І немає спогадам кінця…
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 18 травня 2018, 09:00
Народна пам’ять – найдостовірніше історичне джерело минулого, нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Особливо важкі спомини про роки Великого терору, коли була понівечена доля мільйонів людей. В Україні практично не залишилося родини, якої б сталінські репресії не торкнулося своїм чорним крилом.
До вашої уваги спогади, записані під час чергової музейної експедиції. Зазначу, що деякі наші земляки боялися ділитися інформацією, інші – ні.
Боляче було повертатися у роки свого дитинства жительці села Бахмача К.С. Лященко. На її очах час від часу виступали сльози. Катерина Сергіївна згадувала:
«Батько Сергій Прокопович Босий (1898 р.) був головою колгоспу “Червоний городок” у Часниківці.
Одного разу тато побачив, як до нас під’їжджає “чорний ворон”. Каже: “Це по мене. Я все розумію”. Зайшли в хату люди в чорних шкірянках. Стали дивитись фотографії, а потім батька кудись повезли.
Розповідав, що допитували вночі в Чернігові й дуже мордували. Судили без свідків. За вироком трійки отримав 12 років.
На папіросному папері зумів передати додому листа, що вислали в м. Молотов. Везли на каторгу в вагонах для худоби. Доки їхали, вагон ніхто не відчиняв. Про людей ніхто не піклувався. Без харчів і води в суцільній темряві. З поїзда сходили ледь живі.
Працювали в’язні переважно на лісоповалі, будували Біломорсько-Балтійський канал ім. Сталіна.
Батько із Сибіру писав листи в Москву, що невинний. Він знав, що на нього склав анонімку голова сільради, що ніби він роздавав колгоспне майно й співав у церковному хорі. Насправді ж, батько відмовив йому дати із колгоспу порося.
Якось заходить у камеру начальник тюрми й запитує: “Який сон, Лященко, тобі снився?” Відповів, що бачив сусідку. Вона йшла й стелила біленьке полотно (полотно уві сні – це дорога). І, справді, його звільнили. Відсидів три роки, прийшов додому перед Другою світовою війною. Не любив він розповідати про ті злощасні роки. Лише говорив, що страшно було прокидатися вранці серед трупів.
Ніколи не забуду, як на уроках учителька запитувала: “Яка мета нашої країни? І я, дочка ворога народу, відповідала: “Побудувати фабрики й заводи, побудувати комунізм”.
Багато чого вже й не згадаю. Скажу тільки, що складні часи були. Можу лише уявити, скільки тортур, катувань витерпів мій батько. Не дай, Боже, нікому таке пережити”.
А ось інша історія:
«Після війни в газеті «Ленінський прапор» заступником редактора працювала Р.М. Яковенко. Якось уночі, під час шаленої зливи, до неї хтось несамовито загрюкав у вікно. Хоч і страшно було, але змушена була вийти із будинку. Надворі стояла її колега. Нажахана жінка з великим зусиллям вимовила: «Раїсо Михайлівно, у нас великі неприємності. Газета вже надрукована, а в слові «Сталін» пропущена літера». Стрімголов жінки кинулись на роботу.
Працівниці редакції миттєво прийняли рішення - вилучити весь тираж. Палили декілька сотень примірників у невеликих мисках, щоб не було великого полум’я, щоб ніхто не побачив.
А ще жінки пообіцяли, що, крім них, чотирьох, про цю прикру подію ніхто більше не дізнається. Ходили на роботу, дивились одна на одну і боялись: не дай, Боже, хтось донесе. Лише після смерті Сталіна полегшено зітхнули».
Часи політичних репресій у масовій свідомості населення України позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок таврувати ворогів народу були повсякденними. Тому люди й досі з настороженістю відносяться до подій 80-річної давнини, бояться вголос говорити про них: “А нічого мені не буде за те, що я розповів?”.
Радянська влада намагалася будь-якими способами, методами сховати правду про свої діяння. Проте вона зробила велику помилку: не врахувала пам’ять людей, що не пропаде і не згине, що житиме вічно, передаючись із вуст в уста.
Валентина Пушенко, директор музею