У середині лютого 1917 року петроградський пролетаріат піднявся на політичний страйк, а вранці 26 лютого страйки й демонстрації почали переростати у збройне повстання. 27 лютого (за новим стилем 12 березня) робітники й селяни у солдатських шинелях повалили російське самодержавство. Цар був змушений зректися престолу. Але владу захопили російські капіталісти на чолі з міністром Керенським. Звістка про Лютневу революцію швидко дійшла й до Бахмача. Дізнавшись про повалення царського уряду, залізничники й робітники підприємств вийшли на вулиці з червоними прапорами та революційними піснями. Солдати військових частин, що перебували тут, у березні 1917 року обрали Раду солдатських депутатів [1]. Та владу у Бахмачі захопили ставленики буржуазного Тимчасового уряду.

 

Восени, на початку квітня 1917 року, на Бахмацькому залізничному вузлі була створена група з місцевих більшовиків, які раніше входили до складу Конотопської організації РСДРП [2]. Вона розгорнула підготовку до святкування 1 Травня. В цей час до Бахмача прибули делегати окружної наради РСДРП Південно-Західного краю – робітник Конотопського депо К.Т. Неровня та місцевий більшовик Вітренко, які привезли 26-й номер газети “Правда” з Квітневими тезами В.І. Леніна [3]. На зборах, які відбулися в приміщенні залізничної школи, робітники ухвалили провести першотравневу демонстрацію під більшовицькими лозунгами. Тимчасовий уряд разом з буржуазно-націоналістичними організаціями намагалися зірвати першотравневу демонстрацію. Щоб перешкодити цьому, більшовицька група створила бойову робітничу дружину, яка роззброїла залізничну охорону і під час демонстрації йшла в перших лавах. На першотравневому мітингу виступили представники більшовиків Києва, Конотопа та місцеві й схвалені запропоновані ними більшовицькі резолюції [4].

В Україні встановилося двовладдя – своєрідне сплетіння двох диктатур. Тимчасовий уряд намагався придушити подальший розвиток революції, домогаючись повного знищення ревкомів та волвиконкомів. Тому без вагань запускали з свого арсеналу підступницькі гасла: “Ми вводимо восьмигодинний робочий день”, “Підвищуємо реальну заробітну плату”, “Обіцяємо регулярно постачати продукти та промислові товари” тощо. Керенський був великий мастак на витівки. Міністри Тимчасового уряду бачили, що економіка Росії за період війни занепала далі нікуди. Підняти її у них не було спроможності й тоді вони вдалися до утворення транспортних показових бригад. І ось, пізньої весни 1917 року у наш Бахмач приїздить інженер-ентузіаст, анархист. Він приїхав з Мінська з метою організації такої бригади у Бахмачі. Йому виділили товарний вагон, який облаштували відповідним реманентом. Був у них і свій червоний прапор із написом: “Свободный труд - Матери-Родине. Не за страх, а за совесть!” Від колективу вагонного депо їм делегували найкращих молодих робітників, там були: Микола Мельник, Пантелеймон Сачко, Петро Станкевич, Кліян Данько, Нирковський та інші. Ця бригада обслуговувала Поліську (Лібаво-Роменську) залізницю і їздили по ній від станції до станції, де на кожному вокзалі своє прибуття засвідчували мітингом. Керівник-інженер з імпровізованої трибуни виголошував запальну промову, у якій завжди робив наголос на ролі робітничого класу у створенні усіх суспільних благ, у тому числі й пропонував відремонтувати давно не лагоджену залізницю. Закінчував промову він завжди словами: “Хай живе революція!” А після промови бригада, разом із робітниками цієї станції, бралася до праці. Здебільшого вони займалися ремонтом залізничних колій. Так вони працювали до вечора, а другого дня переїздили до наступної станції, де подібний “сеанс” повторювався. Щоправда, одного разу кервіник невідомо куди подівся, а робітники у повному складі повернулися у рідний Бахмач.

Після Лютневої революції в Україні підняли голови націоналістичні партії, які відстоювали інтереси української буржуазії та поміщиків. Вони у березні 1917 року у Києві утворили український уряд, так звану Центральну Раду. Очолили її ватажки націонал-буржуазних партій: Грушевський, Єфремов, Виниченко, Петлюра [5]. Вони хотіли задушити революційний рух в Україні й зберегти капіталістичний лад, забезпечити українській буржуазії монопольне право на експлуатацію та пограбування “рідного” народу. З перших місяців Лютневої революції більшовицькі організації викривали сутність контрреволюційної діяльності Центральної Ради та мобілізовували трудящі маси на утворення загонів Червоної гвардії – майбутніх збройних сил республіки Рад.  Бахмацькі більшовики вели агітацію й серед солдатів, що їхали на фронт або з фронту. А солдати, у свою чергу, привозили залізничникам більшовицьку літературу, розповідали їм правду про становище на фронтах та настрої у війську. Більшовицька група Бахмача розгорнула роботу також серед селян містечка й навколишніх сіл. Під її впливом селяни захоплювали поміщицькі землі та розподіляли їх між собою.

 

 

 

У жовтні 1917 року у Петрограді перемогла пролетарська революція. Трудящі Бахмача радо вітали цю перемогу. 26 й 27 жовтня тут відбулися багатолюдні мітинги, на яких було схвалено перші декрети Радянської влади. Більшовицька група, очолювана столяром депо Д. Л. Ковальовим, учителем К.П. Танчером  (на фото) й телеграфістом Ф.П. Шевелою, згуртувала революційно-налаштованих залізничників і робітників. 10 листопада 1917 року у Бахмачі було проголошено Радянську владу й утворено ревком Бахмацького залізничного вузла, яким керував Ф.П. Шевела.

Залізничники й робітники допомогли селянам містечка та сусідніх сіл встановити Радянську владу. Того ж 10 листопада, під керівництвом більшовиків Конотопського окружкома у містечку Бахмачі відбувся мітинг та вибори у волосний виконком селянської бідноти. На мітингу зачитали декрет про встановлення Радянської влади, про війну й Декрет про землю. Головою волвиконкому обрали Фанаса Павловича Скирду, а його замісником – Єпіфана Вовка. Військовим комісаром був обраний Кузьма Паристий, а його заступником Петро Андрійович Лященко. Першим наказом Бахмацького волвиконкому було розпорядження про поділ поміщицької панської землі, худоби й реманенту. Також волвиконком розпорядився відібрати лишки землі й худоби у великих куркулів, а біженців, які приїхали з західних областей імперії, розмістити у поміщицьких будинках та у куркульських господах.

1. ДАЧО. Фонд Р-4502. Опис 1. Справа 1. Аркуш 2.

2. “Український історичний журнал”. 1867. №4. С.18.

3.  В.Я. Бабко. “Из истории рабочего движения в Конотопе (1903-1920 г.г.). К. 1950. С.75; “Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації”. С.50.

4. “Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернігівщині”. – С.76-68. Майже увесь цей уривок взятий Д. Дорошом з “Історії міст і сіл УРСР. Чернігівська область”. К. 1972. С.135

5. Нагадую, що це писалося під час комуністичного панування в Україні. Крім того, автор зводить в один уряд особистості української історії, які мали настільки різні погляди, що навіть ворогували один з одним. Взагалі історія національно-визвольного руху на Бахмаччині у 1917 рр. ще є terra incognita.