Господарі, які мешкали поряд з пристанційним базаром (Карлін, Тараховський, Шило, Мовчан, Цуканов, Федір Гришко, Ольховик та інші), були й дійсними хазяями цього ринку, вони рівними рядами поставляли свої ятки, столики, напинало [sic!], крамниці. Торгівля тут йшла всім, хто що мав й хто на що був спроможний. Найкраще у ті важкі часи відбувався розпродаж продуктів харчування: тут завжди можна було придбати тарілку гарячого борщу, юшки, крутяку [sic!] або харені [sic!], пиріжки, вареники, молоко тощо. Торгівля мала міновий характер, обмін здебільшого відбувався на одяг. Особливо було у ціні солдатське обмундирування: онучі – суконні й з недобілу, спідня білизна – холодна й тепла, шинелі – солдатські й офіцерські. На обмін йшли й солдатське взуття, й патронташ, й паски, й башлик. Торгівці приймали майже все, навіть уніформу військ Антанти. Вже за гроші, наприклад, на миколаївські «катеринки» на базарі можна було придбати генеральську шинелю, офіцерські чоботи на високих підборах – краги; японські, добротного сукна, штани – жовтого кольору, з поперечною кишенею. Добре цінувалися також петлюрівський сіро-зелений френч, німецький темно-зелений мундир, американські, з дебелого хрому черевики (їх називали броньовиками). Але продавці не гребували й звичайним цивільним одягом. Коли прослідкувати збоку, то можна було б побачити, що покупець за харчі спочатку обмінює убогі лишки, потім продає одежину, з себе ж зняту, а наприкінці вже проситься до дядька працювати за харчі.

 

До речі, на бахмацькому базарі у той далекий час мали свою торгівлю й китайські кустарі, які на свій лад й манір закликали купувати в них нехитрі вироби з кольорового паперу, шпалери, ліхтарики, паперових голубів й таке інше. Торгували вони й простими кондитерськими виробами з патоки, крохмалю та жовтого цукру – півниками, рибками на паличках.

Там, де  скупчення людей, завжди з’являються й злодюжки -„наперсники”, які починають свою гру на „ніжки й голівки”, з вступною «поемою» про попа. Гра проходила у супроводі гучного сміху й гострих дотепних „солоних” жартів.  Трохи подалі інша група таких же злодіїв веде гру на „чорне програє - червона виграє”. Ясна річ, що виграти у них було неможливо, хіба що навмисно дадуть виграти якомусь простаку, щоб потім обчистити його, як кажуть, „до нитки”. Але ж траплялися такі, що ловились на їхню вудку, а потім залишались, як кажуть, „яко благ, яко наг, яко нема нічого”.

Тут таки ж на базарі безугавним лементом й нахабністю виокремлювалася циганська братія, що почувалися на базарі головними. Молоді й не дуже циганки  чіплялися мало не до кожного відвідувача поворожити „на карту” чи „на планету”. Жили вони тут таки, поряд з базаром, метрів за двісті, де розташувалися табором. Удень у таборі можна було побачити хіба що старих бородатих циганів й таких же старих циганок, які тішили немовлят. Усі інші „промишляли” на базарі: циганки ворожили, а молоді циганчуки стояли гуртом трохи подалі від базару, де продавали або міняли чоловічі костюми, хромові чоботи та фальшиві золоті речі. Як велася торгівля, здається, можна здогадатися: купиш у них чоботи, а коли вдома розгорнеш пакунок, то бачиш лише брудні опорки з старих чобіт. Так само й костюм, й інші речі. Тому всі, хто зв’яжеться з цією ромською компанією, пробкою вилітав звідти, й чистий був, як білка.

Жваво йшла торгівля й оковитою. Самогонка й самогонники брали тут над усіма верх. «Професіоналом» цієї справи у Бахмачі на той час вважався матрос Степан та його компанія. Він був найбільшим винокуром на станції Бахмач, оковиту виробляв й перепродував майже в необмеженій кількості, а зі своєї садиби зробив мало не шинок. Якщо у Бахмачі бійка, поножовщина – це, як правило, біля хати  матроса Степана.

