Спостерігаємо хвилю всіляких рейтингів: великі люди (наше телебачення оголосило проект «Великі українці»), нові чудеса світу – з якими «Порадник» почав знайомити, 7 чудес України – про які теж писала наша газета. А чим ми, бахмачани, гірші? Хіба у нас їх немає, чудес? Оголошуємо конкурс: звертайтесь в редакцію, заходьте на наш сайт www.poradnik.org.ua – діліться своїми думками щодо визначення об’єктів, гідних цього звання.

Знайомтесь з першим претендентом. А яка цифра повинна бути в назві замість знака питання, залежить від вашої активності, шановні читачі.

 

Мабуть, не існує людини (в усякому разі, дорослої людини), яка б хоч раз в житті не їздила у залізничному вагоні. А ви були у вагоні “на приколі”?

Цього вагона поставили “на прикол” у 1998, а зробили рівно на століття раніше – у 1898 році. Це вагон – музей. І стоїть він на подвір’ї вагонного депо в Бахмачі. Там я і побувала після залізничного свята – 5 листопада.

4-го листопада, до того дня, коли перший потяг прибув до українського міста Львова з Відня у 1861 році, приурочили професійне свято працівників сталевих магістралей України. Та воно поки що не прижилося, у Бахмачі, в усякому разі, традиційно святкують першої серпневої неділі – «старе» свято теж залишили, дипломатично вийшовши з цієї ситуації: назвали його Днем профспілок заліничного транспорту. Знайомі залізничники ділилися: влітку і “на природу” виїздять вже за традицією, і в парку погуляти приємно, а яке ж свято у холодну, “нельотну” погоду листопаду. Але офіційно відзначають: вітання від керівництва Південно-Західної і все, що до свята (у кого на що фантазії і грошей вистачило) по всіх залізничних підприємствах відбулося. Свято пройшло – і знову покотилося: будні, проблеми щоденні, знову день за днем… відлічуються роки. А де залишається кожен наш день, наш час? Він збіжить – хто про нас згадає? А ми ж теж колись будемо минулим, історією. Так думаєш, коли споглядаєш щось не сьогоденне, нібито прокидається якась генетична пам’ять в тобі: чи то будинок, чи то вагон, який вже ніколи не побіжить по рейках…зупинись, перехожий, це – шматочок вічності. Так я зупиняюсь, коли бачу цей унікальний вагон. Можливо, того й хотів його автор – Дятлов Станіслав Анатолійович? Можливо, я й не вгадала думку автора. В усякому разі, цей музей – явище не ординарне і заслуговує на те, щоб називатися одним з чудес Бахмача. Отже, беру на себе сміливість розповісти про одне з…(?) чудес нашого міста. Дещо, що змогла вияснити. Екскурсію вів інженер вагонного депо Лук’яненко Олександр Федорович.

Цей музей – втілена мрія Станіслава Анатолійовича Дятлова, начальника депо з 1987 до 1999 року, його «дитя».

Напівзруйнований старий вагон привезли зі станції Гречани Південно-Західної залізниці, за допомогою двох автомобільних кранів поставили на рейки, які були збудовані за допомоги КМС- 285, і почали відновлювальні роботи. Найстарші працівники депо, які ще пам’ятали вагони такого зразка, зробили вагонний інтер’єр фактично з нуля, нічого всередині не було. Не збереглося й ніяких ескізів, зразків. Столяри Мироненко О.Б. і Левченко В.Л. робили все по пам’яті. А потім був заклик по депо – створювали музей всім миром.

Ви піднімаєтесь дерев’яними сходинками, відчиняєте двері і …потрапляєте в XIX століття! Здається, що в ліхтарях (вони – справжні, тих часів!), котрі висять над переходами від купе до купе,зараз спалахнуть свічки – невидима рука провідника-привида піднесе сірника, голос з минулого оголосить:”Поїзд рушає!” і ми почуємо гудок…А ось і форма залізничника висить на стіні – начебто щойно той хтось невидимий перевдягнувся, поставив скриньку (маленька дерев’яна, для харчів в дорогу)…Старі телефони, освітлювальні ліхтарі: зі свічкою, гасовий (пам’ятаю, у дідуся, який працював все життя на залізниці, був такий); старі книги - “Технический железнодорожный словарь” за 1946, старі газети - “Сигнал”- це вже ближче до нас. Йдемо вагоном далі, історія – теж іде: ось вже й червоний перехідний прапор, це було зовсім недавно.

Та й відкриття самого музею-вагона теж було нещодавно – 1998 року, до Дня залізничника. Так і написано на ньому, на дерев’яному вагоні, обшитому залізом, зовні:

Построен в 1898 г.
Открыт в 1998 г.

А всередині – шлях вагонного . На фотографіях в “Книзі пошани”, перший запис в якій за 1956 рік: “Шиш Степан Михайлович, 1903 г.рождения, осмотрщик-пролазчик” – пролазив під вагонами і перевіряв гальмове й інше обладнання. На стендах “Почесні залізничники”, “Наша історія”, “Ветерани Великої Вітчизняної”, “21 століття – крок до нового життя”…

 

 

І хоча й крокує вагонне депо до нового життя, залишаються тут ті старі цінності, які, за великим рахунком, є вічними: повага до людей праці. Не так вже й часто побачиш зараз дошки пошани, тут вона – біля входу. Можливо, це тому, що традиція закладалася тоді, в 1998 – повага до історії і людей, що її творять. Можливо, це й було головним на думці автора цього унікального музею?

І продовжує її депо сьогоднішнє на чолі з Бойком Євгенієм Івановичем.

І добрі традиції вагонників множаться, адже добро має таку властивість. Вже кілька років поспіль депо є шефом Батуринської школи-інтернату. Вони не хваляться своїми добрими справами – скромно і тихо допомагають, по-сімейному, чого найбільше і потребують ці діти. Що цікаво – той же день, 4 листопада, є святом працівників соціальної сфери, людей, які допомагають малозахищеним: одиноким, стареньким, дітям. Чи не символічно? Деповці це саме роблять за покликом душі, не за професією. Може, й відпаде потреба в таких соціальних службах, коли всі ми станемо добрими людьми?

А ось вагон-музей стоятиме пам’ятником такій, добрій, справі.

До речі, в нашому місті залізничних реліквій вже три: ще є відомий всім вагон біля переїзду і пам’ятник біля КМС –285.