Окрім „торбешників” й солдат, ще одним значним у кількісному вимірі вокзальним контингентом були безпритульні діти, або як вони самі себе кликали: жургон, блот, урка, шпана. Більшість з них не мала навіть власних прізвищ – лише клички. Жили вони окремим суспільством, кастою. Звідки б не був хлопчик чи дівчинка – серед них не було ворожнечі. Спілкувалися між собою вони теж власною мовою: батько – пахан, вокзал – бан, їсти – шамать, украсти – збондити, дивується – понтується, тощо [1]. Були в них й свої пісні; найпопулярнішими були „А в саду прі долінє” й „Росія”. Їздили вони залізницею по усіх краях колишньої царської Росії, як поодинці, так й гуртом; взимку – на південь, а з настанням теплої пори року – у Москву й Петроград. Майже на кожній великій станції їх відловлювали й відправляли у дитячі притулки. Звідти вони знову втікали й продовжували свою мандрівку. У ті часи (як й досі) таке подорожування було модним серед дітей: тому серед цих „безпритульних” були не тільки діти-сироти, але й діти цілком заможних й забезпечених пристойних батьків.

 

Зовнішній вигляд безпритульних був типовий: одяг, як правило, з чужого плеча, вічно брудні, нечесані й голодні. Бахмацький залізничний вузол, як великий, мав два дитячих притулки для бездоглядних дітей, бо на вокзалах їх осідало сила-силенна. Так Бахмацький районний відділ народної освіти (райВНО) винайняв пів-будинку Шуби по нинішній вул. Жовтневій й облаштував там дитячий притулок для найменших безпритульників, який вміщував близько 30 малоліток. Сюди з вокзалів міліція звозила дітей віком до десяти років. Штат притулку був нечисельний - лише двоє нянь. Вони були вже досить похилого віку, але самотужки й готували їжу, й прали білизну, й виховували діток, які були завжди чистенькі, простенько одягнені й завжди доглянуті. Пригадую, що протягом 1923-1924 рр. щонеділі „загін” з притулку, очолюваний однією з нянь, прямував до церкви, яка була прибудована до школи. У 1925 році притулок кудись перевели, а цю половину будинку, який належав вищезгаданому Шубі, викупив районний фінансовий відділ й оселив свою співробітницю за прізвищем Ігнатчик, де вона й зараз живе  [2].

Мабуть, на жодному з наших вокзалів не було стільки безпритульників, як на Бахмачі-Пасажирському, куди вони з’їжджалися з п’яти залізничних напрямків. На початку 20-х років  комітет комуністичної спілки молоді (комсомол) доручив піонерській організації провадити серед вокзальних безпритульників виховну роботу й залучати їх до суспільного життя. Й піонери попрацювали досить плідно. Майже кожного прибулого безпритульника вони оточували увагою й теплом. Спочатку нагодують його, обмиють, перевдягнуть й залучають до спільної роботи. А коли безпритульник трохи звикне до звичайного життя, такого підопічного відправляли у Кролевецький або Городнянський дитбудинки.

Пригадую, що у 1923-1924 роках зал третього класу бахмацького вокзалу нагадував цілодобовий пересильний пункт, він надавав притулок усім, хто куди хотів їхати й оселявся у вокзалі доти, поки не потрапляв на свою життєву стежину. А вокзальні й станційні працівники у цей час (революційний та післяреволюційної розрухи) були мучениками. Після своєї зміни вони, трохи відпочивши, знову виходили на вокзал допрацьовувати, й так майже щодня.

Окрім перелічених раніше, вокзал приймав й інші соціальні прошарки. Тут можна було побачити й повій, які, під личиною завербованих, отиралися у приміщенні третього класу, й різних мастей шахраїв, які паразитували на людському горі. Усім-усім наш вокзал надавав притулок.

Навпроти фасаду вокзалу, з південного боку, за колією й ровом, який відокремлював землі залізниці, на рівнинній частині розташовувався досить чималий пристанційний ринок-базар (інший базар  розташовувався у центрі пристанційного селища). Одразу при вході на ринок, на бруствері рову сиділи інваліди Першої світової війни. Один з них грав на гармонії, а інший співав частівки, як кажуть, „на злобу дня”, наприклад:

А в любви своей я уверена,
Если Троцкий не возьмет -
Пойду за Чичерина.

Ой ты бог, ты мой бог,
Куда ботаешь?
Что на небе не сидишь,
Не работаешь?
Ну а бог рассердился
И взлетел на небо,
А оттуда присылает
По осьмушке хлеба...

  Або співали про смерть солдата «в больнице военной», про те, як солдати їдуть на фронт:

…Эшелоны движутся с востока,
С пулемётов скинут чехлы...

А біля перукарні Шила, на пагорбку проти сонечка, співають про своє безпритульники:

 

А в саду при долине
Громко пел соловей,
А я мальчик на чужбине
Позабыл всех людей…
Позабыт - позаброшен,
С молодых, юных лет,
Сам остался сиротою,
Счастья – доли мне нет.
Ох, умру я, умру я,
Похоронят меня,
И никто не узнает,
Где могилка моя.
И никто на могилу
Ко мне не придёт,
Только ранней весною
Соловей запоёт…

Пісня, проспівана дитячими голосами з такою теплотою й безпосередністю, знаходила відгук майже одразу у кожному небайдужому серці. Всі розуміли, що у цій пісні, немов у дзеркалі, відбивається усе життя без вини винних маленьких громадян. Біля цього „хору” завжди юрмилися з мокрими очима жінки, які давали малолітнім співакам милостиню, хто що мав. Здебільшого це був чорний хліб, огірок, пиріжок... 

[1] Цікаве дослідження бахмацького привокзального жаргону початку 20-х років ХХ століття у свій час було вміщене в одному з видань Всеукраїнської Академії Наук під керівництвом М.С. Грушевського. У свій час я подам цей нарис для ознайомлення читачів „Порадника”.

[2] Беріть до уваги, що нарис Дмитром Дорошом був написаний на початку 70-х років ХХ століття.