Нещодавно відвідав Чернігів. Як завжди, вільний час присвятив одному з багатьох у місті осередків культури – цього разу це був музей М.Коцюбинського. Давно вже не бував у цьому затишному куточку міста і захотілось побачити, що тут змінилось, тим більше, що в свій час бачив і слухав дочку великого письменника Ірину Михайлівну, яка довгий час завідувала музеєм свого батька, та його  внука Юлія Романовича - сина Михайлового брата, Романа Михайловича. І ось в ці відвідини в музеї мені як давньому знайомому подарували книжку Ю.Р. Коцюбинського «Шрами на серці». Про неї та, головним чином, про її автора і піде тут мова.

Ірина Михайлівна якось, виступаючи в театрі ім.Т.Г.Шевченка, сказала нам, директорам і учителям шкіл області, що вся сім`я Коцюбинських пішла в революцію і був в ній тільки один відщепенець - Юрій, покараний радянською владою. Не всю правду сказала - „ворогами  народу” виявились також його брат Роман та зять, чоловік сестри Ольги - Віталій Примаков, в свій час організатор і командир червоного козацтва, видатний дипломат і воєначальник. Боялась радянська влада „націоналів” і нещадно їх винищувала, які б заслуги вони не мали перед нею.

 

А Юлій Романович колись був бажаним гостем Дмитрівської школи, і я мав честь особисто з ним познайомитись. Про той візит, крім пам`яті, залишився і ряд фотографій, одна з яких прикрасила стенд в вестибюлі школи та стала ілюстрацією краєзнавчої розвідки про історію селища і його школи.

Його вже нема. І тільки ось ця книжка, що побачила світ в Ніжинському видавництві „Аспект-Поліграф” минулого року, згадки в різноманітних довідниках та вдячна па-м’ять багатьох друзів, знайомих і просто небайдужих людей, з якими спілкувався Юлій Романович, є па-м’ятником ще одному члену видатного роду Коцюбинських - гордості всього нашого народу.

А прожив він тяжке і непросте, сповнене страждань і випробовувань, життя. Війна настигла  Юрка (так його називали друзі і знайомі в дитинстві та юності) зовсім юним, коли йому виповнилося тільки сім років, і примусила в повній мірі пізнати страх смерті, біль тяжких втрат і поневірянь. Та страх  і поневіряння почались для маленького хлопчика набагато раніше, коли  арештували і знищили в 1937 році його батька. Мати, Олена Писаревська, добре знаючи, що чекає сім’ю „ворога народу”, передбачливо перевела малолітнього сина на своє дівоче прізвище, згодом повторно вийшла заміж, і маленький Юрко загубився серед людей, навіть не підозрюючи, чий син і внук він є.

21 червня сім’я відзначала 40-річчя Юркового вітчима, Олександра Васильовича Стещенка, директора обозного заводу на Запоріжжі. Пробудження після вечірки було драматичним – почалася війна. Шістнадцятирічний старший брат Юрія, Ерік скоро втік на фронт і подальша його доля залишилась невідомою, злившись з долею мільйонів інших, що зникли в хуртовині війни. А сім’я, разом з заводом, евакуюється на схід, в Сталінград. Вітчима, по  прибутті в місто, одразу ж направили в діючу армію, а мати, інженер-економіст за фахом, стала працювати на одному з військових виробництв в районі Тракторного заводу. Юрка ж  помістили в цілодобовий дитячий садок, а пізніше - в дитячий будинок, який згодом евакуюють на схід, бо ж Сталінград став прифронтовим містом.

Перед розлукою, як гадалося тоді - короткою, а в дійсності -одинадцятирічною, мати повідала Юрку сімейну таємницю:„ Запам’ятай, що твій батько, Роман Михайлович Коцюбинський – рідний син класика української літератури Михайла Михайловича Коцюбинського”. Олена Євгенівна розповіла синові і про арешт батька, і про долю своїх батьків, Писаревських - революціонерів-народників. „Пам’ятай, що ти із гідних родин - Коцюбинських та Писаревських”.

Дітей з оточеного Сталінграда вивезли літаками в невелике містечко Чорний Яр. Тут вони зустрілися з вихованцями Миколаївського дитячого будинку, евакуйованого з України. Всього в цьому невеликому місті на Волзі зібралося більш як півтори тисячі дітей. Було прийнято рішення переправити їх на протилежний берег великої ріки до станції Петропавлівської, а уже звідти, залізницею, на Урал. Для евакуації прибули дві плоскодонні баржі, яких тягли маленькі буксири. І тут сталося  те, що на все життя  врізалось в Юркову пам’ять.

За бортом тихо плюскоче вода, півтори тисячі дітлахів готуються до обіду, і в цей час над річкою  „зависають” дві „рами”- німецькі розвідувальні літаки „Фоккевульф”. Зробивши над маленьким караваном два кола, літаки розвернулися і полетіли на північ. В повітрі повисла тривога. І ось в небі з’являються зо два десятки фашистських „штукас”, пікіруючих бомбардувальників „Юнкерс-87”. Вони, розділившись на дві групи, стерв’ятниками накинулись на беззбройні судна з дітьми. Грім кулеметів злився з розпачливими зойками, криками і плачем поранених дітей і вихователів. Бомб літаки не скидали, очевидно відбомбившись десь ще до нападу на баржі. В Юрка влучило п’ять куль: в ногу і обидві руки. На щастя, кісток не зачепили і застряли в м’яких тканинах тіла. Із 1540 дітей і дорослих, що перебували на обох баржах, в живих залишилося 267 чоловік, з них 114 – пораненими, серед них і Юрко. Про те лихо написала „Піонерська правда”, а за нею й інші центральні газети, і ще один злочин фашистів став відомим в усьому світі.

Потяглися довгі місяці перебування в військовому шпиталі, а потім і дуже обтяжлива, холодна і голодна евакуація на Урал, де Юрку довелося жити в дитячому будинку до червня 1944 року. Діти з Миколаєва, серед них і Юрко, повернулись на Україну. І знову дитячі будинки, колонії, робота, а одночасно і навчання. Непомітно і виріс. Через якийсь час покликали до армії, де провів цілих три роки. Одночасно, за допомоги багатьох людей, тривали пошуки матері, які нарешті привели до щасливого фіналу. Найріднішу у світі людину він знайшов, після одинадцятилітньої розлуки, у далекій Естонії. Втім  ті пошуки заслуговують на окреме оповідання, на що тут просто немає місця. У 1959 році, після закінчення вечірньої школи, Юлій вступає до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, після закінчення якого переїжджає до Чернігова на роботу в музеї свого славетного діда.

„Шрами на серці” -  література мемуарна, але читається як захоплююча пригодницька повість і головним її читачем повинна була б стати наша шкільна молодь. На жаль, цього не сталось, бо наклад книги дуже малий. Хотілось би вірити , що керівництво області знайде можливість видати її додатковим, більш значним тиражем, і вона нарешті потрапить в усі бібліотеки Чернігівщини. Це був би одночасно і гідний подарунок до 65-річчя перемоги над фашизмом.  Автор проекту видання Ігор Коцюбинський та редактор Станіслав Реп’ях  разом зі своїми колегами здійснили  велику і потрібну справу, підготувавши до друку це чудове видання. Говорю це як учитель і учасник тієї страшної війни.