Загублена совість

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Подія, що сталася в сім`ї мого друга, не дає спокою мені уже місяць. Таке, мабуть, не можна замовчувати. А все почалося з того, що на 7 січня мій приятель запросив до себе виконати Різдвяну пісню, як водиться в Україні, дітей його шкільних друзів – Михайлика і Олександра. Завжди заздрив цим сім`ям, бо вони мали синів. У мого ж героя дві дорослі доньки,які живуть за межами держави. Часто скаржиться він мені, що сумує за дітьми, тому сини однокласників завжди є бажаними гостями у цій родині. То цукерки прибереже дядько для хлопців, то печиво, то пиріжками пригостить…


Січневий ранок розбудив жителів нашого міста. Ірина – дружина нашого героя – говорила уже по телефону зі старшою донькою, що проживає в Росії. Аж раптом почула, що відчинилася хвіртка. Жінка перервала розмову зі своєю дитиною, бо прийшли хлопці, і пообіцяла перетелефонувати доньці пізніше.


У вікно жінка побачила, що хлопці швидко пройшли розчищену доріжку, направилися впевнено до ганку. Господиня засвітила світло і готувала солодощі, господар – гроші. Невдовзі діти бажали сім`ї здоров`я, достатку. За це отримали подарунки і запрошення на вечір – колядувати.


Раді господарі повернулися в хату і стали поратися по господарству. Аж під обід Ірина згадала, що не привітала меншу доньку зі святом. Та все якось відкладала розмову, бо розуміла, що та на роботі. Після обіду чоловік вирішив відпочити, а дружина чомусь все метушилась, щось шукала. Аж тут виявилося, що загубила телефон. Кілька разів передивлялася, але було марно. Не стала турбувати чоловіка, мовляв, знайдеться. Увечері батьку зателефонували доньки, бо мамин телефон уже був вимкнений. «Мабуть, «здох»,- пояснювала дружина, - нічого, знайдеться».


Чоловік раз по раз виглядав колядників. Приходили і дівчатка, і хлопці- старшокласники, лише Михайла і Сашка все ще не було. Що трапилося? Не міг збагнути господар.


Пройшов тиждень, чоловік запросив засіяти давніх друзів, але хлопці чомусь не прийши, хоча батькам казали, що йдуть до дядька Миколи. «Мабуть, образилися, ми мало дали їм грошей. Що зараз по 100 гривнів?» -говорив чоловік Ірині.


Минули й канікули. У школах запровадили карантин з приводу грипу. Хлопці й носа не показували до господи Миколи,чого раніше ніколи не було. Телефонувала старша донька, цікавилася здоров`ям батьків. Потім, між іншим, запитала про мамин телефон, сказала, що одного разу абонент з`явився в мережі і слухавку ніби-то брав Михайлик. Не вірилось нікому, адже сім`я з достатком, дітям ні в чому не відмовляють…


Одного разу Микола після роботи зайшов до свого друга. Той зрадів, що прийшов шкільний товариш, лише Михайло скоса гляну на гостя. Той подумав, що здалося. Добре посиділи давні друзі. Микола повертався додому і почув голос сусідської дівчини, яка йшла з катка: «У гостях були? Що ви там забули?» - маленька сусідка насупилась і ще щось сказала, потім швидко побігла додому.


Був вихідний, чоловік вирішив ще трошки полежати, аж раптом почув розмову дружини з сусідкою. Вона переповідала, що Михайлик хвастався її доньці про новий телефон, що дівчинка впізнала річ, бо на ньому була наліпка у вигляді троянди. Це вона подарувала Ірині на 8 березня цей аксесуар на телефон. Збігу не повинно бути! Тоді Микола швидко, не роздумуючи, сів у авто і помчав до родини Михайлика. Під`їжджаючи зрозумів, що господарі поїхали з дому, та двері на ганку були розчинені – значить дома лише хлопчик. Зайшов, у вітальні набрав номер дружини. Зазвучала мелодія – «Полонез» Огінського. На зустріч вибіг Михайло і сказав,що немає нікого вдома. Микола тримав у руках телефон і дивився на переляканого хлопця. Потім ледве вимовив, щоб про це негайно дізнався батько.


Додому повертався у пригніченому настрої. За 10 хвилин ніби перегорнув сторінки свого життя. Як малим були, як ділилися останнім, як гроші позичав батькам Олександра, усе було по – людськи. Звідки ж діти отакі?


Увечері батько Михайла із дружиною були у Миколи, вибачалися, говорили про те, що покараний хлопець. Знав про цей випадок і батько Олександра,проте провини свого сина не бачив. «Не в мого ж сина був телефон, за що його карати? А те, що вдвох брали – не доведено!,- кричав розлючено. - Телефона в хаті моїй не було чужого – і крапка»…


Лише через місяць дізналися, що у вітальні у дядька Миколи першим узяв до рук телефон Олександр. Він же й поклав до кишені собі річ, а потім віддав Михайлику, мовляв, колись продамо. Та батько Олександра всім пояснював, що вини його сина не доведено…
Де ж совість? Можливо, її теж украли і не тільки в хлопця, а й і в батьків?


Олександр Коваленко,
м.Бахмач