Я ще здатна кохати по-справжньому!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Вечір... Дощ сльозиться на віконних шибках. Під ногами шурхотить опале листя, що барвистим килимом вкриває землю. Вітер куйовдить її розпатлане волосся - задмухує останні іскорки ніжності в серці. Люди вказують на неї пальцями, жбурляючи в обличчя образливе слово  «повія». А Лариса й справді була нею. Вульгарна, яскраво нафарбована, з колючим холодним поглядом і нещирою посмішкою на обличчі. Боже, а ще якийсь десяток років тому вона була зовсім іншою! Чуйною донькою для мами, найкращою старшою сестрою для брата, найвідданішою подругою і коханою дівчиною для свого любого Дані. Може, так тривало б і досі, якби не та злощасна автокатастрофа, яка в одну мить забрала в неї все. Лариса добре пам'ятала той день, переляканого водія автобуса, в якому вона з мамою і братом поверталися додому, машину, яка раптово виїхала на зустрічну смугу і на шаленій швидкості врізалась прямо в їхній автобус. Закривавлені руки мами, які сильно стискали їх в обіймах, аби хоч якось захистити від потужних ударів. Потім лікарня... І та нещадна фраза чергового лікаря: «Ларисо, мами більше немає».
 
Ці слова гострим лезом врізалися дівчині в душу. Через два дні на лікарняному ліжку, не витримавши складної операції, помер і Антон. Смерть брата остаточно вибила дівчину з колії. Цілий тиждень вона лежала непорушно, дивилася в стелю своєї кімнати і не знала, як житиме далі. Що їстиме, чим розрахується за винайняту квартиру? Хто її приголубить-втішить, порадить? Єдиним промінчиком надії на той момент був Даня. Та й він чомусь не надто часто навідував. «Певно університет забирає увесь вільний час»,- заспокоювала себе дівчина. Ларисі так не вистачало лагідної посмішки, щирого погляду і ніжного дотику його рук. Вперше за довгий час їй захотілося почути його голос, сказати, що любить і дуже чекає зустрічі. Тому коли через декілька днів Данило подзвонив і попросив приїхати в кафе, дівчина радо погодилась. Хоч  і нелегко їй далося це рішення. Не хотілось нікого бачити, а тим більше веселитися, коли на душі лежав тягар неоціненної втрати. Нікого, крім нього.

Маленька затишна кав'ярня, на окраїні міста, зустріла Ларису привітними посмішками клієнтів, і її смуток поволі розвіювався. Данило сидів за столиком і пив каву. В його очах Лариса побачила якусь незрозумілу тривогу.

- Що з тобою, коханий, - запитала вона і сіла поруч. - Ти захворів? Щось не гаразд в університеті?

- Ні, все добре, просто захотів тебе побачити, а сюди витягнув, щоб ти трохи відволіклась від гірких думок, а ще хотів віддати тобі ось це. Хлопець простягнув Ларисі якийсь папірець.

- Я знайшов тобі роботу, тут адреса і телефон. Завтра тебе чекатимуть, - сказав, лукаво опускаючи очі. З того моменту минула ціла вічність. Господи, якби вона тільки знала тоді, що той клятий папірець чорним клеймом нависне над нею на все життя. А ресторан, який нібито приймав на роботу молоденьких офіціанток, виявиться звичайнісіньким борделем. «Господи, навіщо я пішла в ту злощасну кав'ярню, чому повірила Данилу і взяла ту кляту адресу - в пекло, з якого не було вороття?»- не раз мучила себе запитаннями Лариса. Відповідь напрошувалась сама собою: «Бо кохала. А він?.. Невже не кохав, невже я була для нього черговою жертвою, яку він безжально віддав на поталу п'яній зграї виродків, які змінюючи один одного, просили фальшивого «кохання»?   Вона мовчки ковтала сльози, серце більше не благало любові, тіло не відчувало болю. Вона просто стояла. Холодний вітер пронизував наскрізь, осіння злива змивала яскраву маску, а на узбіччі чекав черговий клієнт. Лариса підбігла до шикарного авто, яке швидко розчинилося в темряві холодної ночі. Вони мчали містом, у вікна надоїдливо стукотів дощ, яскраве світло вуличних ліхтарів лагідно торкалося Ларисиного обличчя, пірнаючи в глибину її великих карих очей.  Дивно... Та в ту мить, вперше за довгий час, жінка відчувала себе щасливою. А коли їхні погляди зустрілися і він ніжно торкнувся вустами її щоки, Лариса тихо прошепотіла:

 - Я ще здатна кохати по-справжньому, а ти?

- Життя ще не навчило мене кохати.

- Давай вчитися разом.

Згодом вони одружаться. Родина збиратиметься за широким столом, а за вікнами знову заплаче осінь, але  її сльози більше ніколи не будуть гіркими.

Євген Кармалига,
с. Гайворон
 
P.S. Жінка  (ім`я, звичайно, змінене) розповіла мені свою історію з надією на те, що цим застереже інших, адже випадки з подібним «працевлаштуванням» дуже поширені. Сама тепер матір, вона звертається до юних дівчат: будьте обережні, не зламайте свого життя!