Свої чужі дмитрівчани

• 

Рейтинг користувача:  / 2

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: Вівторок, 04 травня 2021, 15:06

Цигани - етнічна меншина, яка проживає на території України. Загальна чисельність діаспори (згідно з даними перепису 2001 року) становила 47 587[1] осіб. В Україні, за деякими даними[4], проживає 15 етнічних груп ромів.

Перші згадки про появу циган на території України, за даними вікіпедії, датуються приблизно 15 століттям, коли перші переселенці отримали своєрідні «аусвайси» - охоронні грамоти, «видані великим литовським князем Олександром циганському ватажкові Василю), а їхні перші поселення були в місті Ужгороді, у Бессарабії та в Криму. Згадуються вони і у саноцьких актових книгах за 1428 і 1436 роки та у львівських за 1428 і 1455.. Переселялися вони в основному з територій сучасної Польщі та Молдови. До кінця століття кочові цигани стали вже звичним явищем для тогочасного населення. У 17 сторіччі на Лівобережжі України, на той час Гетьманщина, відбувалися досить буремні події, відомі як Хмельниччина, або Національно – визвольна війна. З одного боку поляки змушували циган їхати за етнічні межі Польщі, з іншого - Хмельницький заохочував їх селитися у Гетьманщині, бо мав потребу у ковалях, зброярах та працівниках тодішніх «СТО», які й коней лікувати уміли, і ремонт транспортних засобів здійснювали й тогочасними «сімейними лікарями» підробляли.

У 18 ст. процес тривав через масові переселення людей з Правобережжя, де вирували селянські повстання.

Цигани теж були і свідками, і учасниками тих подій. Такими ось вітрами історії їх і «занесло» в наші краї.

Перша згадка про циган у навколишніх селах Дмитрівки зустрічається в метриках Петропавлівської церкви села Рябухи. У метриках за 1757 року записано: «у Хведора цигана і Васси син Василь, восприймав Сай Ярошенко», в 1766 – «В Терешка цигана син Алексей, восприймав Герасим Куйбеда», в 1780 – «У Семена цигана дочь Тетяна, восприймала Ксенія Гайчиха». Але ідентифікувати прізвища циган не вдалося. Імовірно їх, прізвищ, могло й не бути, або вони свідомо приховувались. Є ще версія, що ці цигани не були «приписані» до церкви, а їхні діти, які народилися під час зимівлі в селі (народилися вони якраз у зимовий період), записані «для порядку», а вказані «воспріємнікі», можливо, є господарі садиб, де зимували цигани.

Перші прізвища, офіційно записані , зустрічаються у сповідях 1800 року у селі Понори. Уперше цигани записані і окремо виділені: «Костантин Василієв Бичок» 1725 р.н. і «Афанас Василієв Курочка» 1730 р.н.

На 1832 рік у Дмитрівці проживало 1069 осіб. Козаків і членів їх родин було 613 осіб. Згідно «Ревізскіх сказок» за 1836 рік в селі Дмитрівка, тоді Голінської волості (так тоді називались ОТГ на старовинний лад), Конотопського повіту мешкало 79 сімей козаків, які тримали 69 коней. У них згадуються нащадки козака Романа Івановича Петренко 1770 - 1825 роки, його сини Андрій 1802 р.н., Григорій 1813 р.н., Лука 1824 р.н., дочки Мотрона 1818 р.н. і Стефанида 1819 р.н. Андрій та Григорій Романовичі записані як ковалі. «Кузнєц. Живьот в чужой ізбє, но проізводіт ремесло в значітєльності», майновий стан «достаточєн», мав дві коняки. Прямих нащадків Андрія, Григорія і Луки Романовичів Петренко знайти не вдалося, але в Романа був рідний брат Іван Іванович Петренко 1786 – 1824? рр., у якого були сини Павло 1811 р.н, Максим 1827 р.н. та дочка Євдокія 1816 р.н. Павло записаний теж як козак «Кузнєц. Живьот в чужой ізбє, собствєнності нє імєєт но проізводіт кузнєцкоє ремесло», майновий стан «посрєдственний», мав дві коняки. Що цікаво, батько Романа та Івана - Іван Гаврилович Петренко 1745 р.н. перший раз записаний в сповідях в 1798 році і до 1805 року відносився до суспільного стану селян (посполитих). Але його нащадки в сповідях 1832 року та «Ревізскіх сказках» записані козаками. У 1828 – 1829 роках відбулася чергова Російсько – Турецька війна, в якій брало участь і Українське козацтво. Можливо, Петренки теж брали в ній участь і, як заохочення, їх було переведено до стану козацтва.

Ще однією з причин перетворення циган спочатку в державні селяни були пільги. Згідно з указом про «Правила для поселення циган» 1800 року, осілі цигани-землероби протягом 4 років звільнялися від рекрутської повинності та усіх податей. Їм дозволялося, за указом 1818 року, вступати до міщанських міських товариств. Отже, можливо, коли стало вигідним «покозачитися», то чом би й ні?

