Древньоруському поселенню села Бахмач-2 – 1035 років (Уривки з краєзнавчої книги Володимир соловецького «Рідне село»)

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 04 лютого 2022, 09:25

Проблема виникнення та розвитку середньовічних українських міст та сіл завжди була під пильною увагою вітчизняних дослідників. Але, незважаючи на бурхливий поступ історичної науки, мусимо визнати існування чималої кількості «білих плям» у наших знаннях про минуле найдавніших населених пунктів Чернігово-Сіверської землі.

Багатовікову історію має Бахмаччина. У 9 столітті завершився процес утворення давньоруської феодальної держави – Київської Русі. Територія сучасного села Бахмача була складовою частиною ядра Київської Русі і входила до складу Чернігово-Сіверської землі. З цього періоду і розглянемо історію Чернігівської землі, так як село є невеличкою частиною славної Чернігівщини.

Після 1024 року утворилось величезне князівство з центром у Чернігові. Західним його кордоном був Дніпро, на південному сході кордони князівства сягали Північного Кавказу, а на північному сході – берегів річок Оки та Москви.

У 1098 році з Чернігівського князівства відокремилось Новгород-Сіверське, а в 1127 році – Муромо-Рязанська земля. В цьому нарисі про село Бахмач хочу детально заглибитись у період давньоруської чи Київської держави, оскільки про ті часи маємо документи давньоруських літописців.

Давнє городище Бахмач

Бахмач, давнє оборонне місто, є одним із найдавніших східно-слов’янських поселень. Перша письмова згадка про Бахмач датована 20 вересня 1147 року. У повісті «Временных лет» у Єпатієвському списку стосовно Чернігівського князівства записано, що у вересні 1147 року під час міжусобної війни київських і чернігівських князів між князями Ольговичами чернігівськими та Мстиславовичами київськими зруйновано «Бахмач», а жителів його, які тікали в Чернігів, взято в полон. У дійсності нашому селу-містечку набагато більше років, бо перша літописна згадка про нього говорить як про город, тобто укріплений пункт, який за одну мить не виникає. А передують заснуванню городів, тобто фортець, довгі та непрості роздуми, врахування великої кількості різних обставин історичних, природних, географічних та інших, що впливають на вибір укріплення.

Бохмач же, а саме таку назву він має в усіх історичних документах Київської держави, був складовою частиною бойової лінії, що прикривала Чернігівське князівство з північного сходу (Бохмач, Борзна, Уніжин, Біла Вежа, тощо) і контролювала шлях від міста Виря до Чернігова. Таких оборонних міст у давньоруських князівствах, особливо таких, що були сусідами зі степом, бувало інколи і декілька.

Згідно етимологічного словника літописних географічних назв південної Русі згадується 986 рік, коли до князя Володимира прийшли жителі поселення Бохмач просити захисту від половецьких набігів на їх поселення, тобто просили князя, щоб прислав дружину і покарав половців, які проживали в південно-східних степах. Це давало можливість на 10-20 років «утихомирити» половців. З цього дослідження видно, що поселення Бохмач існує більше 1035 років.

З давніх-давен слов’янські племена, а між ними й українсько-руські, жили кожен рід осібно, хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий об’єднував кілька родин, велику сім’ю близьких чи окремих родичів. Усе майно в них спільне, порядок у такому роді давав старшина, «старець», звичайно найстаріший й найповажніший з усіх. Згодом такий рід збільшувався до великої родини.

Коли велика родина, рід уже розростався так, що далі вже важко було разом господарювати, то така родина ділилася на кілька менших, що сиділи собі окремими дворищами. Згодом, з таких родин-дворищ, які межували між собою й пам’ятали, що вони однієї крові, творилося село, громада, і всі сільські справи стали вирішувати на зборах. Для сіл потрібні були города (міста). Саме слово «город» показує, що то було огорожене безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. У 1024 році утворилося величезне князівство з центром у Чернігові. На Чернігівській землі було не менше 150 городищ.

Одним із городищ був і Бохмач. Городище знаходилося в північній частині сучасного села Бахмач (села Бахмач-2). Це урочище дворець та городок (див. схему Древнєруського городища Бохмач).