Серйозні злочинці з’являлися на базарі нібито випадково, продаючи речі з пограбованих осель у найближчих селах повіту – селянські кожухи „з вусами”, жіночі вовняні спідниці, шовкові хустки, альпакові фартухи тощо. Базувалися вони у Федора Косого у Гойдоньковому саду, де був їх притон. Зв’язковими у них був Міхель та його дружина Нюрка, які виконували й обов’язки, так би мовити, експедиторів. Вони гарні крадені речі розносили по господах, бо добре знали, кому з домовласників що було потрібно; інколи Міхель навіть брав „замовлення” у господаря на поставку дорогої речі для хазяйської дочки чи сина.

А було й таке. Продавши добрі речі якомусь господарю вдень, вночі ця злодійська компанія обирала такого горе-покупця, як кажуть, до нитки. А коли наступного дня господар бідкався й нарікав на злодіїв, які його пограбували, то наші кутчани лише підтакували йому, добре знаючи суть справи, що й до чого.

Картина бахмацького привокзального базару була б не повною, як не згадати про гроші, котрі були у обігу того часу.

Ви не можете собі навіть уявити, які тільки гроші можна було побачити тоді на нашому базарі! Як правило, вони швидко знецінювалися. Тому мірилом, з яким порівнювали різноманітні банкноти, вважалися гроші старої Російської імперії, повагою серед тогочасного населення користувалися „катеринки” великих купюр, „синички” й десятки. Їх брали всі й усюди. У середині 1917 року Керенський випустив у необмеженій кількості банкноти Тимчасового уряду, але авторитетом користувалася лише одна купюра у 1000 рублів, так звана „думська”. До речі, цей же Тимчасовий уряд випустив розмінні гроші-метелики вартістю у 20 й 40 рублів, які друкувалися на великих паперових листках у півметра квадратного. При потребі їх різали ножицями, як дитячі іграшкові картинки. У обігу були також й гроші української Центральної Ради – гривні й карбованці, які були надруковані на товстому цупкому папері. Ними платили зарплату робітникам й службовцям, але вони не користувалися великим авторитетом, бо вважалися фальшивими. Більший авторитет мали грошові знаки української Радянської держави, але вони також швидко знецінювалися. У 1918 році німці-окупанти привезли з собою до Бахмача власні гроші, кольору „гусячого лайна”, надруковані на цупкому обгортувальному папері. Ці гроші хіба що висіли для відповідних потреб у господарських нужниках.

У 1919 році, з появою у Бахмачі денікінців, бахмачани мали змогу потримати у руках й їхні гроші. Це були гарного друку гроші, але друкувалися вони ледве не на цигарковому папері, такі вони були тонкі. У центрі банкноти височів московський кремль, а через усю купюру – гасло: „Единая и неделимая Россия”. Таких банкнот було настільки мало, що практичної користі від них не було ніякої. Тому в обігу вони були відсутні. Також не мали успіху й гроші „Полевого казначейства Северо-западного фронта генерала от инфантерии Юденича”, хоча вони були теж гарні на вигляд – друковані на гарному папері з водяними знаками та з пам’ятником Петру Першому у центрі купюри.

Найшанованішими грошима були срібні монети вартістю у рубль й піврубля ще царської, миколаївської, довоєнної, чеканки. Дрібніше царське срібло не користувалися попитом, бо під час Першої світової війни дрібні царські монети штампувалися  з латуні й лише зверху були посріблені, а тому їх вважали фальшивими.

Усі ці гроші були в обігу до 1924 року, коли з’явився золотий радянський червонець, на якому був викарбуваний селянин, який сіє зерно з торби. Цей рік можна вважати роком остаточної перемоги Радянської влади на фінансовому грошовому фронті.