Не відчиняй двері дому свого, якщо в нім живе щастя
/ 0
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 23 березня 2012, 23:58
Юрій сумно дивився на своє відображення у дзеркалі: темно-карі очі, біляве волосся, повні та звабливі, як у дівчини, губи. Він не хотів іти на вечірку, бо не любив людних шумних місць, голосної музики й диких танців.
На його курсі було більше дівчат, вони називали його Юрчиком, Юрасиком, що неабияк дратувало хлопця. Він завше мріяв стати журналістом і вже був на півдорозі до мети. Тож почувався дуже щасливим.
...Він таки вирішив піти на вечірку. Став собі осторонь. Подумки дивувався: і що молодь знаходить у цьому?
– Чого тут стовбичиш? – як з-під землі виріс приятель Богдан. – Коли вже тебе перевиховаю? Сила-силенна дівчат довкола – одна краща за іншу, а ти в кутку топчешся. Іди, запроси когось на танець. Уже третьокурсник, а поводишся, як у першому класі.
Слухаючи товариша, Юрій відчув на собі чийсь пильний погляд. Повернувшись, просто онімів, побачивши дівчину з виразними блакитними очима. Відчув, як блідне, а земля тікає з-під ніг. А ще відчув невимовний страх, бо вже знав, що знайомство з цією дівчиною може круто змінити його життя. Охоплений тим страхом, Юрій побіг до виходу. Там наткнувся на однокурсницю Лізу.
– О, Юрасику, тобі що, сумно? Ходімо зі мною! – і потягнула хлопця за руку.
Він не опирався. Ішов за Лізою, аж поки не зіштовхнувся лице в лице з тією красивою дівчиною. Вони стояли зовсім близько – мало не торкалися одне одного. Знайомство було неминуче.
– Це Ліля, моя подруга, познайомтеся. Залишаю тебе, Юрасику, на неї, – за-сміявшись, Ліза кудись зникла.
Юрій заворожено витріщався на нову знайому. Мимоволі вирвалося:
– Яка ж Ви чарівна! Ні, аж надто вродлива й чарівна! Та й ім’я у Вас таке... Лілія. А я – Юрій, студент. Та цієї миті захотілося стати художником, щоб Вас малювати...
Вони довго розмовляли на усілякі теми. Юрія вражала глибина її мислення. «Це така рідкість – краса і розум, втілення усіх чеснот в одній людині, – думав він. – Я збожеволію, якщо вона не буде тепер постійно поряд. Я її вже кохаю…»
У цьому світі все таке закономірне: є зустрічі, і є розлуки. Ліля поїхала у своє місто, а для Юрія життя стало пусткою. Хотів, аби кохана була з ним, але ж не покине він навчання! Ліза, яка їх познайомила, якось сказала:
– Що, закохався? Щоб ти знав, Ліля – як та квітка на водному плесі – недоступна. Мусиш боротися. Юрчику, якщо серйозно закохався, то забирай її сюди, або ж їдь до неї, бо така перлина довго сама не буде. Зрозумів?
Хвилин із десять Юрій стояв непорушно. Життя постало перед ним у вогненних барвах, навіть здалося, що йде крізь полум’я. Ніколи не відчував цього раніше. Згадав Лілин голос, її ніжні білі руки, її усмішку. Чому ця дівчина саме тепер з’явилася в його житті?..
Усе-таки за два роки Юрій навчився малювати. Його приваблювали тільки пейзажі та красиві обличчя. Він мріяв намалювати кохану, відтворити її неземну красу на полотні. Наважився поїхати до неї. Запропонував, аби попозувала для портрета.
Аж через рік здійнив мрію – намалював усе-таки дівчину. Нікому не показував, ховав удома, готував для Лілі сюрприз. Кохав її безтямно, їздив до неї, чекав, коли закінчить навчання і переїде до нього. Батьки йому вже квартиру придбали.
Тільки не знав хлопець, що життя ніколи не йде прямою вулицею, неодмінно будуть повороти, перехрестя та глухі кути…
Якогось чудового дня у його двері подзвонили. На порозі стояв вродливий чоловік. Широко усміхнувся й вигукнув:
– Юрчику! Як же ти виріс! Не впізнаєш? Я ж твій дядько Ігор, колись на спині тебе катав.
Юрко був здивований. Не любив отаких візитів без попередження. Дядько все торохтів, як летів сюди з Якутії, як мріє відпочити місяць-другий. Коли сестра, Юркова мати, повідомила, що той живе сам, Ігор вирішив пожити в нього.
