У 1930 році усю південну частину нашого міста, всіх мешканців цієї частини, які мали хоча б найменше відношення до обробки землі, об’єднали у сільськогосподарську артіль з обробки землі (СОЗ), яка мала назву імені Т.Г. Шевченка. Головою цього СОЗу був призначений активний товариш Погорілий, а усе колгоспне майно й контора зосереджувалися у садибі заможника Пузиренка, яка розташовувалася на місці теперішнього міського парку. Контора була у головному будинку колишньої садиби Пузиренків, який був розташований паралельно вулиці імені Богдана Хмельницького. Це був гарний, облицьований червоною цеглою будинок,  з двома красивими ґанками. За будинком ріс розкішний сад, у кінці якого можна було побачити земляну виїмку – залишки печі з випічки цегли, яку випалював для власних потреб ще дід Пузиренко. Треба сказати, що колгоспна садиба утримувалася у зразковому порядку, все було на своїх місцях та у робочому стані. Крім гарної садиби, цей колгосп також мав й багато орної землі і сіножаті. Але вік його був теж коротким: земля була розташована за 5-6 кілометрів від центральної садиби, на землях Гойдонькового хутора, майже під селом Тиницею. А це утруднювало обробіток землі та догляд за нею. Тоді було прийняте рішення перенести колгоспне дворище на Гойдоньків хутір, де були збудовані конюшні, комори, хату для контори, млин-вітряк, до якого згодом провели й електрику. Тут вже головою колгоспу обрали Івана Наумовича Іванька. Але й тут не склалося. Після Першого з’їзду колгоспників-ударників, де вирішили об’єднати дрібні СОЗи у великі сільські господарства – колгоспи, доля СОЗу ім. Т.Г. Шевченка була вирішена – він влився у колгосп „Незаможник”. А на Гойдоньковому хуторі лишилася лише рільнича бригада, вже як частина колгоспу „Незаможник”.

Доречно тут згадати й про створений у самому центрі нашого міста єврейський СОЗ „Червона нива”. Утворений він був того ж 1930 року. Головою артілі був обраний Аронов, а рахівником призначений Рапопорт. Артільне дворище було розташоване у садибі Іванька по вулиці Леніна; зараз там колгоспний магазин, що навпроти Бахмацького нарсуду [1]. А землю їм наділили в урочищі Бабачин біля роменської залізничної гілки, яка колись належала Коноплянкам. Основою артілі були молоді євреї, які на той час втратили економічну базу – приватну торгівлю й ремесла, й тому не знали, де працювати. Не маючи фахового досвіду у сільському господарстві, вони все ж вступили у колгосп, маючи сподівання, що він виведе їх із злиднів на широку й пряму дорогу достатків. Тому спочатку всі активно виходили на всі роботи. Особливою повагою (йому довіряли більш, ніж голові Арону) серед єврейської колгоспної молоді користувався візник Сруль, у якого були великі, чорні від роботи, порепані руки, і який привів до колгоспу свою здоровенну кобилу разом з возом та реманентом. У цю артіль записалися й два брати Лазуни – Сидір та Йосип. Їх прихід теж додав наснаги колгоспникам з „Червоної ниви”, бо Лазуни були одвічними хліборобами. Вони ж привезли у колгоспний двір зерно, фураж, тягло, реманент, збрую тощо. Вони ж узялися по діловому за підготовку колгоспу до посівною компанії: разом з єврейськими парубками возили гній на поля, підготовляли посівне насіння, переглядали й ремонтували реманент та збрую.

Погожим весняним ранком 1931 року можна було подивитися на виїзд єврейської артілі на перший (пробний) день посівної кампанії. Лазуни й Сруль виставили кінну техніку на лінійку готовності, молодь їм активно й галасливо допомагала. Виїхали в поле майже в обід, дівчата й молодиці зняли з воза казан, відер на десять, й почали готувати обід. Голова колгоспу Аронов, „озброївшись”  черезсідельником через плече, й повісивши на нього з пів-мішка вівса, показував присутнім, як він буде незабаром сіяти зерно у ґрунт. Набере жменю зерна й давай його жбурляти, немов циркач на манежі: то поперед себе, як то сиплять куркам пшоно, то позаду, то праворуч, то ліворуч. Ті, хто розбирався у цій справі, отетеріли, коли побачили, як голова марнував золоте зерно.
Як далі йшла посівна – історія замовчує, лише Дмитро Климченко, який мешкав поряд з колгоспним дворищем, розповідав, як щоранку у дворищі було чутно незвичайний лемент й крик, але в поле євреї-колгоспники виїздили аж о десятій годині, коли вже сонечко ген-ген над обрієм й добре вже припікає горе-колгоспників. Нарешті червононивники дочекалися жнив, але ні косити, ні жати (крім братів Лазунів) ніхто не вміє. Овес вони виривали руками з коренем й розкладували, ніби в покоси, сушитися. Так той овес „сушився” більше тижня, поки вітер не розніс ці „покоси” по сусідніх полях. А коли євреї-колгоспники усе ж таки зібралися с перевеслами в’язати овес, то в’язати вже було майже нічого. Коваль Пільчевський з батьком, зібравши по полях майже парокінний віз цього вівсяного сіна, привіз його додому.

