Бахмач у 1919 році

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Уривки з нарису Дороша Д.Д. „Місто моєї зрілості”.
Примітки та редагування М. Виноградова. Продовження.)
 
У денікінських солдат був такий порядок. Щоранку вони виходили на грабунок селян й мешканців залізничного вузла. Грабунок був диференційованим. У заможного селянина вони вибивали золото: так,у Омеляна Іванька забрали золоті каблучки, а в його зятя – добротне пальто із каракулевим коміром. У куркулів – забирали коней, вози, збрую. А у бідніших селян - курей, гусей, не розминаючись й з поросям та бичечком. Штаб їхнього полку розташовувався у пристанційному селищі, у будинку Цибульського. Будинок стоїть і зараз поряд із клубом залізничників ім. В.І. Леніна [1]. У будинках найближчих вулиць навколо штабу розташовувалося кінне й піхотне військо: по два-три солдати на кожну садибу. Їх коні були поприв’язувані до шули або до якоїсь верби й були завжди напоготові. У Гойдоньковому саду розміщувався обоз полку, санітарний підрозділ та кухня.

Денікінське командування провело й мобілізацію бахмацької молоді до своїх лав. Силоміць (під страхом зброї) були мобілізовані Рубан Марк, його брат Степан, Іван Цибульський, Бурзін та інші. Але службу вони відбували недовго, вже через тиждень майже всі повтікали додому та поховалися у родичів по навколишніх селах. У денікінців була ще й така примха. Як тільки відбувається передислокація полку, так обов’язково гонять у обоз й наших селян з власними кіньми підвозити награбоване майно. У такий обоз їздили Григорій Іванович Кисіль, Федір Дмитрович Дорош та інші селянські хлопці.
 
У армії Денікіна були різні частини за національним складом,одні з таких були черкеси. Всі, як один, вони були величезного зросту (під два метри), одягнені у черкески й озброєні холодною зброєю, як кажуть, до зубів; окрім того на портупеї у кожного був або маузер, або браунінг №3 із запасними дощечками для куль на кобурі. Голову черкеса прикривала шапка-кубанка з червоним верхом та золотим хрестом. Кожний черкес мав вороного величезного коня під сідлом з лямками у срібній оправі. Біля сідла, як правило, був припасований карабін. Ходили черкеси по селищу з канчуком, якому не давали відпочинку – когось з селян да періщили ним, аж тканина репалася. Тільки-но зайшов черкес до хати, хозяйка одразу жарить яєчню, або заколочує млинці і жарить сало; вони дуже поважали млинці з салом. Було й таке, що вони продавали офіцерську уніформу за миколаївські червонці та за свої гроші.

В Бахмач денікінці зайшли 29 серпня 1919 року [2]. Почалися найтяжчі дні Громадянської війни. Білогвардійці закрили масові школи, заборонили українську мову, видавництво українських газет й журналів, а в великих містах позакривали вищі і середні учбові заклади. На базарній площі привузлового селища вони вивісили транспорант із промовистим гаслами; з одного боку: «Единая и неделимая Россия», з іншого – «Бей жидов, спасай Россию!». І як апофеоз цих закликів, тут таки повісили єврея Гольберта, а згодом (вже на воротах гуральні) повісили ще двох нещасних євреїв. Взагалі, білогвардійці дуже любили вішати; так при в’їзді в Поросючку на вербі над самою водою повісили ще якогось чоловіка. За що, про що? Ніхто так й не взнав. Пригадую, як одного недільного дня, через базарну площу, повну люду, везли на страту єврейського парубчука. Везли й безбожно катували канчуками, примушуючи його викрикувати: «Я жид, мне пять минут жить». У нього ж виходило: “Я жид, мне пять минут жид”. На присутніх це справило гнітюче враження, а багато жінок плакали навзрид. Сум й страх охопив усю базарну площу.

Числа 10 вересня, осіннього погожого ранку, мешканці нашого кутка [3]  помітили, як між селом Бахмач- Другий і Поросючкою рухалося багато вершників, а потім звідти пролунав гарматний постріл, один, другий, третій. Снаряди розривалися біля наших городів, а один влучив у заселений бліндаж. Після артпідготовки застрочили кулеметні черги. Денікінці щодуху тікали у напрямку Курінського лісу, й хвилин через двадцять вершники червоного війська їздили по нашому виселку. Тут вони отаборилися, вирили окопи, займаючи вигідні місця, обставили наш куток гарматними батареями.  Командирами червоних були росіяни й декілька українців. Решта солдатів були різних націй: узбеки, калмики, татари й китайці. Й зброя у них була зібрана, мабуть, з усього світу: японські рушниці, які стріляли тоненькими, довгими тупоносими кулями; німецькі рушниці з пригнутою затворною ручкою; незугарні й важкі берданки з товстими патронами; мадярські рушниці; російські гвинтівки.

Повертаюсь до гарматних батарей. Навколо мого виселку поставили три батареї, у кожній – по три гармати. Перша розташовувалася недалеко від Фатєєвого переїзду, у долині де зараз збудований жилкопівський будинок, у якому живе Ярош та інші. Друга батарея розташовувалася у долині, де зараз живе Малишенчиха, а третя – у Іванченковій долині (це по вулиці І. Котляревського, ця долина й досі на заселена). На клуні мого батька цілодобово чергував спостерігач з біноклем й переносним дротовим телефоном. Вересень 1919 року видався теплим й погожим. Все і всі знаходилися цілоденно на подвір’ї, поралися у повсякденних клопотах. Як тільки починає заходити вечірнє сонце, спостерігач на стрісі кричить у телефонну трубку, подаючи сигнал до штурмового залпу з батарей по Курінському лісу, де розташувалися денікінські солдати. Гуркіт стояв такий, що закладало вуха, а в очах плавали зелені кола. Особливо ляскуче стріляла батарея, яка розташовувалася біля Малишенчихи.

Серед червоних солдатів виділявся один у величезному чорному галіфе, який був, як кажуть, усюдисущий: мабуть, був зв’язковим. Одного дня, саме перед обідом, він вискочив з штабної хати, щось на все горло репетуючи. Й усі червоноармійці миттю ухопили загнузданих коней і за якусь хвилину покинули виселок, піднявши стовп пилу у бік Парасючки. Коли пил опав, по Московсько-Київській залізниці присунувся денікінський броньовик “Орел”. Десь за півкілометра до Фатєєвої будки він дав три постріли з гармати, влучивши одним безпосередньо у будку. Червоноармійці у цей час були вже за Городищем. Чому вони ухилилися від відкритої сутички з ворогом, невідомо, але мабуть сили були нерівні. Надвечір цього ж дня денікінці наводнили знову Бахмач і встановили свої попередні порядки.

1. Нарис писався у середині 70-х років ХХ століття. Сьогодні цей будинок втрачений, а клуб залізничників – це зараз Будинок дитячої творчості.
2. “Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область” (К., 1972) дає іншу дату – 27 серпня 1919 року (див. С.137).
3. Д. Дорош мешкав на початку нинішньої вулиці ім. гетьмана Кирила Розумовського.

 
Бахмачани старшого покоління, впізнаєте цю вулицю? Нам здається, що це колишня Леніна, від місця її перехрестя з вулицею Шевченка. За цим дерев`яним кутом будинку (який стоїть і зараз) тепер - магазин «Вена».