Цієї суботи Валентина Петрівна затіяла генеральне прибирання. Акуратними стопочками складала речі у шафі, хустинки – за кольорами, носовички – окремо «дівчачі» й «хлопчачі». Повитирала пил у серванті. На мить затрималася поглядом на світлинах, що, немов жива історія, ясніли до неї усмішками дітей та онуків. Господи, яка ж вона багата в цім житті! Бо є для кого варення варити, помідорчики з грядки закручувати, довгими вечорами шкарпетки й шалики плести. 

Неквапом (атож, не ті нині вже літа!) дісталася до антресолі у коридорчику. Коробки і коробочки, що вже давненько там пилом припадали, немовби зраділи тому, що господиня нарешті й про них згадала. Відклала ганчірку. Одна по одній почала діставати оті коробки. А в них же – всеньке життя! Отут – мамині й татові світлини, документи якісь. У цій коробці – її ще дівочі брошечки-шпильки-секретики. Перев’язані стрічкою конверти – то ж її коханого Василька листи з армії. Леле! Оце ж уже п’ять літ минуло, як чоловік цьому світові подякував, а листи он і ще про нього нагадують.

Змахнула слізку, що скотилася щокою. Почала потихеньку складати свої скарби назад. Рукою намацала щось у самому кутику антресолі. Заледве кінчиками пальців викотила із закутка стару, вже добряче побиту міллю, зі зламаною ручкою, парасолю.

І, немов та парасоля із закутка антресолі, із далекого закутка душі викотилися такі теплі спогади.

…Валя босоніж чапала калюжами під рясною зливою, геть незважаючи на те, що вже до нитки змокла. То й що? Адже вона тепер найщасливіша у світі. Бо – студентка. Бо – у місті житиме. Бо – мрії справджуються! Їй, випускниці маленької сільської школи, де в класі всього було троє учнів, вдалося вступити до педінституту, хоча ніхто, навіть мама з татом, у це не вірили. А вона не хоче вік на фермі звікувати! Так, звісно, і цю роботу хтось має виконувати. Але – не Валя. Бо нащо тоді було ночами просиджувати за книгою, нащо було чи не всього Шевченкового «Кобзаря» напам’ять цитувати, нащо мрії про інститут плекати?

«Дівчино, Ви ж застудитеся!» – почула чийсь голос позаду себе. Оглянулася. На неї видивлявся якийсь стиляга патлатий. Але які гарні мав очі! У руках тримав чорну вишукану парасолю з дерев’яною ручкою. Таких у їхньому селі ніхто не носив. У них взагалі з парасолькою не ходили. «Негайно взуйтеся й ходіть до мене під парасолю, – скомандував стиляга. – А то ще, чого доброго, запалення схопите». Валя мимохіть послухалася, хоча зазвичай із незнайомцями мову не заводила. Воно й не дивно, враховуючи те, що в їхньому селі такі траплялися украй рідко. Хіба туристи чи зайди-геологи у школі на партах переночувати попросяться. «Василь. Навчаюся в медінституті. Третій курс. Живу з батьками на вулиці Ватутіна, – відрекомендувався новий знайо-мець. – Чого ж це Ви, красуне, у таку зливу – і без парасольки гуляєте?» – «Та… просто… не маю я тієї парасольки», – знітилася Валя. «А хочете, я Вам свою подарую?» – підморгнув стиляга. «Якось незручно…»

Отак із парасольки почалося їхнє товаришування. Василь таки подарував її Валі. А потім два тижні день у день приходив до неї в лікарню, бо дівчина підхопила застуду, того ж вечора з високою температурою її забрала «швидка». Василь приносив Валі смачнюче мамине варення з малини і змушував їсти його ложками.

А після того, як дівчину виписали з лікарні, якогось вечора Василь намалювався на порозі її гуртожитської кімнати з гітарою за плечима. Випереджаючи Валине запитання, заусміхався: «Та моя рідна тітка тут вахтером. От і впустила…»

Ніжності їхніх почуттів щиро заздрили чи не всі в гуртожитку – від рудої веснянкуватої Ірки до поважної паспортистки Варвари Сергіївни. І навіть Василева мама, викладачка університету Галина Миронівна змирилася, що син зустрічається з «тією селючкою». Мало того, вже за півроку, познайомившись ближче з тихою і скромною Валею, стала називати її донечкою, а подругам за чаюванням хвалилася: «Такої нареченої, як у мого Василька, ні в кого нема. Якщо в них усе складеться, можу бути спокійна: син у надій-них руках». Василевий тато на те тільки усміхався у вуса, бо давно розгледів у дівчині те, чого через дурні витребеньки спочатку не хоті-ла бачити дружина.

