Чи не щодня в судових дебатах можна почути, а часом і прочитати у вироку посилання на обставини, що пом’якшують або обтяжують вину підсудного. Між тим, у законодавстві мова йде зовсім про інше, а саме про обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність або, за останньою редакцією Кримінального кодексу, покарання.

А вина і покарання – це зовсім різні поняття.

У роки навчання у Харківському юридичному інституті, нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого,  я одного разу спостерігав таку картину. Йдуть вулицею Пушкінською, де розміщується наш інститут, два парубка – один, мабуть,  навчається у Харкові не перший рік, а другий щойно  вступив. Старший, напевно, знайомить молодшого з містом. Порівнявшись з юридичним інститутом, вимовив щось на кшталт: «А це – інститут, де невідомо що вивчають», тільки дещо «простонародніше».

 

Так от: цитоване у абзаці другому цих нотаток – це і є крапелька з «азів» того, чому навчають у юридичних вишах. А те, яке це має практичне значення, спробую проілюструвати на прикладі кримінальної справи О. Сергія Дмитровича.

Він обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною 3 статті 101 КК УРСР, тобто умисному  заподіянню  тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, і каралося тоді позбавленням волі на строк від 5 до 12 років. А засуджений врешті за статтею 98 КК УРСР, тобто за вчинення вбивства з необережності, і покараний умовним позбавленням волі з обов’язковим залученням до праці у місцях, що визначалися органами, які відали виконанням вироків, строком на 2 роки.

Що ж саме сталося і як розгорталися події?

О., 1962 року народження, уродженець Сумської області, у селищі Дмитрівка Бахмацького району оселився у 1982 році. Працював у місцевому колгоспі. На час події, а саме 7 червня 1987 року, був одружений, мав на утриманні малолітню дитину.  Мешкали на найманій квартирі. У цей день дмитрівчани  відзначали храмове свято ( на Зелену неділю - ред.) Подружжя О. запросили у гості до себе такого собі М., молодика за селищними мірками «крутого», з яким Сергій приятелював. Той одразу відвідати їх не зміг, бо провідував дружину в лікарні. Тож подружжя О. трохи погостювало  у найближчих сусідів та й повернулося додому, а згодом завітав і М. Що відбулося далі, хай розповідає слідчий, який в обвинувальному висновку висвітлив події таким чином.

 «М. і О. перебували вже у стані алкогольного сп’яніння. У квартирі О. М. почав у зухвалій формі чіплятися до дружини О.  Коли О. зробив зауваження про його нетактовну поведінку, М. запропонував вийти надвір і «розібратися». Вийшовши надвір, О. спитав, чи справді М. збирається битись. Той відповів, що так, і став у стойку боксера. Тоді О. наніс йому навмисне з метою заподіяння тілесних ушкоджень удар кулаком у ліву половину обличчя. М., розвернувшись на 180 о навколо своєї осі, упав навзнак, головою до ніг О.».

Далі описані марні намагання реанімувати М., відтворені пояснення свідків і з посиланням на висновок судово-медичної експертизи зазначалося, що «смерть М. наступила від сукупності ушкоджень, що утворилися від удару кулаком з наступним падінням і вдаром головою об землю».

У судовому порядку справа розглядалася неодноразово. Це   зразок того, як інколи, на щастя, лише зрідка, некваліфіковане втручання суду другої інстанції виявилося шкідливим для правосуддя.

Справа розглядалася народним судом Бахмацького району два дні – 18 і 19 серпня 1987 року. Згідно з тогочасними нормами кримінального процесу у такому складі: професійного судді (головуючий) і двох народних засідателів. Прокурор вважав правильною юридичну кваліфікацію дій підсудного як  навмисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло смерть потерпілого, і пропонував обрати О. покарання у вигляді 6 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Захист (у моїй особі) вважав, що вчинене повинно кваліфікуватися як  ненавмисне вбивство  і бути покараним відпо-відно. Суд погодився із захистом у головному – кваліфікації вчиненого О. за ненавмисне вбивство - і засудив мого підзахисного до умовного позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці  строком на 2 роки.

Прокурор і потерпілі не погодилися з таким вироком і принесли касаційний протест (прокурор) та касаційні скарги (потерпілі) до Чернігівського обласного суду. Усі касатори вважали, що засуджений покараний надто м’яко, а прокурор до того ж не погодився з визначенням „ненавмисне вбивство”.

Ухвалою Судової колегії з кримінальних справ Чернігівського обласного суду вирок нарсуду був скасований, а справа направлена на додаткове розслідування. Слідчий прокуратури Чернігівської області також був не згодний  з визначенням „ненавмисне”,  і справа О. вдруге була направлена до Бахмацького суду  за обвинуваченням у навмисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, що   потягло  смерть    потерпілого.        Треба     сказати, обвинувальний ухил узагалі в ті часи був системою.

І знову прокурор пропонував позбавити О. волі на 6 років, і знову захист переконував суд у тому, що мало місце необережне вбивство. Суд засідав у новому складі - і головуючий, і засідателі були інші. Проте, вироком від 15 грудня 1987р.О. знову був засуджений за ст.98 КК УРСР до такого самого  покарання, як і минулого разу. Але що цікаво: при цьому голова мав окрему думку, вважаючи перекваліфікацію вчиненого неправильним, а засідателі – свою, яка й перемогла, врешті. Це, між іншим, спростовує презирливе найменування народних засідателів «кивалами».

За таких обставин, коли суд не має єдиної думки, закон наполягає на   касаційному  розгляді справи. До того ж знову протестував прокурор і скаржилися троє потерпілих: мати, дружина та сестра загиблого.

Ухвалою Судової колегії у кримінальних справах Чернігівського обласного суду від 14 січня 1988 року протести залишені без задоволення, а вирок районного народного суду – без змін.