Вокзал станції Київ-Пасажирський широко відчинив свої двері у час, коли потреба у ньому була найнагальніша. Як відомо, Жовтнева соціалістична революція у Росії відбулася наприкінці жовтня 1917 року, а офіційне відкриття будівлі вокзалу відбувалося наприкінці листопада цього ж року.

Це був час, коли Перша світова війна, а потім й революційні події у країні виснажили економіку колишньої могутньої Російської імперії, спустошили сільське господарство, що довело населення до зубожіння. Але населення пристанційного Бахмацького селища у ці часи значно збільшилося. Річ ось у чому. По-перше, війна призвела до появи величезного числа біженців. Частина таких біженців, які приїздили до Бахмача (разом з пораненими воїнами) ешелонами з Мінська, Гомеля, Західної України, осідали у пристанційному селищі й ставали бахмачанами. Інша вагома частина приросту населення Бахмача відбувалася за рахунок „торбешників”, які приїздили до нас за хлібом, щоб роздобути у найближчих селах клуночок зерна. Але повернення додому для них було вкрай важким. Здебільшого було так, що „торбешники” тижнями сиділи на вокзалі – бо вже немає за що купити зерна, немає де його заробити й ніяк виїхати додому. Становище таких бідолах було безпорадним. Ось таких „торбешників” було не десятки, а сотні й тисячі. Вони запруджували вокзал, перони, місцину навколо вокзалу сірою масою в такій кількості, що все навкруги становилося сірим й одноманітним. Й це повторювалося щодня, й щодня ця сіра маса поповнювалася за рахунок нових „торбешників”. Пригадую, коли товарний поїзд з Гомеля під’їздив до бахмацького вокзалу, він зовні не був схожий на поїзд. Здавалося, що на вас рухалася якась сіра велетенського розміру потвора. Людей на дахах вагонів сиділо стільки, що інколи вони проламувалися, і всі, хто були на даху, падали униз на тих, що знаходилися усередині вагону. Тому часто можна було бачити, що дах вагону для міцності зсередини підпирали так званими „військовими” дошками.

 

Хочу розповісти й про таку прикрість, яка відбувалася з „торбешниками”. Нещасні люди, які везли роздобутий клуночок зерна з Прилук, з Золотоноші, з Ічні, розвантажувалися на станції Бахмач-Гомельський, а звідти пішки (бо не було за що найняти підводу, які тоді чергували на станції, як тепер таксі) несли свою безцінну ношу на станцію Бахмач-Пасажирський. Ось тут на перегоні їх зустрічав Євдоким Верещака зі своєю шайкою, які були озброєні канчуками з вплетеним у кінці мідним дротом. Вони відбирали у нещасних їх клуночки, а постраждалі у розпачі брели на вокзал. В їхніх головах не вкладалося ніяк, як могло так статися, що зникла остання надія на порятунок, розтанула, як сніг навесні, надія на виживання рідних, яких вони залишили там далеко, на своїй батьківщині. Ось цей контингент, щоб не загинути, усякими правдами-неправдами влаштовувався на роботу у пристанційному селищі,  згодом вони виписували родину й тут вже продовжували своє життя-буття.

А справи у державі не покращувалися. Хоча Тимчасовий уряд Керенського проголосив „війну до перемоги”, а Лев Троцький, від імені уряду Радянської Росії, не підписав Брест-Литовську угоду про припинення військових дій з Німеччиною, колишня царська армія вже не хотіла продовжувати війну - солдати жадали відпочинку. Вони кидали зброю, фронт й величезними партіями їхали залізницею додому. Ще не встиг бахмацький вокзал оговтатися від „торбешників”, як хвилею принесло нову навалу – солдатів. До цього наш вокзал був сірим, а тепер став сіро-зеленим. У цей час на вокзалі, за розпорядженням керенської влади, з’явився так званий комендантський поїзд з великим загоном вояків, завданням яких було патрулювати станцію, затримувати дезертирів й відправляти їх назад, на фронт. На вокзалі з’явився так званий „комісар” у зеленій військовій формі з тростинкою. Вони й керували, у якому напрямку відправляти потяги.

 

 

У цей же час з боку Москви та Курська посунули ешелони з колишніми полоненими австрійцями, угорцями, які поверталися на Батьківщину. Рятуй-милуй, на вокзалі, як кажуть, ніде було й яблуку впасти. І усі хотіли їсти. Але кухня була лише при комендантському поїзді, де годували комендантську команду. Голодні австріяки й угорці розбігалися по всьому Бахмачу, міняючи формені ватяні піджаки на хлібину. А їх ловлять по Бахмачу командири-пуцери, які відбирають й ватяні піджаки у нашого мужика, а потім бідного солдата-австріяка б’ють лозинами, немов скотину.

Цікаво й сумно було дивитися, як відходив від перону поїзд. Дощенту - й знизу, й зверху, на даху - перевантажений людьми поїзд не може рушити з місця. Тоді довгоногі комісари починають розвантажувати цю сіро-зелену масу, з-під якої не видно й самого поїзда: вони залазять на дах й звідти починають скидати людей та їхні клунки додолу. Знову потяг намагається зрушити ешелон з місця, а торбешники наганяють його й якимось дивом сідають на поїзд знову. Й так один ешелон по два-три рази то відходить, то зупиняється від перевантаження.

У 1920-1921 роках усю країну охопила епідемія черевного (який виникав від поганих санітарних умов) та висипного тифу, який передавався від людини до людини вошами. Ця епідемія забрала, мабуть, більше людських життів, ніж чотирирічна війна. У цей час вокзал Бахмач-Гомельский переобладнали під лазарет для лікування тифозних та обморожених. А цивільне населення майже ніхто не лікував, хворі, разом з ще здоровими, покотом лежали на холодній, цементовій підлозі у залі чекання третього класу вокзалу. Хворих нікуди було дівати, бо у селищі не було жодної лікарні [1]. Тому хворих лікували тут таки. Але яке то було лікування, коли тифозний лежав на холодній цементовій підлозі, не бачив тижнями гарячих страв. А тут щодня тифозний вокзальний зал поповнюється новими хворими. Додайте до всього цього, що крім холоду й голоду, людей заїдала ненажерлива нужа (воша). Не дивно, що люд вмирав пачками. Щоранку на ношах виносили вокзальні вантажники померлих уночі людей та складували у дров’яному сараї. Потім ремонтники копали десь поблизу залізничної колії поза межами станції  загальну яму, о другій половині дня привозили вагонеткою трупи померлих на це імпровізоване кладовище й усіх заривали в одній ямі. Сліди від таких свіжовиритих ям, без хреста й пам’ятника над ними, лишалися ще довго на снігу, й проїжджаючи залізницею, можна було роздивитися, скільки приблизно людей померло за тиждень, місяць і т.д.

Пригадую якось, як була відлига, до нашого двору зайшов босоногий монах, який попрохав у батька гарячої води та куль житньої соломи, щоб підстелити хворим. Його напоїли липовим чаєм, та батько поклав йому на плечі два здоровезних кулі соломи. Монах був такий радий, що підтюпцем побіг на вокзал у надії зігріти й допомогти страдникам.

[1] Найближча від станції лікарська амбулаторія, з місцями для хворих, розташовувалася у містечку Бахмач (тепер села Бахмач-1 та Бахмач-2), але чи був у ці часи, 1917-1920 рр., лікар – не знаю.