...1925 року у центрі селища Бахмач був збудований будинок Райвиконкому. У ньому ж розташовувався й районний комітет ЛеСМУ (Ленінського союзу молоді України) аж до початку Другої Світової війни у 1941 р.

У березні 1920 року відновив свою роботу залізничний партійний осередок, який очолив Піотрович [1], а Карл Танчер був переведений на посади завідуючого відділом народної освіти та голови шкільної ради Бахмацьких залізничних шкіл. Першими комуністами Бахмача були Танчер К.П., Борейша Іван Й., Бержинський, Кузнєцов, Ковальов, Пилипенко, Примак, Больбух М., Линник І., Сухін Ф. Секретарем райкому компартії була Солом’яна – пристрасна ораторка. Головою волосного виконкому був Школьний.

У часи революції 1917 року та Громадянської війни паровий млин Брачинського, який орендував Зархін, працював з великими перебоями. 1919 року рішенням Чернігівського обласного виконавчого комітету млин було націоналізовано. Але за часи війн та революції обладнання млина прийшло у жахливий технічний стан, а на ремонт коштів у держави, як завжди, не знаходилося. І тому у 1921 році, після проголошення Леніним курсу на нову економічну політику (НЕП), млин був взятий в оренду якимось київським непманом, який, за допомогою іноземного капіталу, зробив його реконструкцію й налагодив роботу млина у цілому. Наприкінці 20-х років, коли НЕП вже Сталіним був відмінений, млин перейшов у власність Міністерства харчової промисловості. 

 

 

1924 року у селищі Бахмач був організований банк кустарів. Конторою банку слугував один із колишніх будинків лихваря Білецького по вулиці Центральній, а головував у банку перукар Чемерський. Цей банк працював за наступним принципом: здав гроші у банк – чекай, коли одержиш деревину для будівництва, залізо на дах тощо. У банк також можна було закладати будівлі, реманент, худобу, а вже коли правління реалізує ваш вклад – тільки тоді отримаєте гроші. Сам Чемерський вніс гроші, а йому видали для будівництва нової хати деревину із розібраної селищної церкви. Церкву цю було збудовано, а краще сказати, прибудовано до основного об’єму дерев’яної жіночої залізничної школи,  у 1919 році. Церкву було розібрано у 1927 році й деревину з неї виставили на продаж, де її й придбав Бахмацький банк кустарів. Сам банк прожив не довше церкви, вже у 1929 році його анулювали, оскільки після ліквідації компартією курсу НЕПу міських одноосібників-кустарів змусили створювати так звані кооперативи, а одноосібників-селян – вступати до колективних господарств („колгоспів”), які вже користувалися послугами Державного банку.

Дещо про Бахмацьку махоркову фабрику. У 1918 році, під час панування у Бахмачі уряду Української Центральної Ради, підприємці конотопського й роменського кооперативних об’єднань та при дольовій участі деяких наших земляків-багатіїв (Яків Васильович Ляшенко, інші) обладнали махоркову фабрику, яка розташувалася на території згорілої ґуральні, у її вцілілих приміщеннях. Вже 1919 року вона була націоналізована й мала довгу назву: „Десята державна тютюно-махоркова фабрика в Бахмачі”. Звідкілясь (казали – з Москви) приїхав директор Соколовський, який налагодив безперебійну роботу фабрики. Трудовий колектив налічував до 110 чоловік. Тоді заробітну плату видавали тією ж махоркою. Наприклад, головний бухгалтер фабрики Німітько отримував місячний оклад – чотири ящики махорки. Валовий вихід махорки й „нюхачки” разом складав до 100 пудів на добу, а сировиною для фабрики слугував тютюн, який поставляли селяни  Курені, Дмитрівки, Рубанки, Тиниці, німецьких поселень. Готова продукція відвантажувалася за нарядами та, частково, надходила у продаж до місцевих магазинів.  Але недовго судилося працювати цій фабриці. Вже 1920 року на верхніх поверхах спалахнула, з так й не вияснених причин, пожежа. За кілька десятків хвилин від фабрики залишилося згарище.

