Цієї ночі Василина знову літала уві сні. Їй, хоч уже має тридцять літ, досі часто сниться сон, як у дитинстві: буцімто розгойдує її хтось на гойдалці, припасованій на старезній липі, та так високо, що аж дух забиває від страху й захвату. «Годі! Годі!» – кричить Василина комусь, чийого обличчя не може розгледіти, й раптом злітає з гойдалки кудись у вишину. Розправляє руки-крила й летить-летить... Кудись випаровується липкий страх, натомість душу наповнює дика, просто шалена радість, у голові паморочиться від солодкого аромату квітучих лип. Десь далеко внизу – люди, дерева, автівки. А тут, у вишині – тільки вона й птахи. І раптом з шаленою швидкістю летить донизу. Намагається змахнути руками-крилами, а вони не слухаються. Пронизливо кричить якась пташка. Кричить щодуху Василина і... прокидається. На тумбочці аж підскакує будильник. То от що за пташка кричала... Сьома ранку. Пора збиратися на роботу...

«Ну, сьогодні точно щось має статися, – чистячи зуби, думала Василина. – Може, нову спідницю вбрати? А раптом...» За півгодини вона шпацирувала на зупинку, шурхочучи яскраво-зеленою спідницею. Дуже вже любила зелений колір – соковитий, як літо.

Цілий день Василину не полишала якась дивна тривога. Певно, то все через той сон. Бо завше, коли отаке приплутувалося, мусило щось статися. Востаннє то було ще в лютому. Тоді вони з Андрієм посварилися. Уперше – серйо-зно. Вона повернулася з роботи й зрозуміла, що – вже сама. У коридорі не було його капців, із шафи насмішкувато, немов кепкували з її такої раптової самотності, визирали порожні вішаки. А за кілька днів зустріла його в супермаркеті з якоюсь білявкою. Андрій вдав, що не впізнає Василини – жінки, яку називав коханою.

Вона довго звикала жити сама. Вечорами тинялася порожньою квартирою, по півночі вистоювала на балконі, ковтаючи гіркі сльози. На ринку купила пухнастого котика, бо ж так хотілося, щоб на неї бодай хтось чекав удома. Але і той десь зник. Якось випустила кота погуляти – і як у воду канув. Шукала, заглядала у всілякі закапелки – не знайшла… «Навіть кіт зі мною жити не хоче», – ридала, шкодуючи сама себе.

Потроху все ж життя скеровувало її у звичне русло. Робота-дім-робота… У вихідні – кава з подружками, шопінг. Додому поверталася завжди пізно. Бо несила було вбивати час серед порожніх стін. Хіба з мамою, яка жила за добрих п’ятсот кілометрів, могла поговорити телефоном. Та й то – іноді ці розмови залишали у серці гіркий осад. Бо як пояснити неньці, яка щоразу наголошувала, що вже немолода й хоче онуків побавити, що нема у Василининому житті того, кого могла б назвати батьком свого дитяти?..

«Ну, оскільки кидати мене вже нема кому, то нема чого й заморочуватися через той дурний сон, – заспокоювала сама себе, автоматично клацаючи по клавіатурі. – Он скільки роботи, а я собі всяким непотребом голову забиваю».

Із задуми висмикнув надсадний рейвах мобільника в сумці. «Треба мелодію змінити», – подумала і взяла слухавку. Мама… Але голос співрозмовника був незнайомим. «Василино, вам терміново треба приїхати, – сказав незнайомець. – З вашою мамою лихо. Інфаркт…» Вона відчула, що, як у сьогоднішньому сні, летить кудись у прірву, а руки-крила не слухаються…

Не тямлячи себе, вискочила з офісу, на ходу попросивши дівчат, щоб повідомили начальство. Уже ввечері сиділа у лікарняній палаті. Білі стіни, білі двері, ніздрі лоскоче запах медикаментів. А на ліжку, обплутана крапельницями, така маленька й бліда – мама. Скільки отак просиділа – не тямить. Просто дивилася-вдивлялася у рідне бліде обличчя і стиха втирала сльози.

Хтось легенько торкнувся руки. Зойкнула від несподіванки. Підвела очі й ніби розтанула від тієї незбагненної теплоти, що жаріла у погляді молодого лікаря. «Пані, Ваша мама до ранку спатиме, –мовив пошепки. – Ходімо в ординаторську, Вам теж відпочити годиться». Василина слухняно підвелася із незручного ослінчика й поплентала лікарняним коридором за тим лікарем.

