На Аскольдовій могилі...
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 24 січня 2020, 10:11
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Тичина Павло - Пам’яті тридцяти (1918)
В експозиції КЗ «Бахмацький районний історичний музей ім. М.Г. Яременка» невдовзі вагоме місце займе новий документ - лист Павла Григоровича Дубини, датований лютим 1998 року:
«Шановні працівники музею! Сьогодні про трагедію в Крутах можна говорити і писати правду. А був час, коли боялися вимовити саме слово «Крути».
Мені 82 роки. Родом із Харківської області. Перед Другою світовою війною працював завідуючим обласним складом Чернігівського головного аптекоуправління і часто їздив із перевірками по Чернігівщині, Київщині.
Під час чергового відрядження в одному з вагонів паровоза познайомився з 50-річним киянином, який гарно знав історію Крут. Він повідав мені про героїчну боротьбу студентів із катами-москалями. Чому цей чоловік зі мною вів таку відверту розмову? Я до нього виявив лояльність, доброту. Розповів, що мої батьки померли від голоду 1932-1933 років.
Вкарбувалась в пам’ять фраза, яку зберіг на все життя: «Московські вояки так себе безжально вели. В мене постійно з’являються сльози, коли згадую закатованих. На трупи було страшно дивитися, вони були дуже понівечені. Цю жорстокість не передати».
Я, 25-річний юнак, слухав - вірив і не вірив, бо більше не від кого не чув. Цей чоловік щоразу дивився мені в обличчя й промовляв: «Сподіваюсь, що ця бесіда буде тільки між нами, адже знаю, як розправляються з непокірними. За згадку про Крути багатьом вже перепало. Про Крути вочевидь ніхто не буде знати. Мовчіть і ви, ніде і нікому… Я вас благаю».
Настав час демократії. І про Крути пишуть, говорять відкрито. Звичайно, відтворити розповідь у деталях не можу, бо пройшло більше 60 років, але це ще один крок до правди.
Можна б написати цілу книгу про моє буття: де бував, що бачив. Хочу пригадати й інший випадок із життя.
Я – ветеран війни. У 1945 році наші війська стали переправляти на схід для війни з Японією. Мій ешелон прибув у порт Ваніно Хабаровського краю, щоб потім морем дістатися на о. Сахалін. Поки очікували пароплав, бойові побратими запримітили на окраїні порту силу-силенну бараків з нарами. Виникли запитання: «Хто ж ці люди, за які гріхи потрапили в табір?».
До нас підішли двоє чоловіків, які й розказали про свої «злочини». Один вирощував 300-400 пудів зернових з десятини. Його включили до списку куркулів і у 1929 році вислали до Сибіру.
А інший крізь сльози промовив: «Ні батьківщини, ні сім`ї, ні здоров`я».
Табірники розповіли, як ховали «ворогів народу»: «Копали яму метрів 300-400 довжини і до 2 метрів ширини. Трупи складалися до тих пір, поки всю не заповнювали. А потім присипали землею. Ніяких знаків і списків на похованнях не писали. Тим то й не дивно, що до цього часу невідомі могили багатьох безневинно покараних людей.».
У кінці листа було прохання: «Якщо в музеї є вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти», присвячений трагедії в Крутах, - розмістіть його в експозиції на самому видному місці».
Валентина Пушенко,
директор музею