Її вже ніхто не відновлював, а у 1921 році всю територію, де колись розташовувалися ґуральня та тютюнова фабрика, передали Бахмацькому агропункту [2], який юридично був підпорядкований Харківському цукровому тресту. У дивом вцілілому від пожеж будинку колишньої ґуральні, де зараз на нижньому поверсі розташувався смішторгівський магазин [3], агропункт облаштував кабінети й канцелярію, звідки вже керували чотирма філіями-відділками. Керівником був приїжджий спеціаліст, надісланий з вищих інстанцій, Георгій Петрович Слабоспицький, який очолював цілу плеяду агрономів, техніків й інженерів. Кожний керівник мав особистий кінний екіпаж для виїзду на лани цукрового буряку. Але Бахмацький агропункт отримував на той час високі врожаї не лише цукрового буряку, але й злакових, розвивали тваринництво. Цікаво, що однією з чотирьох філій-відділків (у Жовтневому) керував до 1926 року ще старий управитель економії пана Терещенка за прізвищем Шевич. Пригадую, що він кожного дня добрим паровиком їздив на обід у будинок Гузєєва по вулиці Леніна, де мешкав. Цей Шевич залишив по собі пам’ять, як про гарного спеціаліста – знавця сільськогосподарської справи та здібного керівника.

У чотирьох філіях Бахмацького агропункту нараховувалося більш 3300 гектарів землі. Земля оброблялася переважно волами, але все господарство велося на пристойному агрономічному рівні. Серед бахмачан вперто ходили чутки, що у Георгія Петровича Слабоспицького „тече циганська кров”, бо його пристрастю були добрі красиві коні. На подвір’ї агропункту він спеціально завів конюшню для чистокровних рисаків, яких купував усюди, де була можливість, державним коштом. Бувало й таке. Запряже рисаків цугом у спеціальну коляску для бігу по іподрому – й алюром наввипередки з пасажирським поїздом від Жовтневої філії до Калинівської [4], а потім усіх запевняв, що більше п’яти кілометрів коні не відставали від поїзда, а вже потім поїзд його переганяв. „Але товарняк від мене не втече!”, – спорився він. І дійсно, очевидці бачили, що й  його іподромна коляска примчала у Калинівку разом із товарним поїздом. А вже коли у місті проводили Першотравневу або Жовтневу демонстрацію, Слабосписький обов’язково демонстрував перед бахмачанами біг по Брехалівці рисака Чумака, білої масті. Це було незабутнє видовище, особливо для дітей.

Ось так й працювала контора Бахмацького агропункту аж до 1935 року, коли на цьому місці почали зводити цехи насіневого заводу. Вся центральна контора зі своїм великим господарством мусила переїжджати до будинку Майоревича, який стоїть й зараз, на розі вулиць Жовтневої й Леніна, де й тулилися наступні два роки [5].

 

---

 

[1] Державний архів Чернігівської області (далі ДАЧО), фонд 134, опис 1 справа 13, аркуш 16; справа 15, аркуш 76. Посилання вказане у „Історії сіл і міст Української РСР. Чернігівська область” (Київ, 1972) – С.137.

[2] Бахмацький агропункт був створений у 1920 році на землях колишніх цукрозаводчиків (див. „Історія сіл і міст Української РСР. Чернігівська область”. – Київ, 1972. – С.137) як філія столичного (Харків був на той час столицею України) цукрового тресту.

[3] Йдеться про найстарішу, мабуть, будівлю Бахмача, розташовану за колишнім кінотеатром „Мир” - останнім часом там були Будинок школяра, ритуальні послуги, зараз занедбане.

[4] Тобто від селище Грузьке до села Калинівка (станція Халімонове).

[5] Зараз цього будинку вже немає. Нариси Д. Дороша писалися наприкінці   70-х років ХХ століття.