Господарюючи таким чином, артіль усе ж таки проіснувала неповних два роки, поки в колгоспі залишилися лише брати Лазуни та колишній візник Сруль. А потім Сидір Лазун, зібравши залишки колгоспного майна, відвіз ці пожитки у колгосп „Незаможник”. Деякі бахмачани говорили з досадою: „Сидір присовокупив артілі 90 гектарів землі, а тягла й людей Бог дасть”.
Ось так, були у нашому місті три колгоспи – й не стало жодного!

Банно-пральний комбінат й військове містечко. У 1931-1932 роках у Бахмачі було збудоване військове містечко та банно-пральний комбінат при ньому. Військове містечко було розташоване на розі нинішніх вулиць Першотравневої та Чернігівської [2], де були збудовані два довгі двоповерхові будинки, а у дворі – їдальня. Під час бомбування міста на початку Другої світової війни їдальня була знищена вщент, а казарми були спалені. Довгий час і після війни стіни казарм лишалися, як нагадування про ті важкі воєнні часи. Відбудовані вони біли лише у 50-60-ті роки й туди вже заселилися мирні мешканці Бахмача. Банно-пральний комбінат збудували біли Гойдонькової греблі по вул. Жовтневій [3]. До речі, під час будівництва містечка й комбінату, з метою пришвидшення строків, була збудована залізнична гілка, якою до будівництва підвозили будівельні матеріали. Лазню-комбінат побудували 1934 року й відвідували її не лише солдати (пригадую, що тут проходили санобробку солдати, які їхали з радянсько-фінської війни), а й із задоволенням мешканці міста. Поряд з комбінатом була збудована невеличка електростанція, яка давала світло усьому військовому містечку. На початку війни лазню-комбінат частково зруйнували під час бомбування; так стояла вона увесь період окупації (два роки) у повному забутті. Після звільнення міста, її нижній поверх прилаштували під кінематограф та під книгарню з канцелярськими товарами; будівлю колишньої електростанції відремонтували й там розмістилися виконком і відділи Бахмацької міської ради, яку очолював тоді Дерев’янко. У 1960 році залишки колишнього банно-прального комбінату реставрували й докорінно перебудували. Тепер тут розташувалася Бахмацька районна лікарня, а у будівлі Бахмацької міської ради (колишньої електростанції) розташували пологовий будинок [4].

1. Наскільки я пригадую це місце – це було дворище, де нині збудовані два п’ятиповерхові будинки по вул. Я. Мудрого. Будівля старого Бахмацького районного народного суду, який розташовувався по вул. Леніна, збереглася майже без змін – зараз це будинок Прилуцького Міжрайонного Бюро Технічної Інвентаризації. Біля цього будинку, до речі, зберігся клаптик бруківки, якою була колись замощена вулиця. - Примітка   М.В.

2. Від військового містечка залишилися два двоповерхових будинки, які колись були перебудовані під квартири. Це будинок червоної цегли з „баштою” посередині по вул. Чернігівський, 1. У часи військового містечка тут розташовувалися казарми. Та правий флігель будинку по вул. Першотравневій, 41. Якщо придивитися до нього, то можна помітити, що ця частина будинку має відмінні від інших, високі (до 3,5 метрів) стелю, вікна, планування тощо. Старожили мені розповідали, що на першому поверсі цього будинку у часи військового містечка розташовувалася військова комендатура, а потім – міліція. - Примітка М.В.

3. Залишки цієї греблі з мостом на ній я ще пам’ятаю. Цей дерев’яний місточок був на початку підйому на нинішній шляхопровід через залізницю. З цього місточка ми, малі, влітку майже щодня ловили колись плотву та інший рибний дріб’язок. Патріархальні колись були в Бахмачі часи! - Примітка М.В.

4. Усі ці приміщення збереглися у тому вигляді, коли їх прилаштовували під лікарню (вул. Жовтнева, 66, колишнє терапевтичне відділення, так зване «на кругу»), а у колишній електростанції зараз розташована стоматологічна поліклініка. - Примітка М.В.