають могутню кореневу систему, яка служить резервуаром для утримання води “.

І. Павленко, професор, уродженець с. Острів:

“Хутір Острів на Бахмаччині... Ніхто його не знає, окрім самих острівчан та ще мешканців сусіднього села Бахмач, які осінньої пори поспішають сюди по гриби. Хто, як і на чому-хто пішки, хто велосипедом, а за доброї погоди, то й мотоциклом чи автомобілем - добираються до Острова. Їхати можна лише у погожі дні, а як задощить, то краще туди й не потикатися.

Центральною дорогою йти важко - глевкий чорнозем неохоче випускає ваші ноги зі своїх міцних обіймів. То треба йти стежками, відомими тільки острівчанам. А вони навідуються до Бахмача частенько. За хлібом, за сіллю, олією... за всякою всячиною до сільмагу та ще інколи до голови колишнього колгоспу. Так острівчани, наче партизани, ходять своїми перевіреними стежками то в Бахмач, то в ліс по дрова, то на лісову галявину вкосити корівці запашної соковитої трави. А то ще й за квітками, яких, можливо, вже ніде більше нема...

Ходив колись і я тими стежками в Бахмацьку середню школу № 2 аж до закінчення одинадцяти класів. Учили нас добре, і ми, острівецькі школярі, навчалися непогано. Зоологію ми знали краще за всіх у школі, бо більшу частину всіх отих земноводних, плазунів, ссавців та різних там метеликів бачили в хутірських лісах, перелісках та луках. З ботанікою ми також були на «ти». Бо багатьом премудрощам із цього фаху навчилися від батьків і дідусів.

Згодом заповідник культивували і багато чого з тієї природної дивини щезло назовсім, як колись динозаври чи мамонти...

А наприкінці 80-х провели меліорацію земель замість бодай поганенької дороги, якої в наших краях ніколи не було, нема і вже, мабуть, ніколи не буде. І що ж?

Попливли разом з рибою - двометровими щуками, величезними, мов вугри, в ‘юнами, товстелезними, наче мідні тази, карасями і задеркуватими окунями, клишоногими раками і всією іншою річковою живністю, яка в найскрутніші часи утвердження радянської влади на Україні не давали моїм острівчанам сконати від голоду. Бо в оті лихі години їсти було нічого, окрім диких рослин і різних корінців, що їх удосталь було по вибалочках, лісових галявинах, і риби, якою кишіло в острівській греблі та ще по болотах і вирвах. Зникло все, зник і млин-вітряк, який не лише молов духмяне житнє і пшеничне борошно, а й був свідком багатьох цікавих, часом драматичних подій 30-40-хроків.

Дітлахами ми гралися біля того млина у піжмурки. Пасли корів. Вітряк розташовувався на узвишші поміж двома досить глибокими балочками, в яких по весні весело джебоніла річечка, а жаркого літа там дзюркотіли невеличкі підземні джерельця з холоднючою водою.

І. Павленко, професор, уродженець с. Острів, продовжує:

- Стояв, кажуть люди, старий млин на тому місці, де колись “була цивілізація” (це у прямому розумінні). Бо за останнього нашого гетьмана (не враховуючи Скоропадського) Кирила Розумовського, залишки палацу якого трохи збереглися в Батурині, в Острові, тоді ще мало заселеному, були його стайні. А боліт тоді майже не було, тому що річки Бахмачка і Борзенка -з іншого боку Острова - були повноводними. На теперішній острівській греблі стояв водяний млин і була сукновальня. Випасали там гетьманських овець, коней і всяку худобу.

Звісно, всього цього ми не застали, але про все це моєму батькові розповідав його дід Антимон і бабця Ольга. їхні могили й тепер вирізняються на захаращеному старому кладовищі. Замість хрестів на них виросли кремезні дикі груші. Дітьми ми були свідками своєрідних реліктів, які стирчали з води острівської греблі. То були палі, на них стояв отой водяний млин Розумовського. А ще, коли в чергове бульдозером підсипали дорогу, що її постійно розмивали осінні дощі та весняні повені, на світ Божий перед наші очі постали три дубові криниці на краю греблі, від яких до стаєнь тягнувся водогін з дерев ‘яного кругляка.

А що вже казати про ту невимовну радість, яка охоплювала нас, сільських хлопчаків, коли знаходили якісь чудернацькі пляшечки та всілякі побутові дрібнички на тому місці, де, за переказами хуторян, колись була економія пана Чишкуна. Ніде не зустрічав, щоб щось було написано про пана Чишкуна - гетьманського прикажчика. Але люди про все знали, то й нам розповідали. Думаю, що й серед вас, дорогі мої земляки, є свідки того, як нас, школярів із Острова, у Бахмацькій школі однокласники дражнили “чишкунами”. Через негоду та бездоріжжя ми частенько запізнювалися на уроки. Острівські стежки коли не були заболоченими, то заметеними сніговими кучугурами. “Чишкуни йдуть!”, — кричали місцеві бахмацькі хлопчаки, виглядаючи із вікон старої школи.

Та земля, де були колись стайні, і тепер добре буде родить. А млину вкоротила віку сучасна “цивілізація“. Колгосп продав комусь... на дрова за безцінь. Шкода... із житнього борошна того млина пекли такий запашний хліб, що його звабливо-апетитні пахощі було чути аж за півтора кілометри. То хлібний дух із печі виходив у димар. Вітерець підхоплював ці пахощі до нас, коли ми зі школи додому поверталися.