Коли Валя вже була на третьому курсі, а Василь якраз закінчував інтернатуру, було вирішено зіграти весілля. Тихеньке, скромне. Студентське. На свято приїхали лишень тато з мамою й Валині брат та сестра, ну і ще Василева тітка з Казахстану. Оселили молодят у невеличкій квартирі мами Галини Миронівни, яка вже давненько пустувала. То нічого, що мало квадратів. Зате до інституту недалечко.

…Цей вечір мав стати одним із найщасливіших у їхньому житті. Бо Валя вранці була в лікаря. Так-так, у них народиться маля! Але щойно Василь переступив поріг, вона помітила, що щось негаразд. Чоловік мовчки тицьнув їй у жменю якийсь папі-рець. Повістка до армії…

Його закинули служити аж на Кавказ. А Валя переїхала жити до його батьків. Це Галина Миронівна наполягла. Мовляв, нема чого молодій жінці при надії у чотирьох стінах cкніти.

Валя постала на їхньому порозі з валіз-кою в одній руці та Василевою парасолею в іншій. «Дитино, нащо тобі оте дрантя? Викинь геть, іншу тобі купимо, гарну, дівочу», – заусміхалася його мама. «Ні, хай ця буде, вона мені про наше з Васильком знайомство нагадуватиме завжди», – опустила очі Валя. А Галина Миронівна ще раз подякувала долі, що послала їй таку невісточку.

Майже щотижня Валя отримувала від Василя листи, сповнені любові й ніжності. А тієї ночі, коли вона народжувала первістка і його батьки в паніці бігали коридорами пологового будинку, хапаючи за рукави медсестер, аби довідатися, як там їхня невістка, Василь потягом мчав додому у відпустку. На ранок уже, тримаючи оберемок квітів, щодуху горлав від щастя під вікнами лікарні: «Син! У мене – син!!!»

Коли він повернувся з армії, їхній Івасик уже спинався на ніжки. Яким же було зачудування рідних тієї миті, як щасливий батько, чи не вперше взявши сина на руки, не соромлячись сліз, усе просив: «Івасику, ану, скажи-но ще раз: «Та-то». Хлопчик слухняно ще і ще повторював такі важливі для Василя слова. Потім у їхньому житті було ще безліч щемких, тривожних митей, але ота запам’яталася назавше…

За Івасиком у Валі з Василем знайшлися ще Люда і Дарина. У клопотах про дітей, про батьків, про пацієнтів та учнів спливло чимало років. Давно подякували цьому світові і її, і його батьки. Уже й діти потішили купкою онуків. А вони все дивилися одне на одного з таким самим обожнюванням, як і багато років тому, коли ховалися від літньої зливи під стильною чорною парасолею. Бувало, сідали з онуками на зручній канапі, брали альбом зі світлинами й укотре опові-дали казку свого життя: оце малий Івасик на Новий рік у костюмі гномика, оце – Люда-першокласниця, а ось – Дарина в піонерському таборі…

Не раз дівчата, прибираючи у батьківській квартирі, поривалися викинути стару татову парасолю, мовляв, нащо вам уже те дрантя. Валентина Петрівна тоді сердилася і, дбайливо струснувши зі своєї реліквії пил, клала на місце: «Не чіпайте. Ця парасоля нас із вашим батьком звела…»

Його життя обірвалося раптово. Чоловік, який сотні людей із того світу повертав, собі зарадити не зміг. Інфаркт… Валентина Петрівна тоді ладна була лягти в домовину з коханим чоловіком. Усе твердила, що її життя також скінчилося. Насилу тоді її на ноги поставили. І от уже п’ять літечок спливло. А вона й досі ясно пам’ятає ту мить, коли чалапала калюжами під зливою, і те, як наздогнав її патлатий стиляга з парасолею.

…Із задуми Валентину Петрівну висмикнув дзвінок у двері. Це була Люда. «Матусю, ти чого до телефону не підходиш?» – стурбовано заглядала у вічі. «А я й не чула…» – «Із тобою все гаразд?» – стривожилася донька, завваживши темні кола під материними очима. «Та… якось сумно просто знов стало… Так за вашим татком скучила… Знаєш, доню, хотіла тебе попросити: як я помру, покладіть мені в труну таткову парасолю. Якби не вона, не знала б я у житті стільки щастя…» Люда на те тільки посварилася пальцем.

А потім вони до ранку сиділи, гортаючи альбом зі старими світлинами. Укотре мати оповідала доньці історію свого щасливого життя. Сірий ранок стукав росяною гілкою у вікно. Рання птаха будила світ до життя. Люда поїхала додому – готувати сніданок чоловікові й дітям. А Валентина Петрівна, стоячи на балконі, міцно притискала до грудей стару чорну парасолю. «Нічого, Васильку, скоро ми знов будемо разом. Блукатимемо десь під зливою, ховаючись від рясних крапель під парасолею, що звела нас навіки…»