За кілька хвилин вона вже сиділа на канапі, вкутана у м’який плед, і посьорбувала, примружившись від задоволення, запашний чай. «То мама моя такий заварює, липовий, особливий, – усміхнувся лікар. – А ви пийте, пийте...» Його голос дивно заколисував. Василина навіть не помітила, як провалилася у сон.

Вона знову літала: поверх пахучих лип, поміж птахів – назустріч вітру, розправивши руки-крила. Цього разу невидима сила не тягнула Василину донизу. Вона прокинулася з усмішкою на обличчі. Солодко потягнулася і... вперлася рукою простісінько комусь у груди. «Ну як, виспалися?» – почула тихий голос учорашнього нового знайомця (хоч і досі не знала, як його звуть). Випереджаючи її запитання, він знов усміхнувся: «Ви учора так швидко заснули, що навіть не встиг представитися. Я лікую Вашу маму, а звуся Ігорем...» Василина ховала очі: ніяково було, що всю ніч проспала на колінах у незнайомого чоловіка.

...Мама одужувала повільно. Василина днювала біля неї, а ночами засиджувалася з Ігорем в ординаторській. Вони посьорбували запашний липовий чай і говорили-говорили про все на світі. Їй давно не було так добре й так хороше, хоча, здавалося б, як може бути добре в лікарні?

За місяць маминого лікування Ігор став для Василини таким рідним, що був потрібен, як повітря. Але... Маму виписали, вона почувалася добре, тож Василині пора було, хай як не хотілося, повертатися на роботу. З Ігорем попрощатися так і не встигла: він якраз був на конференції у Польщі. Трохи позітхавши, поїхала купувати квиток на потяг.

...Минуло кілька тижнів. Василина усе частіше згадувала добрі Ігореві очі, тихий голос. Вона за ним сумувала! Але як же самій нав’язуватися? Вона горда...

Якогось недільного ранку Василину розбудив дзвінок у двері. І хто це з самого рання? «Мали б совість, вихідний же», – бубоніла Василина, чалапаючи до дверей. Коли їх відчинила – просто обімліла від несподіванки. На порозі стояв... Ігор. Безпорадно кліпала очима й німувала. «Тобі на збори – п’ять хвилин, – не дав оговтатися. – Куди їдемо – не питай. Однаково не скажу. Сюрприз...»

Василина, як загіпнотизована, збиралася й сама не знала куди. І навіть не подумала перечити. А як він її знайшов за 500 кілометрів? «Адресу мама твоя дала, – знову випередив її запитання. – Знаєш, я так сумував за нашими ночами з липовим чаєм...»

Вони мчали літньою трасою, вдихаючи на повні груди солодко-терпкий аромат різнотрав’я. «Ми що, їдемо до моєї мами?» – здивовано упізнавала знайомі пейзажі. «Ні... До неї потім зазирнемо».

...Призахідне сонце золотило верхі-вки старезних лип, що за кронами ховали ошатний будиночок. Ігор прочинив хвіртку і впустив Василину до двору. У неї в голові запаморочилося від солодкого аромату, що ширився довкола. Назустріч їм від порога вже поспішала маленька сива жіночка. «Ну ось, мамо, познайомся: моя наречена Василина».

Від несподіванки дівчина аж заточилася. Округливши очі, дивилася на Ігоря. А він лишень бісиків пускав. «Ти ж вийдеш за мене, правда?» – запитально заглядав у вічі. «Так...» – несподівано для себе пролепетала Василина.

Уже ввечері вони вчотирьох – Ігор з Василиною та обидві майбутні сва-хи - чаювали на веранді й обговорювали деталі весілля.

А потім Ігор ухопив дівчину за руку й потягнув углиб саду. На старезній липі було припасовано гойдалку. «Я ще малим тут бавився, – усміхнувся Ігор. – Сідай, будеш учитися літати».

Василині аж біля серця тьохнуло: це ж та гойдалка з її снів! То от чийого обличчя вона не могла розгледіти тоді! От де доля її чекала...

«Щастя ти моє... липове-е-е-е! Я так тебе кохаю!» – розправивши руки-крила, злітала у вишину Василина, і її щасливий сміх відлунням блукав поміж крон квітучих лип. Тепер вона точно знала: уже жодна сила не потягне її донизу, не змусить упасти. Бо несуть її у вишину крила любові...