Релікти минувшини... милі спогади напівголодного, босоногого, але такого веселого, неповторного, по-своєму навіть щасливого дитинства... Я і тепер провідую наш хутір і наш ліс. А, можливо, й не так ліс, як оті старі дикі яблуні й груші, що сотні разів облазив у дитинстві згори донизу, чіпляючись, як мартишка, за кожну гілочку. З їхніх плодів наші мами варили нам узвар незбагненної смакоти. Духмяний, густий і цілющий. У наших садах росли лише дикі вишні, бо на кожне плодове дерево мудрі сталінські порядки накладали податки.

Та за Хрущова відрізали у нас і вишневий сад. Із наших 70 соток землі слід було залишити 50 - під жито, пшеницю, всяку пашницю, картоплю, буряк... Ось і викорчували вишневий сад. А в ньому під час війни було влаштовано “бомбосховище “ - землянка, вкрита деревом і землею. Але ховалася там не лише наша рідня, а й бахмачани, які тікали від бомбардувань, особливо на початку війни.

Мама мені розповідала, що коли фугаска впала на бахмацьку пошту, то папірці з неї літали аж над Островом.

Чимало пригадую цікавих переказів, почутих від батьків, дідуся з бабусею, родичів. Головним чином - усе з радянської дійсності, хоча окремі спогади стосувалися й дореволюційних часів. То було їхнє дитинство. Але чогось страшного не розповідали. Страшне розпочалося пізніше.

У 60-7О-тіроки наші хуторяни потроху оговтувалися після отих страшних сталінських голодоморів та повоєнної розрухи. Хоча в Острові, окрім окопів та глибоких вирв, ніяких зовні слідів війни не було, лише вдови... Час минав, наприкінці 90-х Б. Толкачов збудував якусь подобу дороги - насип з піску, і це була найбільша благодать, найцивілізованіша дія для острівчан за всі часи радянської влади.

Часом мама і тато згадували свої молоді роки, але без усяких радощів. Усе те було у них якимсь лиховісним, тяжким до болю фізичного, особливо коли пошепки говорили про страшні роки голодомору. Все було оповите якоюсь зловісною таїною. Намагалися про ті роки менше говорити, а ще краще й зовсім не згадувати.

Свідчень про те, що в Острові масово помирали, немає. І це, мабуть, правда. Острівчани, здається вижили. Навколо — багатюща природа — ягоди, гриби, риба, дикі яблука і груші. Цього сталінські посіпаки відняти у людей не могли. А ще пригадувала мама, як ранньою весною на колгоспному полі крадькома збирали перемерзлу гнилу картоплю. її варили і їли, хоча вона була несмачна і смерділа.

Малих дітей, немовлят підгодовували коржиками з листя, різних трав і корінців. Інколи туди додавали крихітку висівок.

Усе це мама повідала незадовго до того, як її не стало. Вона поспішала розповісти про свою молодість: як в неї закохувались, як вона дівувала, яких пісень вони тоді співали. Я слухав, не перебиваючи. Інколи підтакував, бо відчував, що це сповідь перед Богом і перед сином.

Нарешті мама заговорила про найтаємніше, про голодомор:

“Було літо. Дуже багато вродило вишень. Батька вдома не було — його підстрелили бандити, і він лежав у Батурині в лікарні. З маленьким сином Андрієм (моїм старшим братом) нарвали діжку вишень і повезли возиком у місто на базар. Везти було важко і далеко — 12 кілометрів по бездоріжжю. Андрійко весь час плакав. Так дійшли ми до села Бахмач, а там вже люди, пухлі від голоду, лежали на вулиці під тинами. Деякі ще стояли, спершись на тин, і благали рідких перехожих дати щось поїсти. Я жменьками роздавала вишні. У пазусі в шматинці я тримала для Андрія дерунець із листя і висівок. Та не дістався він братикові. Підійшла домене геть виснажена молода жінка з немовлям на руках. Впала переді мною на коліна й заголосила: “Чи немає у вас дерунця (тоді всі, хто міг, пекли такі дерунці з усякої всячини)? Ради Христа, дайте, дитина помирає”. Тоді і я заплакала, витягла із-за пазухи того дерунця і віддала їй. Вона молилась і дякувала зі сльозами... “.

...І знову, так і не встигнувши по-справжньому відродитися, занепав хутір. Колгоспні стайні розтягли по цеглині. Цілинні луки з медоносними квітами-травами переорали, і заростають вони тепер дикою лозою і бур ‘янами. Залишилось всього 20 дворів і 23 душі населення. Скрізь убогість, запустіння. І ніщо вже не радує оті 23 православні душі, що не покинули тепер майже таємничий Острів. Навіть спів солов ‘я, який здається, також у пошуках кращої долі покинув рідні пенати. Подався, може, на свою батьківщину до Курська, а може, й до самої Америки. А як колись тут співали! Яких пісен! І веселих, і тужливих. То були пісні про любов. Співали і в свята, і в будні, часто навіть після важкої виснажливої колгоспної праці. У тих піснях виливалася вся туга, переживання. У них ще жевріла якась надія. Тепер не співають...

Від редакції: На жаль, формат газети не дозволяє в повній мірі передати весь обсяг історичної інформації і всю глибину почуттів, переданих авторами у цій книзі. Найкращий вихід для читача - віднайти це видання і прочитати його цілком. До речі, як стало відомо редакції, не за горами наступне видання. З нетерпінням чекаємо!

На фото: Обкладинка цієї чудової книги,

Фотоілюстрація з книги. Останній млин. Село Острів. 1959р. Фото із сімейного архіву І.О. Ковтуна.