Краєзнавство: Битва за сінокіс
/ 1
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 28 лютого 2020, 10:51
14 грудня 1834 року в Конотопському повітовому суді Жованики давали свідчення. «…данная риболовная струмка состоящая в сєлє Дмитровка на рєкє Ромен с нєбольшим сєнокосом єсть собствєнной жалобщіков Жоваников куплєнная імі єщьо 1827 года в козачки Варвари Жованиковой ценою 40 рублєй сєрєбряних дєнєг, в доказальство чого оні посилаються на кріпость єйо Жованиковой данню ім на продажу оной струмкі с сєнокосом і на свідєтєлєй козаков Пєтра Кондратенка, Івана Павленко, Григорія Мірошніченко, Григорія Жованика і тітку продавщиці Наталію Петрусенкову, которая послє смерті продавщиці Варвари Жованиковой обнаслєдовала імєнієм єйо, отставного прапорщика сина Александра Хижку, і колєжского регістратора Антона Хижку, і что дєйствітєльно оні, жалобники с того самого врємєні сінокосом і струмкою владєют.»
У Федора Скрипки був свій погляд на події і власна аргументація.
За його словами, 12 років тому його батько, Антон Скрипка, купив у козака Івана Жованика «в дічах Дмитровскіх на рєкє Ромен риболовную струмку с прінадлєжєщей єй сінокосом за цену п’ять рублєй…і получал прібиль лєта трі, потом продавщік Жованик умєр бєз дачі бумагі. По єго смерті дочь єго Варвара лєт 5 ні в чьом єму, отвєтчіку нє прєпятствовала.»
А потім Жованики її підмовили, щоб вона повернула йому 5 рублів, яких Скрипка взяти відмовився. З його слів Варвара пізніше погодилася взяти ще «2 срібних рубля» і залишити струмку з сінокосом за Скрипкою. З цим нібито погодилися й Жованики, яким Варвара повернула завдаток.
Зі спокійною душею Федір Скрипка користався сінокосом до 33 року, поки Жованики не скосили сіно і склали у копички. А Скрипка взимку перевіз його собі.
Наступного, 34 року, Скрипка знову викосив там сіно і склав 45 кіп, з яких нібито Жованики забрали 30 і склали собі у стіг. А згодом сіно забрав собі Скрипка, вважаючи і його, і сінокіс своїм. Варвара Жованик на той час померла від епідемії холери і жодних документів йому не надала, але свідки можуть свідчити на його користь.
Одначе високий суд Конотопу взяв до уваги, що Іван Жованик, перший власник струмки й сінокосу помер не раптово, але жодного документу, який би доводив, що новим власником став Скрипка йому не надав. Та й ціна смішна, при тому що сінокіс давав річного доходу на 60 рублєй.
Судова тяганина була ґрунтовною, з душею, тяглася ще до 1836 року. Опитано під присягою свідків, свідчення яких привносять місцевого колориту у нудну загалом справу. Коли найняті Скрипкою Почай та Павленко пішли складати скошене вже у 35 році знову Скрипкою сіно (не чекаючи на рішення суду), Жованики їх прогнали, «говоря ім словамі «Пусть прідьот сам хазяїн Скрипка, ми єго втопимо в струмкє, аби он нє інтєрєсовался больше к етому покосу». Робітники, звісно, передали це Скрипці.
Федір Скрипка 4 листопада вантажить сіно на троє саней і демонстративно везе його в село до себе додому.
Далі події набули рис легкого сільського «вестерну» так би мовити, пограбування диліжансу по-дмитрівськи:
«Когда вьоз всьо сєно в Дмитровку, то часто упомінаємиє Жованики собравшись вмєстє с іх сємєйствамі (ну як було пропустити таку розвагу) встрєтілі мєня на дороге протів двора майора Сємьона Білєцкого, взивалі мєня вором, что опротєстовалі бившимі там людьми, а потом Сємьон і Гордій подойдя ко мнє вхватили (слово ж яке) мєня палкою.» У перекладі сучасною мовою на сільській дорозі розгорівся епічний батл із застосуванням традиційної української холодної зброї ударної дії – ломаки. Сімейства Жоваників та сусіди, які повибігали з хат подивитися на це шоу, насолоджувались видовищем боїв без правил. У другому раунді Скрипці було не солодко – «Сємьон за горло і Гордєй за ногі, обвалівши назємь тєрзалі мєня по дороге і намєрєвался задушить» Але якось робили це, видно, нехотя, без вогнику, не вкладаючи у процес душі, бо напівзадушений Скрипка (з його ж слів) видавав такі крики, що позбігались і ті, хто проспав початок видовища. «Но майор Білєцкій, услишав крік мой (ну от як вони його душили?))), проізносімий от нєістєрпімого страданія і душення мєня за горло, вибєжал со двора (а до того, видно, стояв гад і через вікно дивився) і спас жизнь мою.»
«Тогда оні, оставивши мєня, ограбілі двоє санєй того сєна» Треті сани, щоб не мучитись і не тягати сіно вилами, просто затягли до себе у двір і склали там у копичку. Коней, правда, чемно повернули власнику. Але не зупинилися, окаянні, а ще одну копицю сіна самі забрали із сінокосу.
«Каковоє всьо ограблєноє імі сєно стоіт 30 рублєй» (Прям, як у кінокласиці - «два магнітофона отєчєствєнних…»)
«Каковим грабітєльством і посягатєльством на жизнь мою імі Жованиками, винуждєн всєподданийшє просіть ….учініть расслєдованіє…..сєно отобрать, сєнокос і струмку іх нє інтєрєсовалі і дать ім. к появлєнію запрєщєніє» (мова оригіналу)
Врешті-решт 28 травня 1836 року суд постановив:
«Заспорєнний козаками села Дмитровки…болотний сєнокос …оставить во владєнії Жоваников.»
Про заподіяну шкоду суд мав відбутися пізніше, але оскільки «на мірской сходкє ми (Жованики) забратоє ім сєно (Скрипкою) удовлєтворєни і покос оставлєн в нашєм владєніі…просім прєдать дєло вєчному забвєнію і положить на всьо врємя в архів (ну як на «всьо врємя», поки дослідники старовини знову його не витягнуть).
Аналогічне «прошеніє» написав і Федір Скрипка.
Справу закрито і здано в архів з припискою «взискать с жалобщіков за употрєбльонную по етому дєлу вмєсто гєрбовой простую девять лістов (вони ще коли принтерів не було, вже вимагали папір А-4, здирники))), за каждий ліст по 50 копєєк к оплатє»
Усі прізвища справжні, їх носії й досі мешкають у Дмитрівці, усі події і місця подій не вигадані, узяті з судової справи Конотопського повітового суду.
Сергій Балашов, краєзнавець
смт.Дмитрівка
Фото автора