Кадри вирішують все?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
День вчителя, як завжди урочисто і красиво святкували. Виступали всі, кому належить виступати, вручалися грамоти, співали-танцювали-смішили артисти, дорослі й малі. І так, мабуть, мусить бути – потрібно свято душі. І вчителі, як власне, люди всіх професій, на нього заслуговують. Але мені подумалось інше: а чи не замало ми говоримо про величезну відповідальність вчителя? Чи не забагато дифірамбів? Ми звикли говорити про цю, дійсно святу професію, патетично й піднесено. Так і треба. Коли вчитель дійсно їм є. А як часто буває навпаки! А якщо то була перша вчителька, перші уроки життя? Можливо, комусь вони скалічили душу. Як часто ви, вчителі, замислюєтесь над цим, коли раните учня словом і неправедним вчинком? Я згадала свою першу вчительку. Мої роздуми вийшли несвятковими.
 
...Нас, всіх дівчаток, вона попросила вийти з класу. Та ми знали – навіщо. Одній симпатичній нашій подружці старшокласник написав записку. Всіх хлопчиків вона змусила робити обшук. Чи лише у Іри, чи у всіх – ми й досі не знаємо. Що цікаво, зараз не всі й згадали цей випадок, коли ми, вже на черговий ювілей, збиралися класом. А ось нам з Наталею так це врізалося в душу. За професією Наталя – не вчитель, а я – стала ним з почуття протесту. Саме так: коли постало питання вибору, я вирішила – стану вчителем, щоб не бути такою, як вона. І коли мене учні “доводили”- згадувала той свій, дитячий, урок і вмовляла себе: не образь, хай краще вони тебе образять, а ти їх простиш, бо ще не відають, що творять. Навчилась, особливих конфліктів з дітьми не було, а от вірші мені писали. Я не працюю в школі давно, але твердо знаю: якби не виходило – я б пішла з школи. Переконана, що виховання в школі – на першому місці, а математика чи література – це лише допомога дитині знайти свій талант. А от “не вбити Моцарта в його душі” грубим дотиком (Сент-Екзюпері, “Маленький принц”) – це вже талант учителя. І без нього він - не вчитель, а просто спеціаліст з дипломом.

І для таких я у школі на видному місці радила б вивісити табличку: ”Обережно! Душа!” Як “Обережно, пофарбовано!” на лавочці – аби не гепнулись з усього маху.

Згадуючи свою школу в День вчителя, я з теплотою пом’янула вдячним словом незабутню мою Белу Абрамовну Шльонську. Надзвичайно доброї душі людиною була, уроки її пливли тихо й спокійно, немовби моє улюблене “бабине літо”. Я закохана була в літературу і, мудрий вчитель, вона подарувала мені на день народження книги, як вчора те було, пам’ятаю – про Г.Сковороду. Хоча викладала Бела Абрамівна російську! Замітьте – вчитель подарував учневі, а не навпаки. І не якусь прагматичну річ( як-то золото, килим, чобітки...як відбувається у випадку “навпаки” в нинішні часи) –а книги. І тоді у вчителя зарплата була незавидна: вже на пенсії їздила вона в сільську школу працювати, не соромилася стояти щодня на автобусній зупинці (тож добре, що зараз політика “підгодовує” вчителів – тоді доводилось лише знаннями заробляти).

Згадуючи свою школу в День вчителя, я пригадала надзвичайний похід з нашим любим Василем Максимовичем Івановим. Наш класний керівник повів нас в Батуринський музей. Уявляєте – пішки! Багато подробиць не пам’ятаю, але оте враження чогось просто фантастичного залишилось на все життя. Хай Вам здоровиться, дорога наша людино! Ну що, скажіть, для того якісь кошти потрібні були, на нестачу яких нині всі, вже за звичкою, нарікають? Та ні, просто все та ж таки мудрість Вчителя.

І не треба зайвого пафосу. А професії...ну що ж: “всякие нужны и всякие важны”.

Як не крути, а вірне було гасло радянських часів:”Кадри вирішують все!”

Н.Теплова