Скільки себе пам’ятаю – захоплювався читанням. Читав вдома, читав у школі, читав крадькома навіть на уроках (був такий гріх), читав при каганцю і навіть при місячному світлі, не говорячи вже про більш зрілі роки. Завжди мав  абонемент у кількох бібліотеках. Пам’ятається, на Далекому Сході наш артилерійський полк стояв західніше знаменитої Находки, на березі Японського моря. Військове  містечко для нього збудували ще перед війною, була в ньому і стаціонарна бібліотека. Скоро з’ясувалось, що тієї бібліотеки для мене замало, і почав їздити звідти в неблизький Сучан (тепер Партизанськ), благо, там стояв штаб нашої бригади і завжди можна було знайти причину для поїздки туди. Справжньою ж метою тих численних поїздок була крайова бібліотека вугі-льників. (Сучан був центром приморського вугільного басейну).

З шкільних років запам’ятались численні романи Жюля Верна, а також Маміна-Сибіряка, Станюковича та інших російських письменників, головним чином виданих ще до революції, що були в домашній бібліотеці мого друга Михайла, сина подружжя місцевих інтелігентів-вчителів, які  мали її  ще із студентських років. І звичайно ж, вся класична українська  література. Про Т.Г.Шевченка не говорю – то була настільна сімейна книга, до того ж  раритетного катеринославського видання, яке, на жаль, поки служив в армії, хтось „зачитав”: скромною людиною був, очевидно, той хтось - посоромився повернути гарну книгу.

 

Чомусь запам’ятались і чудове оповідання С.Васильченка „Олив’яний перстень”, п’єса „На першій гулі” та інші його чудові твори. Можливо тому, що автором був земляк з недалекої Ічні, а можливо і тому, що письменник, будучи вчителем, добре знав психологію дітей. Згодом інтерес до С.Васильченка зріс  ще і тому, що моя Дмитрівка в часи хрущовських реформ якийсь час входила до складу Ічнянського району, і я досить добре вивчив це типово українське містечко, батьківщину багатьох видатних людей, та його історію.
Отже,  170 років тому, 8 січня 1879 року, в Ічні, в сім’ї  селянина-шевця народився Степан Васильович Панасенко, відомий світові під літературним псевдонімом Васильченка. Після закінчення в 1898 році Коростишівської учительської семінарії вчителював на Полтавщині та Київщині. Жадоба знань привела молодого вчителя до Глухівського учительського інституту. Зазнавши  переслідувань у революцію 1905 року, перебрався до Донбасу, але і там  не сховався – потрапив до Бахмутської в’язниці. Після звільнення з ув’язнення в 1908 році перебирається до Ічні і захоплюється літературною творчістю. У 1910-1914 роках бачимо його в Києві на посаді керівника відділу хроніки однієї з небагатьох в імперії українських газет „Рада”, на сторінках якої і з’явились ті літературні твори, що згодом увійшли до перших збірок „Ескізи” та „Оповідання”. Загальновідомо, що все краще в літературі Степан Васильович створив до революції. Визнавав це і сам письменник, говорячи, що створене ним  після неї його не задовольняє, хоч за обсягом надрукованого це дуже багато, в тому числі повість про Тараса Григоровича Шевченка „В бур’янах” (завершив лише першу частину, видану в 1938 році), ряд п’єс – „Кармелюк”, „Минають дні”, „Під Тарасове свято”; численні кіносценарії як за фольклорними мотивами – „Ой, не ходи Грицю...”, „Бондарівна”, так і за власними творами - „Петруня” та інші.

Відомий  С.В.Васильченко і як перекладач. Він переклав на українську мову цілий ряд творів М.Гоголя, М.Лєскова,О.Серафимовича. Гарно співав. У 1920 році в складі хорової капели „Думка” здійснив подорож  містами  і селами  Лівобережної  України. 

Твори С.В.Васильченка в ті роки були надзвичайно популярними – наприклад, у школах , технікумах і вишах на екзаменах було обов’язковим питання: „Ви читали «Мужицьку арифметику» С.Васильченка ?”. Їх перекладали багатьма мовами народів СРСР та зарубіжних країн. І все ж у ці післявоєнні роки найбільше задоволення письменник одержував від роботи в школі, працюючи в 1921 році вихователем і завідуючим дитячим будинком, а в 1922-1926 роках – учителем трудової школи в Києві, й тільки тяжка хвороба серця примусила його залишити педагогічну роботу. Очевидно, що письменника гнітила неможливість висловити свої справжні переконання з найголовнішого питання – національного. Він – автор думи-казки „Ось і Ась” , про яку в радянські часи навіть не згадували, бо  на думку автора, від колоніальної залежності Україну може визволити тільки державна незалежність. Думка серйозна і благородна, і в той же час страшно небезпечна в ті часи, тим більше, що автор знав, що „ті, кому треба”, відали про літературну діяльність С.Васильченка в часи УНР.

Наступали тяжкі часи. У 1929 році почалась примусова колективізація, розкуркулювання, депортація сотень тисяч людей в Сибір та північні райони Союзу. Чекісти готують процес вигаданого ними „Союзу визволення України”(СВУ). Розпочалися арешти інтелігентів, начебто причетних до антирадянської діяльності в Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Вінниці, Черні-гові. Арештували і колишніх діячів Центральної Ради та УНР. Серед заарештованих були і знайомі Степана Васильовича лікарі, вчителі, науковці і письменники. У пресі почалася підготовка громадської думки до грядущих репресій. Все це викликає моральні й фізичні страждання ще досить молодого письменника, і 11 серпня 1932 року на 53 році життя, в Києві, він передчасно помирає.

На Чернігівщині, батьківщині класика української літератури, свято шанують пам’ять видатного письменника. В обласному центрі одна з вулиць носить його ім’я. В Ічні, на фасаді будинку колишньої початкової школи, де навчався майбутній письменник, відкрито в 1967 році меморіальну дошку, а в центрі міста , на площі його імені, в 1974 році встановлено пам’ятник – гранітний бюст (висота 1,3м) на бетонному чотирикутному постаменті (висота 2,25 м), облицьованому червоним гранітом, за проектом скульптора І.М.Гончара.