В другій половині 13-го і 14-го століть поряд з Чернігівським князівством було Бахмацьке удільне князівство (також існували Новгород-Сіверське, Путівльське, Рильське, Липовецьке, Брянське, Козелецьке, Ніжинське, Борзнянське та інші, усього близько двадцяти). Але про Бахмацьке удільне князівство поговоримо далі. Давнє городище Бохмач розташовувалося на підвищенні (144м над рівнем моря) в межах сучасних вулиць Розумовського, Садова, Народна, Грушевського села Бахмач-2. Город з північної сторони омивали води річки Бахмачки, з південної – притока Рудка. Північна, східна і південні частини огороджувались земляним ровом, внутрішні городища опоясувалися подвійним земляним валом. Древнєруське городище на річці Бахмачка залишило нам деякі археологічні знахідки. Городище мало округлу форму (300 на 250 метрів), з трьох сторін оточене земляним валом висотою до 1.6 м та двома ровами шириною по 25 метрів. Серед знахідок – уламки кераміки 10-13 століть та 18-19 століть, уламки жорен з вулканічного туфу, бронзовий ювелірний пінцет, фрагмент бронзового дротяного браслета, залізні ножі, залізний ключ, залізна сокира-сікач та інші.

Слов’яни, а між ними і наші прабатьки,- споконвічні хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох. Уживали до роботи рало, плуга, борону, заступ, ціпа. Зібраний хліб складали на «гумні» і там молотили «на току», а зерно зберігали в клітях (коморах).

Зерно мололи ручними жорнами, уміли товкти жорно (пшоно), багато випасали худоби та птиці. У багатих лісом та звіром східних частинах городища ловили звірів та птахів. На річці ловили рибу (лин, щука, осетр, окунь). Жили в «домах» із вікнами й дверима. Дім мав на два поверхи: на горі були «сіни» (холодна хата), унизу – комори (кліті) та тепла хата «істотка». Зброя для нападу така: спис, ніж, меч, сокира, лук зі стрілами; для оборони – щит, броня та шолом. Торгові шляхи вели на Київ та Чернігів.

Походження назви городища «Бахмач»

На південь від городища в степах випасали свою худобу половці. Можливо, і сама назва «Бохмач» походить від половецького слова «бохмач», що в перекладі українською означає «водопій». Водопоєм для половецької худоби була річка Бахмачка. Взагалі, назва «Бохмач» відноситься до топонімів неточно встановленого походження. Є інші версії – старослов’янські слова «бах» і «моч» означають «сире-мокре болото»; готська – за якою «бах» - олень, «мач» - багато, тобто Бахмач постав у місцевості, де було багато оленів.
Краєзнавець О.Зайко так пояснює назву поселення: слово «Бахмач» із тюрської означає «баштан», воно свідчить про те, що чернігівський князь поселив тут полонених печенігів та інших вихідців із тюрських орд, які назвали так своє поселення. Історик Володимир Євфімовський вказує на те, що поселення засноване над річкою Бахмач, а отже, бере свій початок від гідроніму. Відомо ж бо, що саме гідро-і топоніми є найдревнішими назвами в тому чи іншому краї. Посилання на тюрські мови тут ні до чого, бо назва ця набагато давніша від появи на наших кордонах тюрських кочівників. Як відомо, від нашого першого літописця Нестора, слов’яни на землі східної Європи прийшли звідкись і тут «сіли», тобто розселилися. Наші предки належали до племенних союзів слов’ян і сіверян. - Сергій Павленко «Мікротопоніми Чернігово-Сіверської землі. 2013 рік, ст.. 551 (походження Бохмач). Означає первинно «татарський кінь». Крім цього, є думка що це тюрська форма імені Магомед. Тобто у контексті це могло означати «місто Магометан» (приїдоша к Володимиру Бохьмици, и Варязи и Жидова).

