Є така сентенція: світ - велике село. Наука ж твердить, що всі люди планети пов`язані один з одним не далі ніж в сьомому ступені. Спробуємо і ми підтвердити цю сентенцію на прикладі подій і людей, що близькі і знайомі нам, складають частину історії рідного краю. Отже, сучасна Бахмаччина, конкретно - село Кропивна, Санкт-Петербург і Київ.

В другій половині ХVIII століття справа йшла до повної ліквідації автономії Козацької держави. Спочатку гетьмана К.Розумовського примусили  зректися булави, а управління Лівобережною Україною передали генерал–губернатору П.Рум`янцеву-Задунайському, а в 1782 році наступила і повна ліквідація автономії. Сталося це, в числі інших причин, і завдяки застосуванню давнього принципу всіх імперій – „Розділяй і володарюй”. Посполиті, тобто селяни, і частина козаків були закріпачені, а козацькій старшині було „даровано” Катериною ІІ дворянське достоїнcтво. Практично ж всі дворяни в Україні походили з тієї старшини, тобто були вихідцями з гущі народу, звичайно є і поодинокі винятки з цього правила..  Частина лівобережного козацтва зберегла свою назву аж до 1919 року, хоча в дійсності це були вже не воїни, а вільні селяни, щось на зразок державних селян у метрополії. Та й далеко не вся  старшина зберегла той статус, що вона мала в Козацькій державі. Яскравий приклад тому - багатолітня судова тяганина П.Куліша за отримання належного йому дворянського звання, як потомкові досить високої посадової особи  в часи Гетьманщини, що так і закінчилась для видатного письменника повним фіаско.Очевидно, що такі випадки були непоодинокими, оскільки не  оминула їх і наша література. Пригадаймо класичний приклад  з прізвищем Беруля і Боруля, так талановито описаний І.Карпенком-Карим в одній із своїх сатиричних комедій на основі власного сімейного досвіду.

 

Отже, село Кропивна. Тут, в числі інших козацьких старшин, дворянство отримав Кулябка, потомок міщанина і орендаря Івана Кулябки з Лубен. Жителі села ще й зараз пам`ятають місце, де була його садиба і сад, щось пригадують про цей мало відомий рід. Хоча герб Кулябок і знаходимо в «Малоросійському гербовнику» В.Лукомського і В.Модзалевського, виданому в 1914 році. До речі, передмову до нього написав Чернігівський  губернський предводитель дворянства А. Рачинський - теж наш земляк, родом з Рубанки.

Отже, на початку ХХ століття Микола Миколайович Кулябка, полковник Окремого корпусу жандармів, займав досить високий пост начальника Київського губернського жандармського управління і став учасником подій, що і досі не забуті в суспільстві. Мова йде про убивство  терористом Д.Богровим в Київській опері тодішнього голови Ради міністрів Російської імперії Петра Аркадійовича Столипіна. Ім`я це відоме всім нам ще з шкільної лави завдяки  одноіменній селянській реформі, проведеній царським урядом після першої російської революції 1905-07 рр.

В радянські часи всі законодавчі акти, що становили суть реформи, розцінювались вкрай негативно як такі, що були спрямовані на зміцнення куркульства як соціальної бази і підпори царату на селі. Якщо до цього селяни володіли землею колективно і не могли нею розпоряджатись, то згідно з указом від 9(22) листопада 1906 року кожний селянин одержав право  взяти свій земельний наділ в приватну власність, мав право продавати його або вийти з нею на хутір або відруб. Одночасно було організоване переселення всіх бажаючих на вільні землі в Сибір, Далекий Схід та в Середню Азію. Цікаво, що реформа була однаково вороже зустрінута як в революційних колах, так і в середовищі земельної аристократії в царському оточенні. Одні боялись, що поліпшення життя селян приведе до зниження їх революційного потенціалу, а інші потерпали за свої величезні латифундії. Хоча значна частина дворянства  і розуміла незворотність перемін на селі і ще до початку Першої світової війни розпродала свої землі. В тому числі - і в наших краях, як наприклад І.О.Костянецький в селі Щуча Гребля.

