Це було нещодавно…

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(із спогадів старого адвоката)
 
ШЕКСПіРІВСЬКІ ПРИСТРАСТІ В ТИНИЦІ

На початку 70-х років минулого сторіччя автор цих рядків, уже маючи десятирічний досвід адвокатської діяльності, оселився у відомому, зокрема залізничним вузлом, місті Бахмачі. Одразу «пірнув» у щоденну адвокатську рутину. Разом з колегами намагався реально допомогти людям розв’язати їх великі й малі життєві проблеми. Звичайно, пов’язані із застосуванням норм права, але часом не лише.

Однією з перших клієнток на бахмацькій землі була така собі Олена М. – особа взагалі-то нічим особливим не примітна, але молода й червонощока. Правильної й міцної статури, досить самовпевненого складу характеру. Нічого несподіваного не було й у тому, що привело її до юридичної консультації: не склалося подружнє життя, з усім, що з цього випливало – розлучення, аліменти на дитину, поділ майна. Усе сумне й рутинне. Складнощі, здається, виникли лише з поділом, де адвокат не міг бути корисним. Обоє з подружжя бажали б одержати грошову компенсацію за частину хати в малому селі й виїхати. Суд же, як звичайно, поділив майно у натурі.
 
В Олени була сестра-близнючка, а дитина виявилася ровесницею моєї дочки. Можливо, саме через це дана особа й запам’яталася. Тому, коли років за десять почув, що Олену застрелив її чоловік чи співмешканець і сам застрелився, настрій зіпсувався більше, ніж від повідомлення про трагедію з невідомими людьми.

Знайомим був і вбивця. Щоправда, лише «кашкетно», як батько кількох співробітників, з якими доводилося стикатися по роботі. Це був такий собі Микола Карпович С. Відомо було, що років десять тому, коли наймолодша дитина у їх багатодітній сім’ї досягла повноліття, він покинув дружину, яка зістарилася набагато раніше за чоловіка. Дорослі діти рішуче не схвалили це, відвернулися від батька й демонстративно з ним не спілкувалися. У 1974 році Микола Карпович одружився із вдовою К. Марією Кузьмівною. Оселився в її хаті, у селі Тиниці нашого району. Її єдина доросла дочка нібито мешкала в місті Дніпропетровську й працювала десь у геології, в особисте життя матері не втручалася. Тож проблем з цього боку не було.

Їх подружнє життя тривало 10 років. Марія Кузьмівна захворіла й 25 червня 1984 року померла. Микола Карпович став власником всього майна двору.

Навмисно не торкаюся морально-етичного боку цього факту, бо стався він згідно з законодавством, що діяло на той час. Існувало навмисне створене – не інакше як на замовлення ворогів селянства – поняття так званого колгоспного двору. Його майно належало членам двору на праві сумісної власності. Члени двору, що вибули і не брали участі у веденні даного господарства, за три роки втрачали право на частку цього майна. За малим винятком. У разі смерті члена двору спадщина на його частку не відкривалася. Точніше, відкривалася, але лише в разі смерті останнього члена колгоспного двору. Майно залишалося у власності інших членів двору.

Саме згідно з тим законодавством майно, що залишилося по смерті колишньої вдови й стало належати не її дочці, яка була відсутня більш трьох років, а новому материному чоловікові. Він-бо став членом колгоспного двору. Микола Карпович довго не сумував. Десь за три місяці  привів нову хазяйку – Олену М. Він був такий собі дядько з покоління батьків,  водій за фахом, фізично дуже міцний. Бо ж насмілився запропонувати співмешкання молодичці, яка за віком годилася йому в дочки та й  за темпераментом не була флегматичкою.

Розповідали, нібито, коли вони ще домовлялися про сумісне мешкання, С. заявив Олені, що не вірить у її палке кохання до нього, старого. У кращому випадку розраховує на повагу й тверезий розрахунок на одержання майна з його смертю. Проте попереджає, що зради не потерпить – уб’є, аби не сміялися над його старістю.

Живий характер Олени вже за кілька днів дав привід для вибуху справді африканських ревнощів Миколи Карповича. А вірогідніше, що справжнього приводу зовсім й не було, а міг мати місце злий і нерозумний жарт когось з колег-механізаторів на роботі ще й у присутності Миколи Карповича на тему того, наскільки близько і як саме він був знайомий з Оленою. Або й навмисний наклеп на нещасну, наприклад, з боку молодиці, яка б хотіла заволодіти майном, що залишилося по смерті Марії Кузьмівни. Та й сам Микола Карпович для молодиць постбальзаківського віку ще представляв певний інтерес за прямим, так би мовити, призначенням. 

Того дня С. зустрів Олену на порозі будинку з рушницею в руках. Яка відбулася розмова, вже ніхто не розповість. Пролунав постріл – і Олена була вбита наповал. Вистрелив тиницький Отелло і в себе, але сконав лише на третій день. Просив не рятувати його, зривав пов’язки.

*    *   *
Однак, це ще не був кінець «маленької тиницької трагедії»...
 
(ДАЛІ БУДЕ)
 
 Е.С.Рохін