Отже, року Божого 1147 Бохмач опинився в центрі міжусобної боротьби між Чернігівським та Переяслівським князями, що супроводжувалася запеклими боями, численними жертвами, а також пожежами міст і сіл, вигнанням або втечею і винищенням, як сказав би наш сучасник, цивільного населення. Для нас цікаво знати, що кордон між двома князівствами в межах сучасного Бахмацького району проходив по верхній течії колись повноводного Остра, що бере початок із болота і ліса поблизу сучасної станції Григорівка. Таким чином, Бохмач, Біла Вежа, Всеволож, Уніжин були в Чернігівській землі, а Дмитрів, Глібль, Ярошів, Ромен – у Переяслівській.

Почали уособицю чернігівські, захопивши город Глібль. Дії переяславців у відповідь літопис руський описує так: «…1147 року Ізяслав же Мстиславович із братом своїм Ростиславом… прийшовши сюди, до Всеволожа, полком своїм і взяли город Всеволож на добичу, і в нім жителів двох інших городів, що сюди були увійшли»

Коли ж почули інші городи – Уніжин, Біла Вежа, Бохмач, що Всеволож узятий, то побігли жителі їхні до Чернігова, і багато інших городів побігло. Почувши ж це, Ізяслав і Ростислав послали вслід за ними воїнів, і догнали вони їх на полі, і взяли ті три городи, а інші втекли, і повелів Ізяслав запалити городи ті. Коли ж почули глібльці, що Уніжин і Бохмач і Білу Вежу спалено, вони теж хотіли бігти, але не встигли втекти. І отож, Ізяслав із братом своїм Ростиславом це почувши, пішли вдвох до Глібля. І тоді, прийшовши до Глібля, і приготувавшись до бою, рушили до города полками і почали битися з городських стін, і билися вони почавши зрання і до вечора – і так Бог і Свята Богородиця, святі мученики Борис і Гліб ізбавили город від сильної раті.» Як бачимо, паніка і втеча не найкращий вихід із тяжкого становища навіть перед лицем більш сильного противника. В літописах за 1061-1210 роки названо 46 нападів половців на землі Київської Русі. Хочеться сказати, що до татарського поневолення Київська держава після смерті князя Володимира, який помер 15 липня 1015 року в Берестові, внаслідок міжусобиць між дванадцятьма його синами почала слабнути та розпадатись на окремі князівства, котрі дуже між собою ворогували, даючи можливість агресивним сусідам – половцям і хозарам нападати на Русь і грабувати окремі її князівства.

Наші далекі предки в походах і битвах із ворогами здобували право на існування, у будь-яку хвилину були готові захистити свої землі та поселення, дати відсіч всім, хто зазіхав на їхній спокій та мирну працю. У більшості випадків вони вночі підкрадалися до селища, оточували його, і з диким лементом мчали вулицями, вдиралися в житла, грабували їх, виганяли худобу, хапали людей, щоб згодом продати в рабство в далекі країни. Тому життя наших предків було суворим, тяжким, сповненим небезпеки. Не покладаючи рук, вони тяжко працювали, часто доводилось воювати з нападниками, через це свої селища будували у значних для оборони місцях, укріплювали їх земляними валами, лісовими завалами, обносили дерев’яним частоколом.

В таких суворих умовах вести господарство могли лише фізично розвинуті люди, їх спритність, старанність і витривалість були запорукою в змаганнях із природою свідчили про готовність завжди дати відсіч нападникам.

Володимир Мономах у «Поучении чадам своим» вимагав, щоб вони вставали рано, щоб не заставало їх у ліжку сонце, щоб вони не надіялись на когось, а самі вчились працювати так, як їхній батько, який вночі та вдень, в літню спеку та зимову холоднечу «не давав собі спокою», сам все робив, весь порядок у самому домі сам встановлював.

