Вбивче ехо війни

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Весна. Ніжне сонячне проміння розтоплює останні залишки вже брудно-сірого снігу. Стрімкі джерельця співають пісню пробудження, а перші квіти милують око своєю тендітною красою. Та не всі серця наповнює радість: біль і горе затьмарили всю чарівність того ранку.

Відчай, сльози та домовина... Невтішна вдова з двома красунями-дівчатками та хлопчиком-немовлям востаннє прощається зі своїм чоловіком. Вона глянула на Миколу змарнілими від смутку очима – і все їхнє таке нелегке, сповнене розлуки та надії, подружнє життя промайнуло перед нею.

Яка ж вона була щаслива! Весілля. Коханий чоловік. Невдовзі одна за одною двоє донечок. Тільки жити й радіти! Але ж ні! Війна! І Микола пішов захищати Вітчизну. Битися. Битися за неї - за кохану Катрусю, за діточок найкращих у світі, за неньку, яка ростила й лілеяла, за рідну батьківську хату. Чотири довгі роки чекання. Чекання й страху, що прийде повідомлення про смерть, що більше не побачить його загоріле чоло, його блакитні, наче небо, глибокі, як море, і усміхнені, немовби сонечко, очі; що більше не буде міцної опори та надійного захисту в житті. І от він повернувся. Стомлений виснажливими битвами, криками вмираючих, жорстокістю ворога та невблаганністю долі.
 
- Кінець війні, чоловік вдома! - раділа Катерина. Микола довгими зимовими вечорами розповідав малечі про тернистий шлях до перемоги, відвагу бійців-однополчан, визволення братніх народів та взяття Берліну.

Скінчилася війна з фашистськими загарбниками, але бандитські угрупування не дають спокою мешканцям Бахмаччини. І знову Микола допомагає людям – бере участь у затриманні грабіжників, яких у народі тоді називали «ехом війни», а Катерина з молитвою проводить чоловіка на життєво-необхідну та небезпечну роботу.

Минали дні, місяці... І от в сім’ї знову поповнення. В лютому 1946 року народився син Григорій. Ніщо не віщувало біди. Через місяць вирішили охрестити хлопчика. Катя займалася приготуванням до свята, а щасливий батько запрошував гостей. Аж тут його викликали до воєнкомату.

“Проведемо облаву на банду, яка розташувалася в селі Каліновка, а ввечері охрестиш сина”, – сказав командир.

Повна міліції машина зупинилася неподалік хати, в якій знаходились злочинці. Всі пішли на захоплення, один Микола лишився на варті. Почалася стрілянина. Потім все затихло. З хати ніхто не виходив, і відважний двадцятивосьмирічний хлопець кинувся на допомогу, але його спіткала участь товаришів. Від пострілів зайнялася хата. Почали зриватися гранати та снаряди. Бандити втекли в Краснянський ліс, де й переховувалися тривалий час в землянках. І лише в 1947 році їх упіймали та судили. Вже тут, на засіданні, мати головних злочинців розповіла, як поранила Миколу ножем у спину і лишила помирати у палаючій хаті, осиротивши трьох маленьких діточок.

Історію життя жителя села Халимонове Голуба Миколи, зі слів Потієнко Марії записала Василина Сіденко, студентка Ніжинського педуніверситету,
с. Халимонове