Наприкінці серпня 1911 року російський імператор Микола ІІ з сім`єю прибув до Києва, а 1 вересня в оперному театрі, 24-літній Дмитро Богров, помічник присяжного повіреного, двома пострілами смертельно поранив П.А. Столипіна. Стріляв саме в ініціатора реформи, а не в царя, як це багато хто міг би  подумати, хоча той був поряд. Пізніше обер-прокурор Сенату, доповідаючи Державній Раді про результати розслідування справи, підтвердив вину Д.Богрова і його начальників, зазначивши: „Богров мав повну можливість підійти під час вистави до Царської ложі або навіть взяти з собою розривний снаряд і кинути його в Царську ложу при здійсненні убивства статс-секретаря Столипіна. Нещастя не сталося тільки завдяки побоюванням Богрова  таким злодіянням викликати серед київського населення єврейський погром”. Д.Богров, як відомо, походив з сім`ї багатого київського купця-єврея.

Як таке могло статись? Готуючись до візиту імператора, влада вжила всіх необхідних заходів для гарантування безпеки царя і його сім`ї. При цьому чомусь з поля її зору  випало прибуття в цей же час до Києва П.А. Столипіна, двох міністрів і спадкоємця болгарського престолу князя Бориса. Крім цього в Києві (читайте Кулябкою) було в найгрубіший спосіб порушено секретний циркуляр департаменту поліції про недопущення до служби в охоронних відділах осіб, що раніше притягались до відповідальності за державні злочини або ж являлись секретними співробітниками.

А Д.Богров і був саме таким секретним співробітником з 1907 по 1910 роки і отримував за свої послуги 100-150 карбованців, суму на ті часи не таку уже й малу, якщо зважити на ціни. (За  чотирикімнатну квартиру платили в місяць 25 карбованців, пристойний костюм коштував 35-40 карбованців і тому подібне). В квітні 1910 року він відійшов від співробітництва з київською охранкою, заявивши, що переїжджає до Петербурга, та 27 серпня 1911 року несподівано з`являється в Києві і знову пропонує свої послуги Кулябці. А той без всяких сумнівів знову бере його на службу секретного співробітника і видає пропуск на всі заходи, пов`язані з візитом імператора. Можливо, що на таке рішення полковника М.Кулябки вплинуло повідомлення Д.Богрова про те, що він нещодавно бачився з відомими революціонерами Лазарєвим і „Миколою Яковичем”, які прибули в місто для організації замаху на життя П.Столипіна і одного з міністрів. Навішав, як сказали б  наші сучасники, локшини на вуха полковника і його високопоставлених колег, в яку вони наївно повірили. Ніякі терористи в Київ не приїжджали - терористичний акт здійснив сам Д.Богров.

П.А.Столипіна, як він і заповідав, поховали там, де його убили, в Києві, поряд з могилами В.Кочубея і полковника Іскри. В радянські часи  пам`ятник на  могилі було знищено, а після розпаду Союзу знову відновлено. Той пам`ятник П.А.Столипіну, що стояв напроти Бессарабського ринку, знищили ще в перші роки радянської влади, і про нього мало хто пам`ятає.

Головні винуватці організації бездарної охорони царя і його найближчого оточення: Кулябка, Курлов, Веригін і Свиридович - повинні були стати перед судом, та відбулися легким переляком. Останні троє продовжували службу аж до самої революції. А М.М.Кулябку звільнили з посади і він аж до своєї смерті в 1920 році працював агентом з продажу швейних машинок. Став таким собі козлом-відбувайлом. Трагедію перетворили на фарс. Кому це було вигідно?

Дмитра Богрова судили  і того ж року повісили в Києві.

А терористичних актів у світі з тих пір, на жаль, не поменшало.