На Радуницю (день поминання рідних) я зі своєї бабусею Мазурочкою ходила не тільки на громадянське кладовище, а й на Лісове. „Лісове –партизанське” – так його назвали люди. Ми з бабусею прибирали могилки, ставили на них воду в склянках, а на склянки - окрайці хліба. Підходили інші люди. Тоді розстеляли на траві велику скатертину, на неї клали поминальні страви. Добрим словом, червоним вином, хлібом пахучим, партизанською кашею поминали тих, хто віддав своє здоров’я і життя в ім’я Перемоги над фашизмом.

На кладовищі були дві могили, розташовані поруч. Одна - звичайна по довжині, а друга - коротша. Про них бабуся Мазурочка мені розповіла, що у більшій могилі похований Сашко- Ємуранчик, а у меншій – його пес Дружбан.

- А чому Ємуранчик? – запитала я.

- Він при земному житті був спритним, плигучим, вертким, наче гризун степовий - ємуранчик, - пояснила Мазурочка.

- Пес теж був партизаном?

Бабуся посміхнулася:

- Так. Він теж був партизаном. Сашко разом з ним прийшов у загін. Дружбан був не породистий, проте розумний, що й ну!

Сніг, чистий і блискучий, прикрив землю. Об’ємні сніжинки, що нагадували своєю формою пелюстки конвалій, ліниво пролітали у синьому повітрі.

- Отак, - подумав Ємуранчик, - гахне через двадцять хвилин міст і всій красі хана.

Сашко неквапливо почав зав’язувати рюкзак, у якому приніс вибухівку, і вдало примостив її під балку на мосту. Зав’язавши рюкзак, потягнувся, розтер долоні, повернувся обличчям до мосту і зробив кілька кроків.

- Де ж Дружбан подівся? – захвилювався.

Потім свиснув, та свист заглушив рев двигуна мессера, що несподівано з’явився у небі. Хвіст літака димів.

- Дружбан! – щосили крикнув хлопець.

Потужний вибух струсонув землю і повітря. Мессер врізався у міст.

Вибух у повному розумінні слова розтрощив бетонно-металевий міст. Уламки розлетілися на кількасот метрів, пробивши лід на річці, піднявши угору тонни землі.

Ємуранчика оглушило, вдарило по голові металевим осколком, вибуховою хвилею підняло у повітря і кинуло на землю. Праву руку вивернуло і притисло до землі бетонною каменюкою. Інстинктивно хлопець смикнув пошкодженою правицею – вона затріщала у плечовому суглобі. Рука трималася, як в народі кажуть, на одній жилі.

...Привів до тями Сашка Дружбан. Він лизав йому обличчя, штовхав лапами по спині, ногах. Своїми діями пес спонукав людину підвестися та йти. На жаль, Ємуранчик цього зробити не міг. Згодом, трохи оговтавшись, сказав Дружбану:

- Принеси рюкзак.

Пес шукав, але його старання були марними. Сашко зрозумів, що руку йому з-під каменюки звільнити не вдасться. А у рюкзаку знаходилися сокира, ніж, інструменти.

- Може, - розмірковував Ємуранчик, - послати Дружбанчика до наших? Хай би кого привів. Але ж ні, дуже далеко та й... може бути пізно, треба діяти негайно.

У потайній кишені бушлата лежав пістолет. Трофейний. „Пістолет на крайній випадок, - вирішив Сашко. – А от рука... Може початися гангрена. Ну що ж, буду просити Дружбана, щоб...

Думки Ємуранчика перервав гуркіт. Знову літак.
* * *
- І знаєш, - вела далі розповідь Мазурочка, - Дружбан таки врятував Ємуранчика. За командою Сашка пес перегриз оту останню жилу, як це роблять у безвиході поранені звірі, зализав рану. Удвох, людина і тварина, все-таки дійшли до партизанського штабу. Із однією рукою Ємуранчик, безумовно, не міг брати участі вже ні в яких операціях. Він куховарив, а поруч завжди знаходився Дружбан. Та все ж куля наздогнала Сашка. Німці часто робили прочісування лісу. Під час одного з них Ємуранчика вбили. Поховали його... А пес сумував. Увесь час сидів біля могили. Майже нічого не їв. Через деякий час помер. Поховали Дружбанчика поряд із Ємуранчиком.

Хороший хлопець був, веселий, жартував усе, - закінчила свою розповідь Мазурочка. – Бувало, каже, що одна самокрутка заміняє 20 г масла, 4 г телятини і 99 г солі.

Запам’яталася мені з дитинства та розповідь бабусі моєї Мазурочки, бо сама вона деякий час партизанила. На жаль, повних даних про Сашка бабуся не знала. А напис на дощечці, прикріпленій на хресті, змили сніги і дощі.