...Світанок зустрів із розплющеними очима, бо думки після розмови з Олею відганяли сон, її ніжно-мелодійний голос зачарував його з першого слова. Вони говорили, наче діти, ні про що. З одного на друге, як пташки з гілки на гілку, перестрибували, але теми кохання не торкалися, хоч йому так хотілося сказати дівчині, чим переповнене серце. «Всьому свій час, — заспокоював себе. - Сьогодні знову подзвоню їй, то, може... може...» Однак коли вечір сутінками ліг на землю, і він почув у слухавці її голос, то... так і не сказав тих слів, які  мов квіти, весь день складав у букет. Побоявся почути не те, про що мріяв. А вона щебетала про своїх вихованців, про поезію, яка дарує їй світлі промінчики піднесення, про музику, яку любить слухати, та не вміє творити. «Бо не всім дано порозумітися з цією ніжно-трепетною музою», — сказала похвально. І попросила, якщо можливо, зіграти щось своє. Він із задоволенням узяв «Ямаху» і заспівав про кохання, виливаючи у пісню свої почуття. «Чи зрозумієш? Чи розкриєшся назустріч?» — тріпотіло в серці.

Відповідь була загадковою: — Зворушливо і дуже-дуже гарно ти вмієш творити. Браво! І щиро дякую за такий мелодійний подарунок! А у листі написала: «Не сподівалася, що знову ця звабливо-ніжна пташка витиме гніздечко в моїй душі. Думала, вона назавжди покинула володіння, де оселилися зрада і гіркота. Ця диво-птаха й справді не шукає тільки теплого та затишного місця. І на пекучому камінні старається знайти куточок для себе. Але чи не було б краще, якби ми силою волі її... прогнали. Адже хто знає, що вона принесе нам на своїх тендітних крилах. Чи витримає тягар наших доль? Чи не відлетить у вирій посеред літа?..» Ярослав був на сьомому небі від цих слів і відразу зателефонував, щоб заспокоїти дівочі тривоги.

 

- Мила моя Олечко, не смути своє серденько сумнівами, бо пташечка нашого кохання не буде перелітною. Ми створимо їй такі умови, що вона ебетатиме день і ніч, влітку і в зимову пору в нашій оселі...

Задушевно-втішна розмова жебоніла між ними весняним струмочком і веселила серця. Вони сміялися і жартували, а коли настав час прощання, він тихо, але твердо сказав: — Наступного тижня їду в лікарню - і будь, що буде. - Й почув лагідно-ніжне: - Я прийду до тебе.

- Ні. Ми зустрінемося лише тоді, коли я стану на ноги. А це буде невдовзі, наше кохання допоможе мені в цьому. Я вірю в його силу.

- Я молитимусь за твоє здоров’я – подувом весняного леготу донеслося з телефонної трубки і,  наче поцілунком, торкнулося серця…

За вікном автобуса густо всіяні золотом осені дерева і майже спустілі поля, але сонечко того жовтневого дня ніби хотіло згадати про літо і так щедро сипало яскраві промені, що рум`яні пасажири навіть не дрімали, радіючи, можливо, останньому теплу.

Біля Олі сиділа жвава на язик жінка й своїми спогадами про молодість заважала зосередитися на думках, які хвилювали дівоче серце і до місця зустрічі трепетною птахою линули. Вона в уяві бачила щораз іншу картину побачення, яке наближалося з кожною зупинкою автобуса, який, здавалося, то мчав, як стріла, то повз, ніби черепаха. А жіночка все говорила, наче книжку читала, без зупину, але з інтонацією.

— Чоловік замість працювати ходив по барах та ресторанах, розтринькуючи батьківське добро. Додому часто приходив п’яним і злим, тож доводилося в такі дні ночувати з дітьми на горищі або у сусідів. Просила його схаменутися, погрожувала розлученням, даремно. І так рік за роком минав. Діти, яких не хотіла робити сиротами при живому батькові, росли, а я старіла у тому пеклі. Часто плакала і не хотіла навіть жити, але донечки були тим промінчиком, що висушував сльози і зігрівав розрадою, — розповідала, схлипуючи.

— А ще спогади про того, кого всім серцем кохала і кохаю, до життя кликали. Він приходив у мої сни і часто повторював слова, які говорив крізь сльози на нашому останньому побаченні: «Я тебе, моя кохана, ніколи не забуду і завжди любитиму». І це додавало мені сили та здоров’я витримувати чоловікові знущання. Адже останнім часом він уже й руку піднімав на нас. Я думками линула до коханого і просила порадити, як мені бути, що робити. І наче чула у відповідь: «Кріпись!» Звичайно, я могла написати чи зателефонувати йому, але не наважувалася до його болю душевного та фізичного доливати ще й свій, щоб не переповнилася чаша терпіння. Бо знала: його сімейне життя теж не склалося. Він розлучився, а тоді... тоді... — жінка сумно схилила голову і приклала до очей хустинку. Він... помер? — співчутливо й тихо запитала Оля.