– Валюту маю, на шикарний відпочинок нам вистачить, – хвалився.
Добряга Юрій погодився з пропозицією. Не виганяти ж рідного дядька! Той на радощах забивав холодильник усілякою смакотою, розповідаючи про себе: йому вже 45, двічі розлучений, має квартиру, машину, більше не хоче одружуватися.
– І ти, Юрасю, не одружуйся, – повчав. – Це ж ярмо: туди не йди, того не роби. Воля – ось що найцінніше в житті.
Коли Юра їхав на роботу (він уже працював у газеті кореспондентом), дядько відпочивав. Якогось вечора племінник застав його в якомусь дивному настрої. «Що це з ним?» – думав. А дядько одразу й випалив:
– Ох ти ж тишко! Хто це зображений на портреті в тебе у кімнаті? Хто?
Юрко сполотнів:
– Хто Вам дозволив?!
– Ти чого? Я ж тільки подивився, – здивувався з такої реакції дядько. – Ти її знаєш? У житті такої красуні не зустрічав. Покажи мені її. Познайом. Ну, скажи хоч, як зветься…
Юрій сів на стілець, витер піт із чола:
– Це моя наречена. І портрет я малював.
– Та на цю картину молитися можна! – вигукнув дядько. -Уявляю, яка вона в житті!
Уже через два тижні дядько узяв у прокаті машину, й вони удвох мчали у сусіднє місто по Лілю. Коли Ігор побачив дівчину, його заціпило. Дорогою назад він не вимовив і слова.
…Молоді готувалися до весілля, Ігор у всьому допомагав. Друзі заздрили Юрієві, казали, що йому нечувано поталанило: і красива, і розумна, і тиха-тиха. Він знову її малював: Ліля на фоні блакитного неба, Ліля, вбрана у все білосніжне, сидить у кріслі. Уже всю кімнату її портретами обставив.
За тиждень до весілля Юрій повернувся додому й подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Дістав ключі, дивуючись, де ж усі поділися. Увійшовши, побачив на столі аркуш, де Лілиним почерком було написано: «Твої батьки на дачі. Я поїхала назавжди з Ігорем у Якутію. Прости. Ліля».
Юрій сів на крісло. Із ящика дістав пляшку горілки, купленої на весілля. Залпом випив, хоч у житті й пива не куштував. Серце розривалося від болю і розпачу. Три дні пиячив. Потім приїхали батьки, відвезли його в лікарню, тиждень відкачували. Він не хотів жити. Батьки місяць за ним доглядали, а Юра тільки лежав і дивився у стелю. Почуття до Лілі впереміш із болем через зраду цвяхом сиділи у серці. Виправдовував її й не міг виправдати.
Минув рік. Юрій за той час розрахувався з роботи і малював пейзажі. Мама заховала усі Лілині портрети. А він жив як у сні. Якогось дня ненька простягнула йому конверт. Узяв його в руки, подивився й притис до грудей. Це був лист від Лілі. «Коханий мій! Тисячу разів прости! – писала вона. – Я чекала великого кохання, не цінувала твоїх почуттів, а натомість отримала велике багатство і водночас – знущання, зневагу й розпач. Мені забажалося чогось недосяжного… Треба боятися своїх бажань, вони ж бо збуваються! Врятуй мене, якщо зможеш. Ліля». У кінці була адреса.
Він полетів у далеку Якутію і привіз вагітну перелякану Лілю. Дядько навіть не сперечався:
– Можеш забрати цю істеричку, ось гроші на квитки на літак. Прости, Юрчику, біс поплутав.
Через чотири місяці Ліля народила синочка, якого назвали Юрчиком. Згодом отримали грошовий переказ від дядька з припискою: «Купіть собі машину». Юрій поривався відіслати гроші назад, але батьки таки купили на них автівку молодим.
…Юрій простив Лілю. І ніби все було гаразд. Життя добряче провчило його. У нього не було друзів, а у Лілі – подруг. Він нікому не довіряв, усе казав: «Нікому не відчиняй дверей свого дому, якщо в ньому є щастя, бо його вкрадуть у тебе».
Через десять років до них приїхав дядько Ігор, став на коліна й просив прощення:
– Я не можу померти з цим гріхом. Не кохання шукав, а насолоди…
– Прощаю, – мовив Юра і зачинив перед дядьком двері.
Олена ЮЗВЯК