Прославив наш край

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: Середа, 28 серпня 2019, 13:36

На Спасівському ярмарку найбільше відвідувачів юрбилося у „медовому містечку”. Та і бджолярів тут зібралося до півсотні душ. А які меди вони пропонували!? Найбільше дивуюсь нектарові у стільниках. Як геометрично досконало виготовляють їх бджоли, як комахи налагодили соціальні відносини у своєму бджолиному „царстві”. Хочеш не хочеш, а мусиш налаштуватися тут на філософський лад. Як тут не згадати нашого славетного земляка Петра Прокоповича, який першим зрозумів і збагнув секрети устрою життя бджолиного рою. Це і наштовхнуло спостережливого митченківця на ідею створення рамкового вулика. Вона полягала у прагненні зберегти бджолину сім’ю при вилученні меду з рамок.

Прикро дивуюсь, як окремі горе-історики вигадують небилиці про причетність українців до споруд єгипетських пірамід, або доводять пряму спорідненість українців з народом древньої Греції. Чи потрібно підіймати авторитет козацького роду сумнівними гіпотезами. А чи не раціональніше нагадувати світові про нашого самородка, який нагодував медом мешканців всієї земної кулі.

Бо й справді, хто з українців прославив своїм винаходом Вітчизну більше, ніж Петро Іванович Прокопович. Винайдений ним рамковий вулик, крім усього, давав кінцевий продукт чистим, як бурштин. А догляд за одомашненою комахою став доступнішим, результативнішим. Саме це надало поштовх більш широкому впровадженню бджільництва у господарській діяльності селянина. Скоро мед із розряду делікатесів перетворився у доволі доступний продукт, що спостерігаємо у нашому повсякденні на ринках, у супермаркетах, на згаданому вже ярмарку. Не варто забувати, що розвиток бджільництва сприяв і підвищенню продуктивності рослинництва, адже бджола найкращий запилювач більшості окультурених рослин.

Від часу винаходу розділяє нас більше двох сторіччь, але вагомість того відкриття не стала менш вартісною. Особливою шаною користується видатний пасічник у бджолярів, це зрозуміло. Доводилося зустрічатися із декотрими з них з різних регіонів, коли при знайомстві дізнавалися про причетність автора до Присеймівського краю, обов’язково цікавилися Пальчиками, запитували про все, що стосувалося Прокоповича.

Багато з них, подорожуючи нашим краєм, заїздили до скромного пам’ятничка, аби покласти квіти, або просто постояти поруч, віддаючи шану винахіднику та згадуючи митченця добрим словом.

Якось з нагоди дня народження Петра Івановича на місці поховання видатного пасічника прибули прихильники, посадовці від районного до обласного масштабу, приїхали гості зі столиці. Якраз хтось із киян промовив: „Давайте повчимося на прикладі цієї людини жити для суспільства і тоді наші діти будуть пишатися нами...”

Вже давно немає з нами Прокоповича, але його справи і сьогодні живуть серед нас. Несправедливо його талант звужують до рамки вулика, це була особистість значно масштабніша. Він не став тішитись своїм відкриттям на одинці, а став пропагувати набуті знання, створивши школу пасічництва. До речі, то був перший подібний заклад в історії. Йому згодом стала замалою аудиторія у кілька десятків учнів, він почав виступати зі статтями у тогочасних виданнях Російської імперії. А пізніше і цього Прокоповичу не вистачало, і публікації на тему бджільництва з’являються навіть у французьких спеціалізованих журналах.

Не лише бджоли цікавили нашого земляка. Він проявив себе й у інших галузях сільського господарства. Петро Іванович одним із перших вирощував у нашому регіоні шовковицю та виноград, залишив слід у розвитку садівництва та городництва.

А у 1843 році висадив тутові дерева та завіз до школи бджільництва шовкопряда. Знову ж вже наступного року популяризував свій досвід у шовківництві через «Земледельческий журнал», у якому опублікував статтю «Описание опыта над шелководством весной нынешнего года в с. Пальчики».

А за кілька років до того моделював удосконалений варіант хлібозбиральної машини. З цього приводу писав, що нова модель суттєво відрізнялася від усіх попередньо сконструйованих.

В одній із своїх статей Петро Іванович радив: ”Обсадіть подвір’я будівельним лісом, висадіть в кінці городу лісок з кущами або садовиною, озеленіть вулиці, пустирі, низовини, околиці сіл, вигони, межі та дороги. Коли вони виростуть, то стануть у пригоді, як будівельний і опалювальний матеріал, а також допоможуть бджолам збирати неподалік мед. Будинки ваші стануть більш безпечними від пожеж, а їх мешканці матимуть від цього і користь, і задоволення.” Правда, порада пальчиківця звучить актуально і нині.

Видатний вчений-селекціонер І. В. Мічурін згадував: “Я завжди святобливо, з великою насолодою перечитую повчальні статті талановитого чернігівця Прокоповича, який для розвитку сільського господарства віддав свій розум, талант і серце”.

...талант і серце. Чи не тому вдячні нащадки пам’ятають про нього ще й сьогодні, чи не тому на його пасіку охоче заїздили в гості і видатні історики Микола Костомаров та дворянин Олександр Лазоревський, і поет-кріпак Тарас Шевченко, багато інших відомих і менш знаних у тодішньому суспільстві людей. Чи не тому його наука служила суспільству у всі часи: і за царів, і за генсеків, слугує і тепер, у пору демократії.

Ще раз зазначу, несправедливо талант Прокоповича звужувати до бджіл, меду, воску. Хоча, звісно, в першу чергу саме ці продукти, а ще прополіс, маточне молочко, пергу – постачає сучасний вулик. Мабуть, у Петра Івановича не вистачило часу збагнуть інший бік свого відкриття. Більша доступність займатися бджільництвом сприяла поширенню цього промислу. Це дало змогу виставляти вулики ближче до полів. Які б урожайні сорти не виростили селекціонери, без запилення не чекай ні овочів, ні садовини, ні гречки. Окремі медоносні культури, завдячуючи бджолам, дають кількаразову прибавку врожаю. Так при правильному використанні бджіл-трудівниць цитрусових можна зібрати вчетверо, вишень у 7, а винограду в 10 раз більше.

І там, на пальчиківському полі, де знайшов своє останнє пристановище Петро Прокопович, час від часу збирається чисельний гурт поціновувачів його таланту. Звучать промови, лунали пісні... А його душа, що спостерігає за нами з Небес, пораділа б більше, угледівши, що ми дослухалися до порад і облаштовуємо ”лісок з кущами або садовиною, озеленіюємо вулиці, пустирі, низовини, околиці сіл, вигони, межі та дороги”. Він так любив свій край, свою Україну.

Дмитро Усачов