— Ні-ні! - стрепенулася вона і знову заговорила: — Мій Славик живий. І зараз у нього вже все добре. І я цьому дуже рада. Після розлучення травма, яку він переніс у дитинстві, так скувала його і до того хворі ноги, що він, бідолашний, зовсім не ходив. На візочку пересувався. Я дуже плакала, коли подружка написала мені про це. Місця собі не знаходила і каялася, що не зробила того єдиного та важливого кроку наперекір матері, який, була впевнена, зробив би нас щасливими. І, може, не дійшло б до такої інвалідності. І молилася, щоб Господь послав здоров’я коханому. Молилася навіть у полі, коли сапала чи копала картоплю, а часом і в школі між уроками усамітнювалася десь у порожньому класі чи навіть у спортивному або актовому залі, щоб до Бога звернутися з молитвою. І до церкви щонеділі ходила. Деколи мені було так прикро на душі, що зачинялася у хаті і давала волю почуттям та сльозам, бо інакше... була би вже в могилі або в психлікарні, — жінка розповідала про свої страждання, про те, як нарешті наважилася на розлучення, і тепер лине до коханого, якого, вірить, не тільки лікарі, а й її молитви поставили на ноги.

Оля слухала і думка: «А чи не до одного чоловіка ми їдемо?»- пекла в голові та серці. А вуста мимоволі промовили, коли супутниця на декілька хвилин замовкла, задивившись на краєвиди за вікном:

— Вас Олею звати?

— Так. А як ви здогадалися? — почула здивоване. —Вам, може, вже доводилося чути про мене? Адже світ тісний.

— Ні-ні, — заперечила Оля. — Я просто... подумала, що... що нас щось єднає, бо ви так довірливо розповіли мені про себе. І я дійсно теж Оля, — сказала, щоб мовчанням не викликати підозру в жінки. А в голові майнуло терновою колючкою: «І як же ми поділимо його?» Бо вже була впевнена, що ця жінка — та сама Оля, про яку розказував їй у листах той, до кого поспішала на зустріч.

«Знову ти, доле, посилаєш мені випробування. Знову на серце ллєш гіркоту. А чи колись я хоч трохи буду щасливою? Чи зможу ще відчути те, що зараз мусить згаснути в моїй душі? Ця жінка вистраждала собі щастя, і я не маю права переходити їй дорогу. Але як мені повестися під час зустрічі, щоб зрозумів і не... А може, краще буде, якщо ми не побачимося? Бо ж... Бо ж кажуть: коли очі не бачать, то серце не болить. Та чи це справді так? До того ж, мені так хочеться хоч глянути на нього. О Боже, чому? Чому все переплелося, перемішалося, пересіклося так, що я випадаю кукілем із цього життя?»

Роздуми такою гіркотою заполонили її серце, що й не чула вже, як жінка вголос мріяла про життя з коханим, який, упевнена, полюбить і її дітей, і вони разом виведуть їх у люди.

- А   ви  ще,   мабуть, незаміжня, — запитала вона Олю, — бо ні обручки на руці, ні бажання до розмови не маєте.

Дівчина лише хитнула головою, боячись, щоб не зірвався голос, бо тоді треба було б це якось пояснювати.

- Та й куди поспішати. Ви ще молода, і у вас все попереду. Тільки не слухайтеся навіть материнських порад, якщо вони будуть направлені проти ваших сердечних почуттів. За своє щастя треба боротися, — повчала надокучлива сусідка.

А на горизонті вже показалися обриси обласного міста, де чекають її, зустрічатимуть іншу, бо супутниця он уже готується до виходу, говорить, що це місто її молодості та кохання,  хоче трохи пройтися тими вулицями, якими вони бродили часом до світанку, напоєні трунком любові.
— Дякую вам, що слухали мене, бо я, виговорившись,  відчула полегшення в думках і навіть тілом, здається, помолоділа. Бажаю вам бути щасливою, — сказала весело, поцілувала Олю в розпашілу щоку і поспішила до виходу.

Дівчина спромоглася тільки на вимушену усмішку, оскільки серце стискувала така туга, що хотілося плакати. А за вікном вирував людський вокзал. Оля ледь відхилила занавіску, щоб хоч краєчком ока побачити того, до кого так спішила, але в ім’я його першого кохання, засипаної золотистим листям площі з великим букетом червоних троянд, щасливо усміхнений і ще гарніший, аніж на фотографії. І без палички, якої так бажав позбутися, й теж роздивляється навкруги. Дівчина відчула, як обличчям скотилася гаряча сльоза, а в голові кольнуло гостро: «Не судилося нам навіть словом привіту перемовитися. Але добре, що так вийшло, бо якби не зустріч у цьому автобусі, то хто знає, щоб тоді було б. Адже жінка їде з надією стати дружиною коханого чоловіка. Я тут зайва: кохання на три не ділиться».

Ось вони вже побачили одне одного і... Він, украй здивований, стоїть немов укопаний, і вуста начебто щось шепочуть. Може, вимовляють її ім’я? Жінка з бурхливою радістю в очах та вигуками, що вилилися здивуванням і щастям водночас, мабуть, із самого серця: «Ти... ти приїхав...  Як ти дізнався, що я... Подружка сказала чи, може... серцем відчув?» наче на крилах, несеться в обійми коханого. І вже вони, як два лелеки, які довго летіли до цієї стрічі, з’єдналися руками та губами у трепетних почуттях.

А автобус уже рушає з місця й потихеньку вирулює на трасу. І раптом очі Славка, які чомусь не заплющилися в бентежному поцілунку, переплітаються зі слізним поглядом Олі. Він на якусь мить начебто завмер. А тоді, стрепенувшись, швидким рухом визволився з жіночих обіймів і побіг за автобусом, який набирав швидкості й маревом зникав за поворотом. Квіти враз випали з його опущених рук і своєю красою встелили цілу асфальтівку.

 

Євген Кармалига, с. Гайворон