Після закінчення Громадянської війни й остаточного встановлення Радянської влади все залізничне (як й приватне) господарство потребувало капітального ремонту. Така нагальна потреба постала, але відбудовувати не було чим. Не було ні цементу, ні дерева, ні металу. У цей час на усю Україну працювала лише одна доменна піч, близько 600 шахт були зруйновані й затоплені водою, заводи ледь-ледь курилися, фабрики й різного роду невеличкі підприємства як кажуть „дихали на ладан”. Сільське господарство було у занепаді, 1920-1921 року було зібрано лише четверту частину довоєнного врожаю. Це призвело до голоду у Поволжі, звідки населення потоком посунулося в Україну, щоб обміняти свої кращі речі на хліб. Пригадую, що тоді у багатьох бахмацьких господарствах з’явилися саковські плуги, залізні ходи, вироби з овечих смухів.  

 

 

Не дивлячись на це, радянська влада за мету взяла собі в першу чергу відбудувати транспорт. Бахмацький ревком із залізничним керівництвом та членами вузлового комітету комуністичної партії організували суботники [1] по налагодження колійного господарства, де до речі працювали й учні 7-го класу школи. Згодом суботник переріс у тижневик. Участь у роботах брали й домогосподарки й дорослі члени родин залізничників. Це давало результат. Через деякий час на повну потужність запрацювало паровозне й вагонне депо. Активно ремонтувалося колійне полотно, що сильно занепало за роки Першої світової й Громадянської воєн. У ці дні ревкомівців й секретаря парторганізації Карла Танчера можна було бачити всюди. Не забував й дитячий будинок, ним же створений. При залізничному вузлі для робітників та службовців було створене кооперативне об’єднання для налагодження постачання населення продовольчими товарами й промисловими виробами. Очолював це кооперативне об’єднання достойний товариш Дубина. Товариші Піотрович та всюдисущий вищезгаданий К. Танчер організували з членів цього кооперативного об’єднання залізничників бригаду по закупівлі зерна в інших районах й губерніях. Цю бригада своїм вагоном їздили у Прилуки, Золотоношу, Полтаву тощо, де скупляли зерно, яке потім мололи у Бахмачі на млині Брачинського. Потім це борошно надходило до магазину вищезгаданого кооперативного об’єднання для продажу родинам залізничників – по пуду на місяць на кожного члена родини. Цей магазин був розташований навпроти вокзалу станції Бахмач Гомельський. Тут також продавалися промислові вироби, що завозилися з Києва та Гомелю. Продаж відбувався за картками й талонами, які розповсюджувалися серед членів коопоб’єднання - залізничниками. Керівництво кооперативу  турбувалося, про наповнення товарами магазину, але бували й такі часи, коли у лавці нічого, окрім виробів Бахмацької тютюнової фабрики, не було.

До речі, того ж таки 1920 року залізничний вузол станцій Бахмач Київський, Бахмач Гомельський разом із селищами біля станцій виокремили у самостійну адміністративну одиницю – селище міського типу. Того ж року була обрана селищна рада, головою якої був обраний Артеменко, який був лояльний до політики Радянської влади. Під приміщення селищної ради використали один з будинків лихваря Білецького. Потім рада перебазувалася у заводське приміщення (зараз – одне з приміщень середньої школи №4). Після Артеменка головою ради був обраний робітник вагонного депо Іван Йосипович Борейша – перший комуніст й палкий промовець на нашому вузлі.

20 березня 1920 року на загально селищних зборах молоді, які відбувалися у приміщенні семирічної школи, постало питання про створення осередку комуністичного союзу молоді – комсомолу. Збори проводив представник з окружкому [2] товариш Повітко. Заяви подали шість чоловік: Олександр Іванов, Олексій Сагайдак, Яків Карлін, Бела Карлін, Григорій Божко та Абрам Мондрус. А вже наприкінці 1920 року у селищі Бахмач було шість комсомольських осередків. Комсомольці [3] були ініціаторами спорудження робітничого клубу імені Першого травня, особливо комсомольці-залізничники [4]. Комсомольці (разом з комуністами) також організовували збір одягу та взуття для лав Червоної армії, виїздили у навколишні села і розподіляли поміщицьку землю між безземельними і малоземельними селянами, брали участь у боротьбі з бандами, які не визнавали Радянської влади [5]. Влітку щорічно проводилася військова гра, змагалися комсомольці з Бахмача й Конотопа. Бахмацький районний комітет комсомолу розташовувався у будинку наприкінці вулиці Леніна, де зараз розташовується дитяча кімната при Міністерстві внутрішніх справ [6]. Першим секретарем комсомолу був вищезгаданий Олександр Іванов, потім – Сінкевич, ще згодом – Олександр Шевченко.

Комсомольці були також першим резервом для лав Червоної армії, організаторами шкіл по ліквідаціїнеграмотності. У 1925 і 1926 роках комсомольців цілими групами відсилали на відбудову Донбаських шахт, на будівництво Турксибу – Туркестансько-сибірської залізниці. Пізніше, наприкінці двадцятих років майже весь тягар колективізації ліг на плечі комсомольців, які місяцями жили у селах, проводивши „злуку” селянської бідноти й середняка. Потім багато комсомольців було мобілізовано Комуністичною партією на проведення посівних компаній, прополку й вбирання врожаю у організованих за наказом партії колгоспах - колективних селянських господарствах. У ті часи кожен комсомольський осередок являв собою універсального пропагандиста. Щосуботи комсомольці осередку ставили класичну або сучасну п’єсу. Крім того проводилися політичні заняття з комсомольцями та позаспілковою молоддю, організовували комуністичні суботники, збори коштів у різноманітні фонди: „МОПРу”, „ОСОАВІАХІМу” [7] тощо. Також проводилися й стрілецькі змагання, готували так званих „ворошилівських стрілків”. Й нарешті кожен комсомольський осередок опікувався своєю піонерською організацією.

 

 

[1] В „Історії сіл і міст Української РСР” (Київ, 1972. – С.137) є згадка про комуністичний суботник, який організували бахмацькі залізничники у грудні 1919 року.

[2] Нагадую, що Бахмацький район у цей час (до 1934 року) входив у склад Конотопської округи Чернігівської губернії.

[3] Комсомолець – член Комуністичного Союзу Молоді, молодіжної організації Комуністичної партії.

[4] У Д. Дороша тут стоїть посилання на статтю (назва не вказана) М. Яременка у Бахмацькій районній газеті „Радянське село” за 1975 р. (число теж не вказане).

[5] В „Історії сіл і міст Української РСР” (Київ, 1972. – С.138) зазначено, що при Бахмачі „було створено частину особливого призначення” для боротьби з так званими куркульськими бандами,  „до якої увійшли майже всі комсомольці”.

[6] На жаль, не можу пригадати – де це? Можливо читачі напишуть до редакції (а ще б було добре прислати фотографію), де розташовувався цей будинок. Залишки бруківки вулиці імені В.І. Леніна можна ще бачити біля районного вузла зв’язку та на відстані від будинку Бюро технічної інвентаризації мимо колишнього Будинку побуту, магазину „Вена” до перетину з вул. Шевченка (біля магазину Піхоти). 

[7] „МОПР” – „Международное общество пролетарской революции” – організація, яка ставила за мету наближення всесвітньої комуністичної революції. „ОСОАВІАХІМ” – „Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству” – організація, яка ставила за мету підготовку молоді до служби у лавах Радянської армії, потім - ДОСААФ.