Хто ж ці ковалі? Метрики і Сповідні книги Свято Троїцької церкви с. Дмитрівка за період з 1832 по 1874 роки поки не знайдені, але, починаючи з 1875 року і аж до 1904, збереглися. У них знаходимо такі записи: як «козак хрещений циган Кондрат Павлов Петренко», 1839 р.н., «козак хрещений циган Захарій Павлов Петренко» 1844 – 1904, «козачка Федора Кондратова Петренко» 1875 р.н., «солдатка хрещеная циганка Пелагея Іванова Пилипенко» - це друга жінка Кондрата Павлова Петренко. Також зустрічаються і селяни: «крестьянин Михаіл Трофимов Петренко», «казенний крестьянин /із циган/ Гавриіл Павлов Панченко», «казенний крестьянин Петр Федоров Горбенко /із циган/», «казенний крестьянин Трифон Федоров Горбенко». У сусідньому селі Рябухи за цей період «казенние крестьяне Федор Прокофьєв Бичок і Григорій Федоров Бичок».

Слід зауважити, що згідно Метричних книг за цей період, шлюби Дмитрівські цигани заключали виключно між собою. Свідками на весіллі були як селяни, так і козаки, часто був свідком місцевий Дмитрівський дворянин Григорій Іванович Прочай, який, між іншим, добрій частині дітей села був хрещеним батьком.

Що означає «Живьот в чужой ізбє»? Цигани були приписані в селах до «обчества» селян чи козаків, згідно їх суспільного стану. Церква на той час виконувала функцію і РАЦСу, і паспортного столу. Цигани не мали постійних будинків. Домовлялися з родинами селян і козаків на спільну зимівлю в їхніх помешканнях. Це було обом вигідно. Цигани ж бо платили своєрідну квартплату. Чим? Грошима? «Ну, шоп да, так нєт, якщо сказати жартуючи, то – лайном і залізяками»...

У селах були кузні, які працювали переважно взимку. Ковалями здебільшого були цигани. З глибокої осені зазвичай кузні «розконсервовувалися». Усю зиму кипіла робота. Ремонтували та виготовляли нові плуги, борони, знаряддя праці та різні вироби з металу. Ну, із залізяками ви зрозуміли. А другий складник оплати – циганські коні, які всю зиму «виробляли» такий «стратегічний» для села продукт, як гній. Сумішшю глини, соломи та кінського гною мазали хати, робили саманну цеглу чи просто хати - мазанки. Тобто це був тодішній цемент, гіпсокартон та штукатурка. Ним же удобрювали городи, тобто продукт, як кажуть, «дехвіцітний». Третя складова оплати за проживання – відробітки. Восени допомагали кіньми при зборі врожаю, а навесні циган зазвичай орав селянину поле і йшов у свої щорічні мандри. На літній сезон цигани підряджалися перевізниками, «мобільними» ковалями, виконували функцію ветеринарного лікаря. А хто ще краще від цигана знає коня та іншу худобу? Як видно з документів, багато циган мали суспільний стан «державний селянин». Закріпачити їх не вдавалося, тому що були «легкі на підйом» і шукай вітру в полі. Тому царська влада знайшла таке «компромісне» рішення. У часи закріпачення селян, державні селяни були особисто вільними, тому цигани у такому статусі вели торгівлю на ярмарках, так як відомі за радянських часів автолавки «райспоживкооперації», переїжджаючи від села до села постійними шляхами. Продавали глиняний посуд, сукно, ковальські вироби, та інше, часто це був натуральний обмін. А яке весілля на селі відбувалося без циганських музик?

Як приклад існування такого музики та його родини читаємо у «Ревізскіх сказках» за 1835 рік, записаний двір – сім’я вже померлого на той час козака Іллі Максимовича Максименко 1770 – 1832 рр., жінка – вдова Параска, сини Стефан (въ бегах с 1820 году), Афанасій (отъданъ в рекруты в 1831 году), а молодший син Роман 1811 р.н. «Живетъ въ чужой ізбє собствєнності своєй нє імєєтъ, но проізводітъ ремесло музиканта». Не має підтверження, чи він теж із циган, але факт, що таке ремесло було затребуване.

Ставлення до ромського чи циганського населення було неоднозначним, як неоднозначне воно й зараз. Що приховувати, кочовий спосіб життя сприяв заняттям не тільки легальним. Дрібні крадіжки, циганські афери, конокрадство чи сучасна наркоторгівля не сприяє популяризації ромів. Але й випробувань на їхню долю прийшлося немало. Вони зазнавали постійних утисків з боку всіх урядів і режимів Європи, пережили гітлерівський геноцид, коли було винищено 300 тисяч ромів.

Нині мешкають по всіх областях України, але найбільше їх на Закарпатті, у Криму і Південній Бессарабії. Майже половина їх живе у містах.

Етнічні групи циган, які мешкають поруч з нами, представлені такими етногрупами: расейці (вихідці з південної Росії на початку XX ст.), ловаре і серви проживають на українському Поліссі. Прилуки, Ніжин, Чернігів та Остер є основними місцями компактного розселення расейців.

Серви живуть розсіяно невеликими групами серед представників інших етногруп. Для них характерне проживання у великих містах Житомирської і Чернігівської областей (міста Чернігів, Житомир, Коростень, Малин).

Протягом століть вони зуміли зберегти частину своєї культури та мову, хоча частка тих, хто має ці знання, скорочується. На сьогодні тільки 40 % циган у містах вважають циганську мову рідною, у селах — 35 %; решта - за рідну мову вважає українську, угорську, російську та румунську мови.

Сергій Климусь,
Сергій Балашов