Ким бути – це питання, що неодмінно постає перед кожною молодою людиною. Питання першочергової ваги, бо, якщо глибоко замислитись, то щастя дорослої людини залежить від порівняно небагатьох складових. Це – кохана половина (дружина, чоловік), пристойне житло, улюблена робота з пристойною зарплатою, відсутність нещасть (смерть, хвороба близьких людей).

Адвокат – одна з правознавчих професій. У цьому статусі автор біля 40 років присвятив правозахисній діяльності. Та й без «статусу», як то кажуть, «на заслуженому відпочинку», час від часу люди звертаються до професійного й життєвого досвіду колишнього адвоката. Зрідка, юристи. Інколи, як раніше казали, «на прохання трудящих», шкапі доводиться згадати, що «були  і ми колись-бо рисаками»: дати консультацію, допомогти у складанні ділового паперу…

Залишаюся у переконанні, що адвокат – одна з найкращих, найшляхетніших і… найцікавіших професій. Не нарівні з лікарями й педагогами, які взагалі мають бути улюбленцями народу. Проте, що стосується людяності та цікавості – чи не найкраща. Тому й намагаюся пропагувати її хоча б розповідями із практики. Та інколи – супутніми міркуваннями. 

 

Днями дізнався, що маю власного читача, який слідкує за «Спогадами». Ми знайомі особисто, і, напевне, шановний сприймає мене як людину веселу. Бо зауважив, що «старий адвокат» щось посумнішав. Можна на це відповісти, що займався справами здебільшого невеселими, тому й розповіді сумні. Проте, поміркувавши, пригадав і таке, що викликає здоровий сміх. Отже, наступна „серія” спогадів:

Одного разу довелося захищати людину, що звинувачувалася у намаганні вчинити підпал будинку, який частково належав і палію. Документи про ту справу не збереглися, була вона загалом-то досить пересічною, але причина, через яку громадянин наважився на таке чорне діло, запам’яталася.

Було це у селищі Дмитрівка – і подія, й виїзна сесія Бахмацького райнарсуду. Фабула справи проста, як мукання. Чоловік розпився, дружина з ним розлучилася і майно поділила. Лінія по-ділу будинку проходила через стіну, яка відділяла кухню, що залишилася за дружиною, від «зали», яку виділили чоловікові. До цієї частини будинку ніяких службових споруд (веранда,  ґанок) не прилягало. Колишня дружина повинна була власним коштом закласти наглухо прохід між приміщеннями, а колишній чоловік - облаштувати вхід до своєї частини на місці одного з вікон. Тимчасово він стрибав через вікно, а прохід із зали до кухні забили шалівкою. Тобто звукопроникність була абсолютною.

Стояло спекотне літо. Хильнувши зайвого, чоловік повертався з гостини і розмірковував над тим, де ж відпочити. Удова, до якої він притулився після розлучення, попередила, щоб п’яним не навертався їй на очі, бо у неї хворе серце і вона, розхвилювавшись, може просто вмерти. Він цього не хотів. Влаштуватись попідтиння – соромно. Він до такого ще не докотився. От і згадав, що має половину будинку, де ще й пара ослонів залишилася, а у його частині сараю – ще й солома торішня. Словом, не фешенебельний готель, але переночувати літньої пори можна. Завернув «додому», заліз у вікно, почав совати ослони й мостити солому. У цей же час за дверима, забитими шалівкою, колишня дружина пригощала любого друга. Він перехилив чарчину, чує совання ослонів за дверима і потягло його на співи. Репертуар вибрав із підтекстом і завів:

Я знаю, у красотки
Есть сторож у крыльца,
Но он не загородит
Дорогу молодца.

Стріла втрапила в ціль – колишній чоловік почув ці слова і спалахнув образою: «Так ні ж – загороджу!» - і чиркнув запальничкою. Солома не зайнялася, а вибухнула – палія викинуло у вікно. На щастя, поблизу було кілька рішучих чоловіків, які одразу вскочили у вікно і затоптали палаючу солому. Тяжких наслідків не трапилося. Тому й засуджений палій був не надто суворо.

Захищаю жінку, яку звинуватили у вчиненні тяжкого злочину. Малоприваблива чоловікоподібна особа з прокуреним голосом і пальцями, із кількома прізвищами на кшталт «Рябченко, вона ж Савченко, вона ж…», що провела більшу частину життя в ув’язненні. Обвинувачення виявилося «шитим білими нитками», ґрунтувалося більше на припущенні, що така особа здатна на тяжкий злочин, ніж на доказах. Результати судово-медичної експертизи навпаки свідчили про її алібі. Тому за клопотанням захисту справу було повернуто на додаткове розслідування.

У ході судового засідання допитувався свідок, відносно якого були вагомі підстави вважати, що це він, а не підсудна, учинив злочин. Даючи свідчення, він потів так рясно, як я ще не бачив ні у кого. Піт струменів по обличчю, часто капав з підборіддя, а з лоба просто бризкав. Після закінчення процесу я спитав у судді, чи звернув він увагу на це. Він відповів, що звернув, але це може бути не більш як підставою для підозри. Та і як таке відобразити процесуально, на папері? Хіба що так, як зазначив у протоколі один працівник міліції, який розслідував крадіжку курей? Приблизно так:

…«Коли ж я розгорнув наволочку, в якій переносилися кури, розгорнув її та вивернув, а з неї посипалося куряче пір’я, то підозрюваний зблід і став голосно випускати повітря з кишечника».

* * *

До юридичної консультації несміливо заходить добре знайомий нам пра-цівник м’ясокомбінату. Завідуючий своїм «начальницьким» баритоном суворо питає його:

- Ти, перш ніж зайти, стукав у двері?
- З-здається стукав.
- А чим? Рукою чи ногою?
- Рукою, звичайно.
- А треба було ногою!
- Ч-чого це?
-Бо руки мали бути зайняті…