У другій половині 13 століття існувало Бахмацьке удільне князівство на місці поселення Бохмач. У центрі поселення був збудований палац із дерев’яних конструкцій площею 800 метрів квадратних. Із внутрішньої сторони палац обнесено подвійним земляним валом до 3 метрів висотою, далі дерев’яний чистокіл, із зовнішньої сторони обнесено земляним ровом шириною 10 метрів. Північна і південна сторона межували з річкою Бахмачкою і притокою Рудкою, за дворцем розміщувався городок шириною до 500 метрів (це сучасні вулиці Грушевського, Розумовського, Садова, Народна, Мазепи). На місці сучасної церкви була побудована дерев’яна церква Вознесіння Господнього. Городяни сіяли зернові, вирощували худобу, бджільництвом займалися зі східної сторони, де був великий ліс. Ловили рибу, було розвинуте кушнірство та ткацтво. Городяни носили просту та немудру одежу, їли звичайні страви: житній хліб, сочиво (варений горох і квасолю), борщ, кашу, у скоромний день – рибу, кисіль, «ситу» (розведений з водою мед). Пили найбільше мед, пиво та сирівець. У минулому городок був добре захищений від нападу кочівників, зі сходу – лісом, із півдня, заходу та півночі – непрохідними болотами. У 1239 році Бахмаччину захопили татари. Князівство зазнало руйнування, але церкву татари не зруйнували, бо вони поважали чужу віру, кажучи, що всяка віра веде до Бога.

Бахмацьке удільне князівство відродилося іще півтора століття. Коли ж Чернігово-Сіверські землі були загарбані Литвою, а пізніше Польщею, довгий час вони залишались рідко заселеними.

О. Лазаревський доводить думку історичними фактами: «О заселении Левобережной Малороссии мы видим, что в пятнадцатом столетии несомненно существуют следы населения местности, но следует полагать, что если в пятнадцатом веке существовали Прилуки и Торговельная волость, то существовали тут и другие поселения. Весьма вероятно, что в это время здесь было так же поселение самозванцев в Бахмаче».

Ослабленням Русі скористалось Литовське князівство, яке поступово розширило володіння аж до Чорного моря. Близько 1356 року була загарбана литовцями Чернігово-Сіверська земля.

Московська держава, що в 1450 році остаточно звільнилась від 200-літньої татарської навали, загрожувала Литві. В 1500 році Чернігово-Сіверські князі приєднали свої землі до Московської держави. Литва була змушена визнати це приєднання. Бахмаччина опинилася на південному кордоні Московської держави (південна лінія руських укріплень проходила по лінії Анадир – Новгород-Сіверський Путівль), де особливо частими були наскоки кримських татар.

У 1569 році утворилась об’єднана Польсько-Литовська держава – Річ Посполита, яка широко розгорнула воєнні дії проти Росії, ослаблена цими войнами, Росія була змушена в 1618 році за Деулінською угодою визнати відторгнення Чернігово-Сіверської землі. Бахмаччина опинилася знову на Польсько-Російському кордоні (в Глухові сидів московський воєвода, а в Ніжині – польський), а на півдні господарювали кримські татари.

Пізніше, у 1590 році, своєю грамотою Сігізмунд Третій самозванні землі затвердив за князем Олександром Вишневецьким. Із цього часу бахмацькі землі стали заселятися Вишневецьким, як це видно із суперечок, що точилися в 1638 році між поляками і московськими боярами за Путівльський рубіж, де перші говорили, що «По заселении польские и литовские люди до переменных лет (то есть до 1619 года) и поставили на тех землях свои селения».

У різноманітних польських та інших документах 1632-1668рр., зокрема зі Шведського державного архіву міста Стокгольм говориться, що всі поселення відбувались на Чернігівських землях, тобто самозванців, а інші вже пізніше на декілька років. Але документи свідчать, що провести інквізицію важко, бо це відбувалося б силою. Можна думати, що цей документ своїм походженням зобов’язаний все тому ж «спору за Путівльський рубіж», де поляки намагалися довести, що Чернігівські землі заселені ними. Названі тут поселення могли виникнути в 20-30 роках 17 століття, тобто вже після самозванців.

Повстання Богдана Хмельницького і перші його перемоги схвилювали Лівобережну Україну, у результаті його Вишневецький побачив, що за Дніпром йому залишатися далі неможливо, і поспішно покинув свої землі. Ця втеча Вишневецького тимчасово звільнила Лівобережну Україну від поляків. Це відбулося в 1648 році, але боротьба проти поляків буде продовжуватись іще багато років.

Володимир Соловецький,
Уривки з книги «Рідне село»
На світлині: Польща та Литва до утворення Речі Посполитої у 1569р.